Дискусійна панель розпочалася із запитання редакторки CultHub Катерини Гладкої про баланс між державними інституціями, Міністерством культури й незалежними митцями, організаціями та спільнотами. Адже в культурному полі існує певне протистояння.
Тетяна Бережна, віцепрем’єр з питань гуманітарної політики – міністерка культури України (на екрані)
Міністерка культури Тетяна Бережна відповіла, що усвідомлює свою велику відповідальність як нова людина на посаді, а приділити увагу незалежним митцям і культурним практикам визначає однією з цілей.
«Саме культура є надзвичайно важливим інструментом і зброєю. Я це дуже чітко усвідомлюю і насправді щаслива, що, окрім того, що робить Міністерство культури, в Україні дуже багато потужних НГО, сильних особистостей, які працюють також у цьому плані. І розумію, що подекуди ми недосконало координуємо, але в будь-якому разі це те, що я ставлю першочерговим завданням».
Оксана Маркарова, Володимир Шейко, Андрій Різоль (праворуч)
І незалежні, і державні учасники культурного процесуконстатують як тенденцію те, що нині кенселінг російської культури не працює так ефективно, як у 2022–2023 роках. Це підтвердив і генеральний директор Українського інституту Володимир Шейко, відповідаючи на запитання, як саме його команда враховує це у своїй стратегії.
«Справді, ми, здається, вже заходимо в якусь іншу фазу війни, іншу фазу свого буття, і правила, за якими працює і має, на нашу думку, працювати культурна дипломатія, вони теж змінюються, не є сталими, а є дуже плинними».
Також він наголосив на важливості довгострокового планування, навіть попри те, що для України в час війни це непроста задача.
«Велика, переважна частина дипломатичної діяльності непублічна — це діяльність за лаштунками або розтягнута на роки, тому може не генерувати якихось інформаційних приводів тут і зараз. І цього бракує нам у принципі: і суспільству, і державі. Це довгострокові плани. Розуміємо, що зараз важко планувати щось на наступні тижні або навіть на день, але це те, чого від нас очікують іноземні партнери. Культурні середовища, інституції за кордоном не планують своєї роботи сьогодні на завтра. У нас різні відчуття часу, і це теж потрібно враховувати».
Володимир Шейко, гендиректор Українського інституту
За словами Володимира Шейка, усім хочеться бачити великі проєкти, але це регламентовано й обмежено річним плануванням бюджету.
«Ми дійсно заходимо у сферу вже прагматичної конкуренції з тією ж Росією. Емоційні заклики вже не працюють. Рано чи пізно дійдемо до тієї точки, коли умовний іноземець матиме просто прагматичний вибір: сьогодні йду на російську подію чи на українську? І в його чи її очах це буде звичайний побутовий вибір, а не ідеологічний. Звісно, ми можемо обурюватися й не любити людей за це, але що ж, хіба ми можемо це змінити? Тому ми говоримо, що Україна повинна позиціонувати себе не всупереч Росії, не заперечувати Росію і тим самим говорити про себе, а справді генерувати і промотувати ту культуру, яка затребувана і яку хочуть бачити. І тут теж хочу сказати, що та культура, яка створюється в Україні для внутрішнього споживання, для нас із вами, — це не обов’язково та сама культура, яку Україна має репрезентувати за кордоном».
Андрій Різоль, гендиректор компанії «Вавілон», голова Асоціації «Дивись українське!»
Продюсер і голова Асоціації «Дивись українське!» Андрій Різоль поділився досвідом організації та участі у значимій для культурної дипломатії події — 30-й річниці вступу України до Ради Європи. З цієї нагоди українська команда створила комплексну культурну програму в Страсбурзі, яка розпочалася 30 жовтня і триває в листопаді та грудні 2025-го.
«Потім ми довго підбирали можливість і все ж таки знайшли її: інтегруватися на початок великого Форуму демократії, який працює в Страсбурзі з 5 листопада. І предмет нашої гордості, звісно, в тому, що розпочався він промовою амбасадорки проєкту «Спроможні» скрипальки Богдани Півненко — життєствердною промовою. Ми точно не жертва, і цей наратив ми комунікуємо вже більше ніж півтора року. І ми надійний, перспективний, бажаний партнер, який може багато чого привнести в розвиток цивілізації Європи і зробити її кращою».
Також тривають виступи українських композиторів, музикантів, і фотовиставка, і дискусії — українська культура звучатиме в Страсбурзі до 13 грудня особливо гучно. І саме з позиції спроможності та цікавості, а не з позиції жертви, наголосив Андрій Різоль.
Серед спікерок була Оксана Маркарова, донедавна посол України в США, нині голова ради Ukraine House/Укрдому у Вашингтоні. Проєкт Українського дому у Вашингтоні став справді живим і міждисциплінарним простором, який постійно шукає точки діалогу з місцевою аудиторією, а не лише всередині українських кіл. Власне про секрет сталості цього проєкту і було запитання від модераторки Катерини Гладкої.
«Коли їхала служити послом, це було одне з питань, яке ми відразу обговорили з президентом. І він потім так сильно пришвидшив під час першого візиту, коли сказав: “Я приїжджаю, ти казала, що Український дім відкриваємо”. А ми тільки приміщення шукали на той момент.
Хотіли створити Український дім, тому що у Сполучених Штатах мали дуже багато закладів українських всюди, крім Вашингтона: у Нью-Йорку, Чикаго, Філадельфії. Церкви, українські інститути, музеї. А у Вашингтоні було тільки посольство, хоча там якраз центр, де нам треба постійно говорити про Україну і показувати Україну».
Оксана Маркарова, посол України в США у 2021–2025 рр.
Своєю першою задачею Оксана Маркарова називає саме комунікацію з американцями. У всіх проєктах і подіях визначає з командою, а скільки саме місцевої аудиторії взяло участь, який є інтерес. Український дім відкрили у 2021 році, до повномасштабного вторгнення. І коли воно сталося, це був великий виклик, що показувати, а що ні. Команда весь час працювала над цими стратегіями.
«По-перше, росіяни хочуть, щоб ми забилися десь у нірку, щоб ми сиділи тихо. Ми не будемо робити це, ми будемо продовжувати показувати, що наша культура життєстійка, і ми точно маємо що дати світу. По-друге, це те, що ми захищаємо — це наш світовий внесок».
Якщо 2022-го в усьому світі та США також Україна була на слуху, то на четвертому році війни характер цього діалогу змінюється: іноземці втомлюються від нашої війни в новинах і проєктах.
«Однак коли ти людям постійно говориш: війна, війна, війна, санкції, санкції, санкції, — а в них немає війни, і нам треба, з одного боку, про це постійно нагадувати, а з іншого боку, щоб люди не те що не втомлювалися, а щоб вони чули це і щоб їм хотілося. Тому треба приходити з чимось іншим, захоплювати їх іншим і в це вставляти те, про що ми хочемо сказати. Я пам’ятаю першого місяця війни в нас була виставка Миколи Кричевського. І ця виставка була разом з нашими французькими колегами. Ми просто розказували, і наш наратив був дуже простий: дивіться, прекрасні роботи, Микола Кричевський — суперталановитий художник. Народився в Харкові, навчався в батька, відомого художника, а потім чомусь переїхав у Київ, а тоді в Ужгород, навчався теж у відомого художника. А потім чомусь у Прагу переїхав, а з Праги — в Париж. А чому це його занесло з Харкова аж у Париж? А тому, що ми втрачали незалежність у 1919 році. І він тікав зі свого дому, пересуваючись, відступаючи від російських військ. І тоді ти їм просто кажеш: друзі, це вже було. Дивіться, те, що ми зараз переживаємо, ми це вже переживали, але цього разу зробімо так, щоб ми не тікали, щоб ми з вами разом усе-таки захистили Харків», — ділиться засновниця Українського дому у Вашингтоні.
Катерина Тейлор, засновниця культурного агенства Port of Culture, співзасновниця фундації Artists Support Ukraine
Артменеджерка Катерина Тейлор неодноразово зауважувала, що українську культуру неможливо і не потрібно зводити до єдиного меседжу у світі. Бо наша цінність у тому, що ми поліфонія, що в нас можуть разом існувати і співдіяти дуже різні цікаві й гідні голоси.
«Якщо говорити про якийсь єдиний меседж, мені здається, ми настільки мультикультурна і мультирелігійна країна, у якій так багато різного з нами сталося, що те, називаємо своєю культурною ідентичністю, було б дуже важко сформувати в якийсь один меседж, якби треба було сказати одне речення про Україну назовні, з одного боку. З іншого боку, я сказала б, що в нас має бути меседж-бокс, який ми хочемо транслювати назовні, і він буде динамічним, змінним».
Вона також зауважила важливу відмінність української культури від російської: «Що великою мірою відрізняє нас від Росії — не потрібно все покладати на державу, бо ми створили чимало незалежних, цікавих культурних практик, безліч голосів, які самодостатні. Про них варто говорити й назовні».
Сергій Устенко, Катерина Тейлор, Оксана Маркарова, Володимир Шейко, Андрій Різоль (праворуч)
Катерина Тейлор уміло залучає масового глядача до, здавалось би, немасового культурного продукту і має в цьому великий досвід.
«Те, що стосується культурних проєктів, які дійсно дуже часто специфічні, я працюю у сфері візуального мистецтва. Це не популярна культура, це не великі концерти, на які можна зібрати сотні тисяч людей, хоча нам вдавалося збирати — це вдається завдяки такій синергії та співпраці між різними стейкхолдерами. Тобто можна зробити класний культурний проєкт, на який ніхто не прийде. І тому, з одного боку, дуже важлива якість продукту, яка в нас дуже часто страждає, тому що ми не враховуємо світову конкуренцію і вважаємо, що зробили достатньо, а вже давно недостатньо. З іншого боку, у нас дуже часто просто недостатньо ресурсів для того, щоб зробити так, як ми хочемо. Але планка все одно має бути вищою».
Партнер проєкту CultHub, представник бізнесу Сергій Устенко визначає для себе важливість підтримки культури та культурної дипломатії зокрема:
«Я вважаю культуру зброєю. Якщо ми хочемо в цій війні перемогти, то, по-перше, бізнес повинен бути активним суб’єктом культурних процесів, саме в культурній дипломатії, тому що, крім митців, замовників, є ще один суб’єкт — це джерело фінансування. І саме підприємці повинні бути цим джерелом фінансування».
Сергій Устенко, партнер проєкту СultHub, керівник компанії «Карпатські мінеральні води»
Також він зазначив, що фінансування у РФ і в Україні суттєво відрізняється не на нашу користь.
«Ми досить легко відмовляємося від митців, які частково творили на цій території. Як роблять росіяни: всі, хто пов’язаний з територією, яка наразі є в Російській Федерації, — це вже російські митці. У нас навпаки. Якщо митець створив тут і там, то зазвичай ми відмовляємось від нього. Це російський митець, це російська творчість».
Тамара Трунова, режисерка
Проте інші спікери та спікерки не погодилися із цією думкою, що викликало певну дискусію. Але саме для цього такі події й існують.Традиційно в усіх подіях LB Talks у залі також є повноцінні учасники дискусії. Отже, режисерка Тамара Трунова поділилася своїм досвідом адаптації вистави «Робота з тінню» для Заходу й України, підтвердивши, що не завжди те, що ми показуємо всередині країни, цікаве назовні.
«У Берліні ми влітку відіграли прем’єру під назвою “Confronting the Shadow”. І це була п’єса, спеціально написана для німецького глядача. Перший у моєму житті такий проєкт. Я не знаю, чи хтось робив подібне в Україні. Проєкт триває рік і чотири місяці. І є вже досвід постановок у Німеччині. І є досвід достатньо серйозних і чесних дискусій. Тому є уявлення про очікування німецької публіки. Тож зробили спеціальну прем’єру там і отримали дуже хороші відгуки в пресі. Це вистава складна, це вистава дуже незручна, яка може гарантувати не тяглість діалогу і взаємних мастерських стосунків, а, навпаки, припинення цих стосунків, бо вона компрометує культурну політику як таку, у тому стані, в якому вона є сьогодні, принаймні з погляду театру. Вистава намагається перевернути гру, вистава намагається підважити очікування один від одного і українців не тільки як стереотип в очах німців, а як і в очах українців».
Режисерка зазначила, що коли в спробі культурного діалогу українці зустрічаються з рештою європейців без прикриття і масок, то часто виявляється, що в цінностях прірва, тінь. І про це йдеться у виставі «Робота з тінню».
Тамара Трунова підсумувала, що на нинішньому етапі розвитку культурної дипломатії варто не рахувати кількість концертів, а виходити в довготривалу співпрацю.
«Треба якось відходити від подієвості й занурюватися в те, що має справді довготривалий ефект, який має, на жаль, для нас російська культурна дипломатія в силу своєї тяглості».
Заступниця директорки з міжнародної співпраці УІК Олена Одинока
Український інститут книги також аналізує, які саме меседжі українська література й дотичні сфери транслюють про себе у світі. Менеджерка з міжнародної співпраці Олена Одинока поділилася підходами в цій роботі:
«Останній ярмарок, у якому ми організовували участь цього року, був Франкфуртський книжковий. Він прийшов дуже успішно, за відгуками. Нашим гаслом була концепція feeling in, як доповнення, щоб показати, що українська література, вона завжди була в цьому просторі. Просто ці імена вбивали, вони всі були приховані за стіною імперії. І наша візуальна айдентика також це відображала, тому що з-за стіни, яка опадає, проступала графіка Василя Кричевського. Вона мала дуже хороший візуальний ефект на іноземну аудиторію. Отримали дуже багато схвальних відгуків від іноземців, і досі це несеться. Цю айдентику і гасло наступного року повеземо і по інших ярмарках, щоб була тяглість і впізнаваність».
Продовжуючи дискусію, Оксана Маркарова нагадала про силу горизонтальних зв’язків і що вона часто значно впливовіша в культурній дипломатії, ніж офіційний рівень.
«Я не думаю, що держава нам має вказувати, ми маємо синхронізуватися, правильно використовуючи певний кошик меседжів, залежно від необхідності. Ми розвиваємо наші горизонтальні зв’язки, працюємо на майданчиках ООН, ОБСЄ, Ради Європи, ЮНЕСКО, парламентів низки країн», —підтверджує думку колеги Андрій Різоль.
Герман Макаренко, народний артист України, диригент Національної опери, керівник кафедри ЮНЕСКО «Музика, освіта, наука заради миру», організатор проєкту «Повернення світу першої опери Дмитра Бортнянського ‘Креонт’»
У залі був народний артист України, диригент Герман Макаренко, який разом з професором Миколою Продачуком і його колективом став співзасновником проєкту «Повернення світу першої опери Дмитра Бортнянського “Креонт”».
«У 25 років хлопець з Глухова, молодий композитор Дмитро Бортнянський пише свою першу оперу «Креонт» за Софоклом. Волелюбний Бортнянський змінює давньогрецьку трагедію. Прем’єра опери відбувається у Венеції 1776 року. Цілий сезон іде з величезним успіхом, а потім ноти просто зникають. І майже 250 років людство вважає, що Бортнянський — автор шести опер і перша, «Креонт», назавжди зникла. Ми з цим не погодилися, і ноти були знайдені 2023 року в бібліотеці королівського собору в Лісабоні. Їх привезла в Україну львівська музикознавиця Ольга Шуміліна, і далі почався етап повернення цієї опери».
Олена Гончарук, Довженко-Центр
Продовжила тему пам’яті керівниця Довженко-Центру Олена Гончарук. Із серпня по листопад у стінах центру тривав великий виставковий проєкт нідерландського воєнного фотографа Едді ван Весселя, який документував життя цивільних і військових в Україні. Це той випадок, коли іноземець дивиться на наш досвід крізь своє сприйняття і співпереживання. Виставку продовжили, її можна відвідати у вихідні.
«Те, що зробив Едді ван Вессель, 15 разів приїхавши в Україну, провівши час із військовими та з цивільними — зафіксував життя людей. І він завжди казав, що йому цікаво бути там, де люди перебувають на зламі. Йому цей “край” дуже важливий. Тому він людина, яка не боїться дивитися в очі».
Також Олена наголосила, що, окрім уваги на зовнішні процеси, українському суспільству потрібно знаходити можливість працювати з внутрішніми.
«У нас просто дуже багато задач: ми маємо воювати, бути політиками, влізти в університети і важливі інституції. Нам треба продукувати контент, але чи не програє смисл? Чи є в нас можливість працювати з цією пітьмою всередині, яку ми можемо підняти через вивчення спадщини, через документи, через заглиблення у власне минуле. Щоб розуміти його краще і запобігати внутрішнім катастрофам, бо вони нас теж розхитують зсередини. Тому ми продукуємо дуже багато культурного продукту, але чи знайдемо можливість працювати із собою, бо на себе завжди немає часу».
Редакторка CultHub Катерина Гладка
Редакторка CultHubКатерина Гладка, підсумовуючи розмову, нагадала слова професора-релігієзнавця Ігоря Козловського: велика ілюзія, коли людина вважає себе довершеною, бо тоді вже немає чого прагнути і що розвивати. Натомість людина є процес, тож завжди має куди рухатися далі.
Джерело: Українська культура і світ на четвертому році великої війни: як змінився наш діалог?
