Макет одного з кварталів на Подолі, архів Ю. Шалацького. Павільйон Гансенів, 3d-сканування
Нагадаю, що йдеться про активістську діяльність навколо експериментальної забудови чотирьох кварталів на Подолі біля станції метро «Тараса Шевченка». Її реалізували протягом 1984-1993 рр. за проєктом Юрія Шалацького, Георгія Духовичного, Тетяни Лазаренко, Леоніда Мороза та Ігоря Шпари.
Програма створювалася в співпраці зі Спілкою мешканців житлового кварталу Юліуша Словацького в Любліні, зведеного у першій половині 1960-х рр. за проєктом видатних архітекторів XX століття — Зофії та Оскара Гансенів.
Ми ще повернемося до того, де перетинаються дві контрмодерністські утопії й чому польській досвід є для нас надзвичайно важливим. Але спочатку я розпитала Оксану Баршинову, заступницю гендиректора з виставкової роботи NAMU, модераторку дискусій, про їхній сенс і значення для нас.
«Без теорії активізм щодо контроверсійної спадщини залишиться «точковим»
За словами пані Оксани, сьогодні вже очевидно, що спорадичному активізму на захист контроверсійної спадщини, з іноді недружнім гайпом навколо захисту «радянського», бракує теорії.
«Чому саме NAMU узявся заповнювати ці прогалини? Тому що наш музей мислить мистецтво міждисциплінарно, намагаючись повернути до його історії забуті, вилучені імена та явища, подолати упередження щодо «незручної» спадщини. До того ж у нас немає музею архітектури, який би став ініціатором «теоретизування». Ми мали перший досвід музею як майданчика для більш академічних обговорень у 21-му, коли разом з бібліотекою імені В. Г. Заболотного приймали міжнародну конференцію «Після Соціалістичного Модернізму. Архітектура, міський дизайн і планування 1980-х», за участю експертів з Польщі, Литви, Німеччини, Великої Британії. Це була ініціатива Олександра Анісімова, дослідника у сфері просторового планування та землекористування.
Власне, сам термін «радянський модернізм” є досить поляризуючим для нашої спільноти. Ми розглядаємо це як частину української історії архітектури, у контексті світового модерністського руху. Тобто нам не уникнути цієї дискусії, й конференція була гарним приводом відповісти на певний суспільний запит.
Влітку 2022-го ми з дослідницею й директоркою Центру урбаністичних студій Світланою Шліпченко розробили онлайн-серію про відбудову України «Відновлення. Розмови про майбутнє під час війни». Тоді йшлося про необхідність формування нових наративів щодо спадщини – й для внутрішньої авдиторії, і для міжнародної спільноти. Сьогодні, маючи досвід шаленого урбіциду, ми дивимося на збереження і відновлення до того, що складає нашу ідентичність, здається, з більшою емпатією, проте все ще в ситуації браку інструментів впливу.
Проблема також полягає в тому, що ми наче кожного разу наново починаємо суспільну дискусію, а треба забезпечити її тяглість, рухатися послідовно, спираючись на вже проговорене і певною мірою усталене. Втім, кожного разу стикаємося з новими викликами. Цьогорічна практика показала, що відірваність архітекторів від мистецьких і музейних процесів дається взнаки, коли доходить до виставкових проєктів чи архівування архітектурних проєктів. Це теж досвід, який маємо пропрацювати на майбутнє, щоби було більше обопільної довіри та поваги», – каже пані Оксана.
Активізм, між тим, намагався дати раду конкретним «нищівним» жестам з боку комунальників. Коли восени 2022-го вони почали руйнувати альтанку (частину архітектурного ансамблю кварталів), засновник Ukrainian Modernism, Дмитро Соловйов, закликав призупинити це та обговорити потенційне відновлення.
Утворилася ініціативна група, куди увійшли співавтор альтанки Юрій Шалацький, архітектор та засновник проєкту Podil Postmodern Борис Медведик, депутатка Київради Ксенія Семенова та сусідська спільнота. Був анонсований збір грошей на відновлення споруди. Зрештою, альтанку «відродили» за кошти гранту від GIZ. І це теж непроста історія.
Реконструкція альтанки у дворі 4 Кварталів, Автор Борис Медведик
Той факт, що «період 1980-х усе ще залишається на периферії наукових і суспільних інтересів», є актуальним. Знадобиться не один проєкт чи програма, щоби вивести цю тему з маргінесу. Втім, поточна розлога розмова вмонтувала ще одну цеглинку до мосту між тим періодом і його уроками для нас сьогодні.
Відкрита форма як зразкове візіонерство
Видатний польський архітектор і візіонер Оскар Гансен чималому навчився й у мистецтва. Два роки у паризьких майстернях скульптора Фернана Леже і П’єра Жаннере (двоюрідного брата Ле Корбюзьє) і знайомство з художниками формували його візії так само як й профільна освіта.
«Пікассо навчив мене розуміння простору-часу набагато більше, ніж Ле Корбюзьє», — зізнався він пізніше в одному з інтерв’ю.
Гансен розробив принцип «Відкритої форми», яка руйнувала диктат архітектора-деміурга, і на противагу усталеним ієрархіям між художником і глядачем, фокусувалася на стратегії невизначеності, гнучкості та колективної участі.
Житловий масив Словацького, 1970-ті рр
Гансен представив свою теорію на Міжнародному конгресі сучасної архітектури (CIAM) у 1959 р., де була заснована група молодих архітекторів «Team 10», до якої він доєднався, і яка розкритикувала «модерністську ортодоксію» Афінської хартії та послідовників Ле Корбюзьє.
У 1960-х рр. він розробив теорію Лінійної безперервної системи (ЛНС) — застосування «Відкритої форми» в масштабів міського планування, уявляючи міста як витягнуті паралельні смуги багатофункціональної забудови, що простягаються через всю Польщу. ЛНС мала на меті зруйнувати традиційну модель «центр-периферія», сприяючи гнучкості та рівному доступу до послуг для мешканців.
За Губертом Мончіком, реставратором пам’яток Любліна (учасником дискусії «Відбудова міста: як зберегти пам’ять і спланувати майбутнє?»), такий принцип перевершує «центричну» модель за швидкістю будівництва. Ба більше, лінійність забезпечує більшу безпеку на випадок ворожих атак – руйнування однієї чи кількох ланок не завадить роботі всього ланцюга. Гансен брав участь у партизанських загонах під час ДСВ, тож мав відповідний досвід.
У мікромасштабі цю ідею, спільно із Зофією Гансен, було реалізовано, зокрема, в житловому масиві Словацького в Любліні. Довгі житлові блоки об’єднані спільним простором з дитячими майданчиками, зеленими зонами та комплексом одно-двоповерхових Торговельно-сервісних павільйонів.
Концепція «людського виміру» в урбаністиці була базовою для подружжя. Вони розглядали забудоване середовище як тло для соціальних відносин і людської діяльності. Це було втілення принципу партисипативного дизайну, згідно з яким користувачі могли б активно формувати та трансформувати свій житловий простір.
Дитячий майданчик в житловому масиві Словацького
На жаль, наявні матеріали та якість виконання могли бути ліпше (про що свідчить збережений будівельний журнал). Стався певний конфлікт між архітекторами та Люблінським житловим кооперативом, який мав втілювати ці «дивні» ідеї. З часом «неоднозначності» тільки нашаровувалися. На етапі сучасного дослідження теж гостро відчувалася «непохитність» людей з кооперативу, що значно ускладнювало комунікацію навколо історичної цінності кварталу.
До прикладу, результатом подібної зневаги став занепад павільйонів, які були закинуті з 2017 р. Міхал Фронк, архітектор і співзасновник Музею житлових кварталів у Любліні (Muzeum Osiedli Mieszkaniowych, MOM), невтомно наголошував на унікальності споруди – як відображенні унікальної мови Гансена, яка мала забезпечити їй роль атракції. Завдяки експресивності ламаних дахів її називали «маленьким Сіднейським оперним театром».
Павільйон Гансенів, фотограмаметрична модель
Власне, саме створення MOM у 2018 р. стало відправною точкою послідовної музеєфікації локальних «атракцій» у широкому сенсі – як пам’ятки культури. Засновники мріяли «закохати» мешканців в революційність тогочасного модернізму, щоби вони пишалися місцем, створеним геніями. Чиї імена, за словами Фронка, коли він вчився, абсолютно випали з польського академічного дискурсу. Гансенів ніхто не згадував. Натомість в інших країнах їхні здобутки були предметом наукових обговорень, публікацій і виставок. Йому таку статтю висилав друг з Парижу. І тільки у 2017 р. Музей сучасного мистецтва у Варшаві віддав їм належне на виставці «Оскар і Зофія Гансени: Відкрита форма».
Музей житлових масивів у Любліні (МОМ)
Вже тоді MOM був готовий переїхати до павільйону, якщо той буде відремонтований. Але місто мало інші плани, проводячи тендери з продажу ділянки. На щастя, нічого з того не вийшло, і у 2023 р. павільйони внесли до Списку сучасних культурних цінностей, що охороняє всю територію мікрорайону. Команда MOM включила їх реставрацію до заявки на звання Європейської столиці культури Люблін 2029 та до Муніципальної програми відродження.
Цьогоріч швейцарський журнал Architese зв’язався з музеєм, щоби підготувати статтю про архітектуру кварталу. Згодом була сформована команда Павільйону житлових кварталів з представників Політехнічної школи Цюриха (ETH Zurich Polytechnic), Люблінського політехнічного університету, MOM та асоціації «Модернізм у Любліні».
Це – успішний кейс, і наша заздрість зрозуміла. Але «людський фактор» нікуди не подівся. Соратниця Фронка зі створення МОМ, культурологиня і кураторка Пауліна Паґа на панелі «Пам’ятка чи домівка: як зберегти житлову архітектуру» торкнулася дуже болючої теми – комфортного життя в «некомфортній» спадщині. ЇЇ історична цінність є абстракцією для резидентів, які прагнуть її осучаснення.
Пауліна докладно розповіла, як вони залучають мешканців до своїх активностей, вірно зауваживши, що робота зі спадщиною потребує ресурсів. Дослідництво – то перший крок, далі йде розробка стратегій роботи з резидентами, що набагато складніше.
Відкриття виставки, що підсумовує діяльність МОМ у 2018-2019 рр.
І все ж таки MOM вдалося створити «мікропоселення демократії», надаючи простір для розповіді своїх історій людям з різними поглядами та цінностями, які, менше з тим, є частиною ідентичності мешканця кварталу. Резиденти, особливо похилого віку, приносять дорогі серцю предмети та фотографії, що ілюструють їхні спогади, формуючи матеріальну і нематеріальну колекцію разом з дослідниками.
Цей «обмін пам’яттю» означає, що громада готова до діалогу і переосмислення спільного минулого, і його цінність, виражена в архітектурі, стає менш абстрактною, підштовхуючи резидентів до спільних дій у місцевому середовищі. Там і для молодшого покоління розроблено купа цікавого, починаючи з екскурсій кварталом, організацій вінтажних маркетів і закінчуючи воркшопами з мозаїки. В переходах масиву збереглося кілька панно, створених студентами Інституту мистецтв Університету Марії Кюрі-Склодовської в рамках Люблінським мистецьких зустрічей. Започатковані в 1970-х рр., вони приваблювали митців з усього регіону, які захоплювалися модерністською естетикою та відкритими просторами, ідеальними для презентацій та творчих взаємодій з мешканцям.
Мозаїки в житловому масиві Словацького
Тут ще закладена легка провокація – якщо ми музеєфікуємо квартал, то він вже належить історії? Тобто, поняття «музею» спонукає людей до міркувань про долю локації й в ретроспективі, й надалі – наскільки модерністські концепції минулого сторіччя підлягають редизайну і чи варто взагалі зберігати щось «дивне».
Два досвіди: точки перетину
В основі модернізму лежало глибоко утопічне бажання проєктувати сьогодні те, як суспільство має виглядати завтра. Великою мірою «диктатура архітектора», про яку говорила Світлана Шліпченко, базувалася на амбіції виховати ідеальну людину через створення ідеального середовища.
Але без урахування складні реалії життя реальних людей і спільнот, що зрештою призвело до відчуття соціальної інженерії, а не органічного покращення.
Квартал в Любліні й квартали на Подолі маніфестували натомість зосередження на більш прагматичних рішеннях. Що аніскільки не завадило їхньої утопічності. Дослідники творчості Гансена стверджують, що його ідеї випереджали час. Принцип відкритості, дійсно, був випробуванням для ментальності, побудованої на засадах ізоляції, закритості та сегрегації.
Занедбаний амфітеатр у житловому масиві Словацького
Молоді українські архітектори вривалися на Поділ з новим баченням житлових масивів у такий само розділяючий світ панельного та ідеологічного домінування, дарма що він вже тріщав по всіх швах. На тлі втоми від одноманітності зароджувалась нова міська культура, з вимогами щодо принципово іншої якості публічних спейсів і соціалізації.
Забудова 4 Кварталів на Подолі. Початок 1990-х.
Державні структури, «заточені» на подолання кризи житла, не могли ігнорувати настрої, акцентуючи й на статусному аспекті: «…брак індивідуальності та одноманітність забудови кварталів […] разом з очевидним відставанням Києва порівняно з архітектурою і темпами будівництва столиць інших соціалістичних республік — наприклад, Вільнюса, Риги, Таллінна, Алмати, Єревана, Ташкента — стали достатньо серйозною проблемою для фахівців і неабияк хвилювали широку громадськість» («4 квартали на Подолі: відповідь Києва на кризу модерністичного планування», Світлана Шліпченко, Олександр Анісімов).
Концепція «грайливого» публічного простору, який єднає через архітектурні рішення, що є сучасними й водночас історично референтними, була занадто прогресивною, щоби бути реалізованою у повному обсязі, тим більш якісно. Втім, ці квартали довели безперечний факт – постмодернізм в архітектурі не обмежувався лише Західною Європою та Сполученими Штатами, а й проник за «залізну завісу».
Постмодернізм: back to basics
Я свого часу вивчала цей період, вельми строкатий, через специфічність самої ідеї цитування.
Найпалкіший апологет постмодернізму, американський архітектор Роберт Вентурі у своїй книзі «Complexity and Contradiction in Architecture» (1966) декларував переваги суміші іронії та двозначності, що «охоплює запозичення та повторне привласнення історичних елементів». Саме Вентурі висунув контргасло «Less is a bore», що опонує принципу Міса ван дер Рое «Less is more». На думку Вентурі, орнаментика та символізм, відкинуті модерністами, підсилюють залучення громадськості до архітектури. Він безсумнівно вітав би оті «ліпні будинкові знаки», що були частиною декору подільських кварталів – як site-specific елементи контексту.
Дитячий музей Х’юстона, за проєктом Роберта Вентурі, Техас, США, 1992
Втручання «метафоричності» в утилітарність власне і є проривною. Як пише Світлана Лінда у своїй статті «Соціалістичний постмодернізм»: житлова архітектура на Подолі в Києві (Україна)», «дизайнери звернулися до безпрецедентних у практиці радянської архітектури того часу «нефункціональних» елементів. Так, були зведені цегляні арки, колони, вежі, що мали метафоричне та контекстуальне значення і не виконували утилітарної функції… Архітектори назвали таку просторову композицію словом «колаж»… Принцип колажу був не просто модною технікою: він сприяв утвердженню нового ставлення до минулого, а також ідеї історичного розвитку конкретного місця».
Сучасний стан 4 Кварталів. 2024
У преамбулі до книги «Learning from Las Vegas» (1972) Вентурі висловив важливу думку про те, що архітектор може бути революційним саме через дослідження наявного ландшафту замість його руйнування – на разок закликів Ле Корбюзьє в 1920-х рр. знищити старий Париж. Це дуже дотично до ремарки Михайла Сагайдака, директора Центру археології Києва, яку мені переказала пані Оксана – щодо бажання архітекторів прийти на порожнє місце й освоювати його з нуля. Оце насправді чиста утопія. Після розкопок на Подолі, коли під час будівництва та реконструкції метрополітену відкрилися шари доби Київської Русі та більш ранніх періодів, виявилося, що ми як Рим. Ми скрізь.
За безособовість архітектури модерністам дорікав й Чарльз Дженкс, автор іконічної праці «The Language of Post-Modern Architecture» (1977), стверджуючи, що суть постмодернізму – в тому, щоби бути зрозумілим: «Суспільна іконографія вимагає планування, пропозиції множинних метафор і прив’язки до місцевих реалій».
До слова, цитований «історизм» став найрозповсюдженішим серед апологетів постмодернізму – ренесансні арки та класицистичні колони-портики гарантували впізнаваність джерел.
Вхідна група будинку на перетині вулиць Костянтинівської та Юрківської. Квартал Шалацького. Джерело: ukrainianmodernism (Instagram)
Звісно, умовну. Коли я дивлюся на будинки у кварталі Шалацького, з виразною геометрією фронтонів та аттиків, то згадую постмодерністську Sony Tower (550 Madison Avenue) Філіпа Джонсона в центрі Мангеттена (1981-84). Вежа вважається першим у світі хмарочосом у цьому стилі. Його ефектний фронтон викликав шквал як захвату, так й несхвалення. Джонсон стверджував, що його надихнула скельна гробниця Аль-Хазне в йорданському місті Петра. Публіка бачила в кращому випадку референс до античності або бароко. Однак перемогла алюзія на шафу Чіппендейла – виробника «культових» через свою масовість меблів, які самі імітували стилі у 18-19 ст. Подвійна іронія.
Sony Tower (550 Madison Avenue), за проєктом Філіпа Джонсона, Мангеттен, 1981-84
Згодом зведення постмодернізму до загравань з історизмом призвело до того, що, за Дженксом, він став масовим, клішованим – «поверхневий фасадизм гігантських комерційних замовлень а-ля Дісней».
Так само еволюціонувало наше сприйняття цієї архітектури – від захоплення «свіжим повітрям» у задусі панельного будівництва до розуміння ентропії й концептуальної, і фізичної краси утопії.
Тема несприйняття та постійного перероблювання є актуальною й для кварталів на Подолі. Власне, за прозріння паралелей між ними та кварталом Словацького маємо віддячити художниці Інзі Леві, яка дослідила, коли перебувала в Любліні як стипендіатка Gaude Polonia. Мисткиня побачила певну схожість саме в долі «незручної» спадщини й це спонукало її запросити поляків до участі в циклі дискусій.
Борис Медведик та Інга Леві
«Для мене це особиста тема, адже я виросла, споглядаючи ці будинки (в районі вулиці Антоновича, де є інший постмодерністський квартал, і серед співавторів – Шалацький). Вони мене фактично виховали, я створила цілу серію малюнків з ними. І потім, коли ходила Подолом у 2000-х, дивилася на ці будинки, не розуміючи, з якої вони епохи взагалі, при тому, що вже тоді я почала цікавитись власне міжвоєнною архітектурою. Пізніше мені друг розповів про будинки на Антоновича і це були перші крихти інформації. А згодом почалася уся ця активність з захисту кварталів і я занурилася в їхню історію», – розповіла Інга.
Мисткиня також акцентувала на тому, що як і у випадку з MOM, подільським простором опікуються активісти, які тут жили й знають ситуацію зсередини. Звісно, розраховувати на музей чи центр архітектури у Києві зарано. Але польський досвід показує, що це найефективніший шлях до виховання поваги до спадщини.
Екскурсія Антона Короба
Про непрості умови проведення екскурсій в «модерністських» середовищах дотепно розповів дослідник архітектури Гліб Ушаков (Київ). Він нерідко почувається незатишно через гучне незадоволення резидентів будівель, на які він вказує як на національну спадщину. Але він і решта небайдужих розуміють, що ставлення мешканців має значення.
Тому, за істориком архітектури, Сергієм Дяченком, учасником дискусії «Нові архітектурні проєкти в історичному середовищі: як зберігати пам’ять та розвивати місто?», дискусія, яку запропонував NAMU, вкрай важлива.
Дяченко, зокрема, вказав на необхідність «декомунізації світогляду» до розуміння спадщини як об’єкту мистецтва, яке було викорінене за роки радянщини. Квартали на Подолі саме через контроверзу є гарним приводом до розмови. Уся локація стала окремим архітектурним об’єктом. Спотворення будь-якої частини руйнувало загальну ідею.
«Ось що спричинило шалений конфлікт містобудівної естетики, адже в межах окремої будівлі «осучаснення побуту та життєдіяльності» простіше здійснювати, ніж у великому комплексі. Це було однією з причин несприйняття людьми комплексної забудови радянського часу, адже навіть якщо вона була художньо опрацьованою, зберегти її у початковому стані в пострадянських умовах було вкрай важко. За задумом авторів, усі ці відкриті простори мали створювати враження театру і взаємопроникнення зовнішнього, внутрішнього простору. Люди це все ігнорують, прибудовуючи веранди та балкони. Публічна програма, в принципі, була спрямована на те, щоб комунікувати ці виклики, адже головне – пробитися до людей. Жодні рішення не будуть діяти, поки люди самі не усвідомлять цінність. А це адресна робота», – коментує пан Сергій.
Мистецтво навколо і для спадщини
Томаш Фудала, куратор Музей сучасного мистецтва (MSN Warsaw), є близьким нам за своїм баченням та підходами до популяризації архітектурної спадщини. Він вже 14-й рік поспіль співкурує фестиваль «Варшава в будові», який зачіпає тему контроверсійної архітектури зокрема.
Томаш розповів про переосмислення через перформанс Палацу культури і науки (PKiN) у Варшаві, який був архітектурним символом московського впливу на Польщу, виконуючи функцію «абсолютної домінанти» столиці. Варшав’яни навіть жартували, що їхнє місто страждає від «комплексу PKiN». Не дивно, що лунали пропозиції його знесення. Але, дійсно, належачи до «агресивної» архітектури, вона водночас є культурною спадщиною. Мистецькі інтервенції рефлексували вплив будівлі на мешканців, на їхнє сприйняття навколишньої забудови й це повернуло дискусію у бік більш конструктивних ідей.
Зрештою, архітектори по-своєму розв’язали проблему. Поблизу Палацу з’явився квартал сучасних хмарочосів, вищих за нього. Наприклад, 192-метрова житлова вежа Zlota44, спроєктована Даніелем Лібескіндом — свідома спроба «перемогти», за словами архітектора, сталінський «дар» шляхом «відновлення корони польського орла» (фасад виконаний у формі крила).
Центр Варшави, навпроти PKiN – вежа Zlota44, спроєктована Даніелем Лібескіндом, 2017
Фудалу також непокоїть недооціненість модернізму у сучасній Польщі. Він вірить у те, що треба зберігати найвизначніші її зразки. Це те, над чим потрібно замислитися зараз в Україні, в містах, які повністю знищені чи сильно постраждали від війни.
Цікаво, що у своїй статті «on Warsaw» він згадує теорію Відкритої форми Гансена стосовно до радикальної педагогіки, наводячи приклад художника та критика Гжегожа Ковальського, який багато років викладав у Варшавській академії образотворчих мистецтв. Його метод навчання наслідує принцип Гансена — відкрите спілкування та неієрархічний діалог з учнями.
Наприкінці зазначу, що мені дуже суголосні думки Світлани Шліпченко про суперечності, що виникають між стратегіями оновлення міста та «історичним спадком», висловлені ще у 2013 р. Сьогодні, коли додається аспект післявоєнного відновлення, вони стають ще гострішими. «Подальше знищення історичної забудови під тиском капіталу чи квазіісторичні відтворення» — цілком реальний сценарій. Так само загострюється риторика «права на минуле», а саме – хто вирішує, що саме заслуговує на збереження. Ситуація навколо на очах набуває ознак жорсткої боротьби за пріоритети. (Пост)модерністська спадщина тут виглядає найбільш вразливим шаром. Але не втрачаємо надії, поки є ті, кому не все одно. Погоджуюся з Губертом Мончіком, який закінчив свою доповідь тезою, що важливим є не тільки збереження фізичного спадку, а й зусилля, які докладаються до процесу меморіалізації людського життя, адже саме вони складають нематеріальну цінність.
Публічна програма втілилася у співпраці зі Спілкою мешканців житлового кварталу Словацького в Любліні, громадською організацією Open Territory Foundation, Польським Інститутом у Києві та за підтримки House of Europe.
