– Як ти розумієш, чи цей артист збере залу. Опитуєш знайомих?…
– Ні, знайомих опитувати не потрібно. Це велика помилка [сміється]. Працюємо з Google Trends, із радіостанціями, з базами музичних магазинів. Але імʼя – важливе. Утім, важливо, щоб артист хотів приїхати. Як це було з репером Tech N9ne, який у США збирає арени по 15 тисяч людей. Я не очікував, але й у нас була повна зала – на 1000 людей, але зібрав. Мені дуже подобається хіп-хоп, але не хіп-хоп останніх 15 років – не можу слухати «нову школу», хоч і привозив деяких артистів. Був Scarlxrd, не довезли Desiigner, бо він скасував виступ. Мрію колись потрапити на Емінема – це, мабуть, останній артист стадіонного масштабу, на якого хочу подивитися.
Фото: Юрій Грязнов
– Оскільки ми вже говоримо про хіп-хоп, то хочу згадати твій перший концерт – Onyx у клубі Bingo в Києві. Тоді ще ультраправі підірвали вибухівку під закладом. Як вони реагували, дізнавшись про вибухівку?
Фото: Pandora Winter
– Ми їм не казали. Вони нічого не знали, бо тоді б не вийшли на виступ. Ми зробили декілька кіл охорони – так, якісь люди не прийшли, але більшість була. Концерт був супер. Наступний, років через пʼять, теж була повна зала, але без вибухівки – тихо й спокійно. А третій виступ… Гурт сидів у готелі «на дзвінку» й чекав, чи буде концерт. Його врешті скасували, тому вони забрали гонорар і поїхали. Потім ми з ними не ризикували, а після початку повномасштабної війни вони поїхали туром до Росії – ми перестали спілкуватися після цього. 99% концертів, які іноземці проводять у Росії, – це хіп-хоп. Безпринципні просто.
– Чи памʼятаєш момент, коли зрозумів: так, я люблю музику й хочу повʼязати з нею життя?
– Музику я любив усе життя. Спочатку я працював у кіноіндустрії, знімав серіал. Здається, це був 2005 рік. Мені сказали, що є вакансія в агенцію, яке займається музичними виступами. Я прийшов – мені сподобалося. Мені кажуть: «У нас через три місяці The Prodigy, починаємо працювати». Серйозно? Коли побачив, як коридором ідуть Кіт Флінт, Ліам Гаулетт і Maxim, то втиснувся в стіну [сміється]. Усього працював на три концертні агенції, поки не запустив свою. Я працюю на концерті два дні: день анонсу, який я іноді люблю більше, ніж день виступу, і сам день шоу. Раніше я раз на місяць їздив на якийсь концерт. Зараз цього дуже не вистачає…
– У 2016 році також закрився клуб «Диван». Я, наприклад, тільки в 16-му переїхав до Києва й не застав цей майданчик зовсім. Розкажи, чим він був особливий? І які виступи там тобі запамʼяталися найбільше?
– Це було одне з двох місць, де молоді артисти могли себе показати: «Диван» і клуб «44». Там кожен день був якийсь виступ, до того ж не тільки українців, а й іноземців. Іноді мої артисти, яких я привозив, просто сиділи там та обідали. Часто я приходив туди попрацювати. Чим він був особливий? Не знаю. Центральне місце, маленька сцена, поганий звук, але якесь воно рідне таке було. Зараз немає такого місця. У «44» я ніколи не був постійним клієнтом. А ще були «Бабуин» і “Xlib”, але там була здебільшого електронна музика.
– Що зараз лишається молодому артистові, щоб про нього дізналися? TikTok?
– У нас є успішні кейси TikTok-артистів, як той самий Nikow. Але це жанрова музика. Я не знаю, як можна гарний рок просувати в TikTok. Ще в нас є снобізм, мовляв, я не піду на молодого артиста. Гроші за нього ще платити? Я його бачив місяць тому безплатно на дні міста, а тепер віддавати гроші за концерт? Раніше можна було заявити про себе на розігріві якогось класного іноземного гурту. Мій знайомий якось приїхав у Палац спорту на Deep Purple й каже: «Stoned Jesus [український стоунер-гурт Ігоря Сидоренка – ред.] – це офігенно!» А він їх не знав і почав слухати. Нещодавно написав мені: «На що сходити?» Кажу, на The Maneken, може, сподобається фанк. Зараз немає розігрівів. Якість українських гуртів – класна, але конкуренції немає. Чому зараз так багато Палаців спорту? Бо немає конкуренції.
– Повертаючись до теми іноземних «привозів», зараз узагалі є люфт для вмовляння? Чи влаштувати концерт артиста з гучним імʼям банально майже неможливо?
– Це залежить від бажання артиста. Спочатку можна особисто запитати, потім – піти до агента, якщо йому цікаво. Якщо артист хоче – тоді набагато простіше. Утім, умовляти – це ризик втратити гроші на тій же рекламі, якщо щось піде не так. Тому зараз я майже не вмовляю. У 2025 році до України хотів приїхати один дуже відомий артист, у якого тільки тур-паті – людей 20. Якщо хоча б один проти, то ніхто не їде. Спілкуємося, тримаємо дату на броні, але я не дуже вірю, що це станеться. Утім, а раптом?
– Виходить, організатор концертів потрапляє в пастку: з відомих музикантів ніхто не приїде, а інді-артисти просто не зберуть залу?
– Так. Відомі артисти ще могли розглянути приїзд у 2022–2023 роках, але зараз уже ні. Якщо взяти нового артиста, навіть популярного за кордоном… Не впевнений. Багато ризиків. Плюс логістика – іноді вони не стільки бояться приїхати сюди, бо війна, скільки їх лякає довга логістика.
Shame – Concrete із дебютного альбому Songs of Praise
– Поки переглядав, кого ти привозив до Києва за ці 20 років, згадав про британський рок-гурт Shame, які у 2025 році випустили непоганий реліз Cutthroat. Тоді, у 2018-му, вони приїжджали з дебютним альбомом Songs of Praise…
– … Найкращим їхнім альбомом для мене. Це було в межах проєкту з British Council – три-чотири концерти молодих британських артистів на рік. У них вийшли сингли, мені сподобалися, написали листа – гурт приїхав. Ми з ними ще довго спілкувалися, бо з їхнім менеджером товаришуємо й стосовно інших проєктів.
– Можливо, колись Shame повернуться до Києва й зіграють свій новий альбом.
– А чи зберуть вони [повну залу – ред.]? Я не впевнений.
Про «Супербоул», Bad Bunny й нацвідбір Євробачення
– Чи дивився виступ Bad Bunny під час перерви «Суперобула»? Як тобі? Бо там така дискусія закрутилася серед американців стосовно того, що вони не розуміють іспанської, і тому, мовляв, не можуть підспівувати…
– А вони хочуть підспівувати? Не фанат сучасної латиноамериканської музики, скажімо так. Але був радий побачити на цьому шоу Рікі Мартіна, якого я люблю й колись мріяв сюди привезти. Але після не дуже повного Палацу спорту на Брітні Спірс і скасування концерту Селени Гомез… Це було красиво, але не моє, хоч і не в мові справа – люблю іспанську мову. Ось «Супербоул» із Dr. Dre чи Майклом я передивляюсь, наприклад. У Bad Bunny було красиво, театральщина. Як і в Кендріка Ламара.
– Трохи про Євробачення. 3 квітня в Origin Stage буде великий сольник Laud, який посів друге місце на нацвідборі Євробачення. Які враження від його пісні?
– Я був на презентації пісень в Origin Stage [до нацвідбору – ред.], і коли Laud вийшов – я просто завалив. Я ніколи не був на його концертах. Мені кажуть: «Якби ти був, то знав би». Я не повірив. Це настільки круто було. Усі класно співали, але тут рівень ще вищий.
– Цей сольник – крок уперед для Laud, бо, здається, що найбільша історія, яка досі крутиться довкола нього – про те, чи зможе він вирватися з дискурсу Євробачення та стати умовним Monatik.
– Його музика складніша для більшості. Він любить фанк, не зовсім поп для мас. Laud не вистачає, не люблю цього слова, але правильного продюсера й народного хіта. Його пісня на Нацвідборі – офігенна, але таким хітом не стане, щоб підспівувати на концерті. Ще хотілося, щоб вона була довшою, хвилини на чотири з половиною. Після виступу в Origin я послухав його старі альбоми та знайшов для себе кілька пісень, які сподобалися. Зрозумів, чому The Maneken за нього голосував – там дуже багато його «ноток».
Laud із піснею Lightkeeper у фіналі нацвідбору Євробачення
– Як ставишся до того, що нацвідбір Євробачення зараз – це місце, яке артисти використовують, щоб радше просунути своє імʼя, ніж перемогти?
– Але туди ще треба потрапити. Як каже Макс Нагорняк [ведучий Bezodnya Music – ред.], заборонив би вдруге участь у нацвідборі Євробачення. Утім, тоді ми б не отримали цю класну пісню від Laud. Мені сподобалися The Elliens. На ранок після нацвідбору я міг згадати пісню The Elliens і Mr. Vel. Пісню Leleka – ні, хоч вона була в моєму списку найкращих трьох.
Про Oasis і Radiohead, відродження бритпопу й найкращий альбом Metallica
– Бачив, що ти навіть придбав квитки на воззʼєднання Oasis…
– Щороку беру якісь квитки наперед і кожен рік бронюю готель на Sziget Festival. А раптом? Краще мати квиток, ніж не мати. Я мріяв потрапити на Oasis років 20, тому придбав квиток, хоч це й було важко. На цей рік теж маю кілька квитків. Oasis на 2027 рік планують європейський тур – подивимось.
– Цікавий спосіб підтримувати позитив – купувати квиток на концерт, на який, імовірно, не потрапиш.
– Навіть не позитив, а сенс. На Ticketmaster можна навіть продати квиток за тією ціною, за яку ти придбав. Мій квиток на Oasis у їхньому рідному Манчестері забрали, певно, за три секунди. Коли відкрили продажі, то всі хотіли Лондон, а я без проблем придбав на виступ у Манчестері. У Лондоні це був стадіон, а в Манчестері – просто поле, де можуть сотні тисяч людей зібратися. Тому, можливо, я б і не отримав там такого задоволення, як на стадіоні. Коли їздив на The Rolling Stones, то там, здається, було 120 тисяч людей на концерті. Я стояв настільки далеко, що міг би й по телевізору це подивитися. Але це була мета – побачити їх наживо. Ще все життя хотів потрапити на концерт Bon Jovi. Потрапив – і більше не хочу. Зовсім не сподобалося. На записах люблю його творчість, але наживо… Дякую, але ні.
– Гадаю, ти чув про гурт Geese. Багато хто порівнює їх із The Rolling Stones і гуртами нью-йоркської сцени типу The Strokes. Що думаєш про них?
– Не по своїй волі, але послухав, коли мені почали їх усі скидати. Не можна сказати, що якийсь гурт переосмислив The Rolling Stones, бо на початку це був рок-н-рол, який зараз майже ніхто не грає. Я люблю «ролінгів» 90-х, як і з Metallica – я люблю ті два альбоми, які ніхто не любить. Load і Reload – це для мене топ, але фанати ж ці альбоми ненавидять…
– Мабуть, перший альбом Metallica, який я почув (St. Anger), усі сварять за барабани…
– Маю знайомого, у якого це улюблений альбом. Я дуже люблю Роберта Трухільйо [басиста Metallica – ред.], але він не подобається мені в Metallica. Я люблю його в Оззі Осборна чи в Infectious Groove. Джейсон Ньюстед був моїм улюбленим басистом Metallica, бо він зробив альбоми, які я найбільше люблю. Здається, він дуже приємна людина. Певно, це вже втретє за карʼєру Metallica знову в топі. Ще 10 років тому вони не збирали стадіони так, як зараз. У мене також є квитки на Metallica на цей рік [сміється]. Бачив їх уживу у 2018 році в Італії. Вони відіграли два дні, ми були тільки на одному. Усе сподобалося, крім того, що пісні з Load і Reload припали не на наш день. Metallica – це бізнес-гурт. Вони монетизують усе, як це раніше робили Kiss. Мають навіть свій завод із випуску вінілу. Мені здається, їхній бізнес-мозок – це Ларс Ульріх [барабанник Metallica – ред.].
– Крім Oasis, також воззʼєдналися Radiohead. Це не твоя історія?
– Колись – здається, у 2006 році – я був на фестивалі, де виступали Radiohead. Нам із другом було настільки сумно й нудно. Karma Police [пісню з OK Computer – ред.] послухали й пішли, там на сусідній сцені Fear Factory валить. Не моє. Radiohead я можу слухати тільки перші два альбоми, коли вони ще намагалися грати в бритпоп. Потім Том Йорк почав помирати на сцені в кожній пісні. Зараз усі мене захейтять, бо, здається, навколо мене тільки фанати Radiohead. І Тейлор Свіфт.
– Краще вже фанати Radiohead.
– Це ти сказав [сміється].
– До речі, про бритпоп. У 2025 році сталося мінівідродження бритпопу: альбоми випустили Pulp, Suede, Oasis турять…
– Також альбом [Neon & Ghosts Signs] випустив гурт Rialto, який розпався понад 20 років тому, і який мало хто знає. У 90-х вони записали, я вважаю, один із найкращих бритпоп-альбомів [однойменний Rialto, 1998 рік – ред.]. Ми навіть спілкувалися про концерт у Києві торік. У цьому альбомі є пісня Quarantine, і я дуже здивувався, що вона не «завірусилася» у 2020 році, під час пандемії коронавірусу.
Rialto – Quarantine
Крім того, відбулося поппанк-відродження. З гуртів 2000-х повернулися Good Charlotte, Blink-182 пише нову музику. Тепер я сподіваюся на ню-метал-відродження, бо вже бачу, як кілька гуртів знову збираються: Spineshank, Dry Kill Logic. Моя музика повертається [сміється]. На жаль, воно не завжди гарне.
– Із бритпоп-четвірки тільки Blur нічого не випускає, але хоча б Албарн із Gorillaz робить нову музику (новий альбом The Mountain вийде 26 лютого)…
– Мені останні три альбоми Gorillaz зовсім не зайшли. Колись це було: «Нарешті новий альбом Gorillaz!», а зараз: «Новий альбом Gorillaz? Так був же два роки тому». А Blur – гурт, про який знають усі, але серед знайомих пісень – одна-дві. Те, чим вони стали у 2000-х, мені не сподобалося. Албарн мені подобається в гурті The Good, the Bad & the Queen.
Про кіно, найпамʼятніші концерти й кошенят
– Знаю, що ти любиш фільм «Роббі Вільямса: Better Man», де співака зобразили як мавпу. Він провалився у прокаті, але має хороші оцінки від критиків. Як на мене, це нарешті приклад цікавого музичного байопіку, а не ще однієї «Богемної рапсодії».
– Це найкращий фільм 2024 року, який ніхто не зрозумів [сміється]. Я не розумів, чому мавпа, але коли переглянув – усе зрозумів. Було б набагато менш цікаво, якби Роббі Вільямса просто зіграв інший актор. Крім того, там стільки деталей, які розуміють тільки фанати… Той же танець гурту Take That на Риджент-стріт, де вони переодягаються в костюми, що були на них протягом 10 років.
Зараз буде ще один поганий байопік, який збере багато грошей – про Майкла Джексона [має вийти у прокат у квітні-травні 2026 року – ред.]. Його вочевидь «поріжуть», бо до створення долучена сімʼя Джексона. Два байопіки про Девіда Бові провалилися, бо в авторів навіть не було прав на його пісні. «Боб Ділан» не сподобався, «Спрінґстін» – теж. Вони всі вилизані, “The Doors” таким не був. У «Богемній рапсодії» мені сподобалося те, що можу глянути на події, які я й так знаю, але ще й із прикольним кастом. В українському дубляжі я навіть дублюю Девіда Бові. У нього там одна фраза [сміється]. Здається, «хай щастить» чи щось таке.
– Про якого музиканта хотів би подивитися байопік?
– Оззі? Про нього планують знімати фільм, але, боюсь, його так «поріжуть» теж… Хоча якщо це робити за його біографією – буде класно. У мене просто вдома більш як 200 книжок-біографій музикантів. Ще люблю біографію Філа Коллінза. Я її прочитав і мені захотілося його обняти – настільки здається, що він приємна людина. Я, до речі, встиг на його концерт потрапити.
Трейлер фільму «Роббі Вільямс: Better Man»
– Оскільки ти вже згадав, які найпамʼятніші концерти ти встиг відвідати?
– Реюніон Take That. Концерт Pet Shop Boys у невеличкому клубі Брайтона з альбомом Cubism. Філ Коллінз у 2017 році – тоді через травму спини на барабанах грав його 16-річний син Нік. 9 із 10 концертів Роббі Вільямса були офігенні, тільки останній не сподобався. Наживо було багато розчарувань: Bon Jovi, Red Hot Chili Peppers, тричі був на Placebo. Люблю їх на записах, але наживо – енергетики нуль. Так було і з 30 Seconds to Mars. Уже потім я зрозумів, що Джаред Лето – геніальний актор, який зумів змусити світ думати, що він співак.
– Останнє запитання – про котиків і притулок Cats on Mars. Ти недавно писав, що там прорвало трубу. Чи зараз усе окей із тваринками?
– У нас на вулиці прорвало міську трубу – з усіх щілин пішла вода, бо ґрунтові води піднялися. Це було в кількох будинках поруч із нами також. Це сталося в підвалі, а там у нас карантинна зона. На щастя, тоді там було тільки двоє котів. Вони сиділи високо в боксах і не постраждали, тільки майно. Увесь наповнювач, який у нас був, використали, щоб засипати щілини, з яких бігла вода.
Джерело: Євген Кібець – про 20 років організації концертів і котиків
