Над нонфікшном «Жінки Свободи» Марина Мірзаєва почала працювати ще 2018 року, створюючи короткі нариси про силу жінки в контексті українського визвольного руху. Утім, з початком повномасштабного вторгнення авторка змінила кут свого дослідження, поглибивши історичну розвідку викликами сучасності. Переплітаючи між собою біографії жінок-підпільниць і нотатки з фронту, авторка витворює неоціненну за своїм наповненням книгу, що розкриває реалії боротьби Організації українських націоналістів, Української повстанської армії та Збройних сил України проти московитів.
У цих текстах багато спогадів оунівок і власних рефлексій Марини «Мамайки» Мірзаєвої щодо російсько-української війни, тому авторка не визначає своє напрацювання як наукове дослідження. Книгою вона вшановує жінок, що долучилися до визвольної боротьби, своїх побратимів і посестер, що полягли за цілісність України, а відтак її тексти пронизані глибокою емоційністю.
Біографічні нариси, що вийшли з-під пера Марини Мірзаєвої, сповна розкривають постаті оунівок, які не змогли стояти осторонь великих політичних зрушень. Вони були готові виборювати незалежність за будь-яку ціну, навіть якщо ця плата вимірювалася життям. «Мамайка» осмислює їхній обраний шлях і проводить паралель між цінностями й мотивами героїнь XX і XXI століть. Аналізуючи минуле та сучасність, авторка рефлексує на тему жертви українського жіноцтва й характеру часу, чим реконструює події буремної епохи.
Від часу діяльності ОУН та УПА відбулося безліч трансформацій, але сутність боротьби за Незалежність України залишилася незмінною — і це виразно прослідковується в текстах зі щоденника авторки-військослужбовиці 3-ї окремої штурмової бригади. У них «Мамайка» розповідає про буденність військових, епізоди із життя своїх побратимів і посестер, говорить про трагедію війни — протистояння заклятому ворогу, що повсякчас намагається знищити українську націю з її культурою, цінностями та маркерами ідентичності. Авторські замальовки Марини Мірзаєвої щирі, емоційні й відверті, адже майбутні покоління мають знати, якими сильними були їхні предки.
Варто прочитати «Жінки Свободи» усім, хто хоче дізнатися більше про життя героїнь, які рішуче боролися за Незалежність України.
Розділ «ОЛЬГА МОРОЗ»
Мені здається, що з Ольгою Мороз ми подружилися б. Я мала щастя познайомитися з її родиною й побувати в оселі, де минули останні роки життя цієї неймовірної жінки. Під час тих відвідин мене вразила одна книжечка, на якій написано: «Ользі Мороз “Малуші” від Василя Стуса». Я відчула, яка історія близька й взаємопов’язана. Як сьогодні націоналістичне середовище — це сплетіння однодумців, які одне одного знають, чули, бачили, так і тоді — це спільнота борців за волю України, що передавала досвід від одного покоління до другого.
Найбільший трепет я відчула, коли слухала аудіоспогади «Малуші», які записав її син. Я чула голос цієї жінки, і її історія ставала неймовірно живою та близькою. Хоч розповідала про свою боротьбу, мов читала вголос пригодницький роман, уже літня пані, у моїй уяві поставала весела юнка, яка присвятила себе підпіллю ОУН. На аудіозаписі вона була така сама жартівлива, як і в спогадах посестер і побратимів.
У польських архівах я натрапила на оперативно-розшукову справу Ольги «Малуші» Мороз. Спецслужби називали її «асом оунівської розвідки та зв’язку». Коли я зіставляла архівні дані та спогади про підпільницю, то ловила себе на думці, що ця жінка мала неймовірний характер та фарт. До того як стати розвідницею в підпіллі ОУН та лавах УПА, «Малуша» зазнала багатьох невдач на вишколах. Вона пригадує, що була малоспостережлива й ніколи нічого не бачила, крім очей співрозмовників. Під час вишколу у Львові зверхниця водила її вулицями міста, а потім запитувала, що бачила навколо. І коли «Малуша» нічого не пригадувала, то отримувала догану. Проте згодом, завдяки вишколам і наполегливій праці над собою, навички спостережливості Ольга все-таки набула.
Коли я вперше побачила фото розвідниці Ольги Мороз (було це тоді, коли досліджувала участь жінок в українському визвольному русі на Закерзонні), одразу дала підпис її образу — «Мадонна українського Закерзоння». Красу підпільниці ОУН зауважували й сучасники.
«Найбільше вирізнялася красою Оля Мороз, під псевдом “Малуша”… Побачивши Олю вперше, я не могла намилуватись нею, стрункою, з клясичним обличчям. Це був той рід краси, яку художник ужив би моделем для зображення Мадонни візантійського стилю. Вояки в сотні так і казали: вона — як Мати Божа. Маючи підготовку, “Малуша” виконувала завдання розвідниці найкраще. Вона дуже швидко орієнтувалася в терені. Опинившись без мапи в лісі або серед піль… “Малуша” потягне своїм гарненьким носиком і вже знає: туди, каже, нам треба йти, і не помилялася», — писала у спогадах Марія Савчин.
Утім, не тільки вродливим личком вдалася Ольга Мороз, але й сильним, подекуди впертим характером, розумом і доброю вдачею. Остання неодноразово рятувала підпільницю під час нелегкого життя української націоналістки в буремний час Другої світової війни, у праці в українському підпіллі, роз’їздах на заході Польщі як спецкур’єрки ОУН. Завдяки цій внутрішній силі наша героїня не зламалася в польських і радянських тюрмах, повернулася з концтаборів й продовжила боротьбу.
Народилася Ольга Мороз 7 червня 1925 року в селі Туринка Львівської області. До Юнацтва ОУН потрапила навесні 1940 року. До того дівчина вже чула про українську підпільну організацію, навіть отримувала від її членів літературу. Тому долучившись до Юнацької сітки, Ольга Мороз з головою занурилася в роботу у ній.
Ольга вивчала «Декалог українського націоналіста», «Молитву українського націоналіста», «44 правила українського націоналіста». Переписувала підпільну літературу, розвозила її по селах. Вивчала історію та географію України, заборонену українську літературу, історію революцій інших народів.
Восени 1941 року Ольга Мороз вступила до жіночої гімназії у Львові. Проте невдовзі навчальний заклад закрили німці, і дівчина продовжила навчання, обравши собі за спеціальність хімію. Сама хімія її не дуже цікавила, проте Ольга Мороз була занурена в роботу Юнацтва ОУН.
Вона долучала й вишколювала інших дівчат. Коли підпільниці добре опанували ідеологію, історію, географію, то складали іспит у своїх зверхників. Успішно склавши його, дівчата, зокрема Ольга Мороз, офіційно присягнули ОУН та Україні.
Спочатку Ольга Мороз була зв’язковою провідника Крайового Проводу Юнацтва Ярослава «Моряка» Скасківа, а потім її призначили зв’язковою Катерини «Монети» Зарицької — провідниці Українського Червоного Хреста. Це була відповідальна робота, з огляду на статус зверхниць. Катерина Зарицька була доволі вимоглива та сувора. Ольга Мороз завжди приходила на зустрічі на кілька хвилин раніше запланованого. Як зв’язкова, розносила «штафети», закуповувала медикаменти в аптеках, розкладала їх у пакунки й розвозила до призначених місць.
Підпільниця пригадує, що завжди мала клопіт з організаційними грошима. Нерідко їх було замало. Коли замало, то дівчина просила грошей у батька. Це був чоловік добродушний і все жартував з доньки, що та «пустить із торбами», маючи такі бухгалтерські «здібності».
Про львівський період діяльності Ольга Мороз згадує через біографії побратимів та посестер. Вони тоді були ще шаленo юні, але кожен відповідав за свою частину роботи, яку творив загалом український визвольний рух. Підпільниця пригадує їхню зовнішність і риси характеру, наприклад «вище середнього зросту, стрункий блондин», «вище середнього зросту, говірливий, товариський, дотепний, вчився добре», «високий і гарний брюнет із гарними карими очима». І я розумію, що в її пам’яті вони саме такі — живі, юні та красиві. І про їхню долю Ольга дізнається пізніше — більшість із них загине, а інші відбудуть радянські табори.
Особливо щемливо читати про кавалерування між ними. Ольга Мороз була гарної зовнішності й мала веселу вдачу, тож підпільники звертали увагу на дівчину. На згадку вони обмінювалися фотографіями й найчастіше більше ніколи не зустрічалися.
Повноцінною членкинею ОУН Ольга Мороз стала влітку 1943-го. Мала тоді 18 років. Присягу приймала Ірина «Бистра» Савицька. Після того підпільниця потрапила на розвідницькі курси. Там викладали історію, розвідку, топографію, картознавство, абетку Морзе, вчили поводитися із різноманітною легкою зброєю, фотографувати, укладати коди, писати невидимими чорнилами й читати написане. Мали лекції з ідеології, конспірації, історії ОУН, робили огляди останніх подій у світі й на фронті. Загалом вишкіл тривав три тижні, і після того всіх направляли для роботи в різні терени. Ольга Мороз поїхала на Перемищину, Закерзоння. Там вона стала розвідницею УПА.
Ольга Мороз належала до сотні «Черника». Разом із нею були там Марія «Марічка» Савчин, Анна «Святослава» Кузневич, Ірина «Христя» Тимочко та ще кілька підпільниць. Дівчата мали надавати інформацію про переміщення ворожих сил. Ольга Мороз пригадує, що коли повстанці побачили дівчат, то командир «Черник» скомандував усім: «Струнко!». Хлопці виструнчилися, але усмішки не сходили з їхніх облич — усі молоді, одягнуті хто в угорські однострої, хто у форму української поліції. Коли «Черник» привітав підпільниць і сказав «спочинь» і «розхід», то повстанці одразу побігли знайомитися. Хлопці були вже бойові й прийшли до Закерзоння з «Чорного лісу», тобто з Карпат.
Про обов’язки розвідниці УПА Ольга Мороз розповідала польським слідчим під час арешту: «За час роботи розвідниці штабу ВО УПА на мене покладали обов’язки по встановленню зв’язку між сотнями і передачі їм (сотенним) пошти з розпорядженнями і приказами, які виходили від штабу округу, а так само, як основна моя робота ведення розвідки, яка складалася зі збирання даних: про дислокації частин Червоної армії, про проходження передової лінії фронту, про наявність радянських каральних органів в районі розположення штабу округу УПА.
Розвідка потрібна була командирам сотень УПА при вирішенні бойових задач у рейді і маневрі перед війська радянської армії… Робилося це з метою, щоб не вступати в бій з основними силами частин радянської армії, а зберігати бойову силу сотень УПА і успішно провести їх з Карпат у тили радянської армії».
Спільно із сотнею «Черника» Ольга Мороз та інші підпільниці перебули перехід радянсько-німецького фронту через Закерзоння. Їм усім треба було маневрувати між двома ворожими силами, щоб мінімізувати власні втрати. Дівчата здійснювали розвідку у селах та лісах.
Після переходу фронту влітку 1944 року почала створюватися нова держава — Польська Республіка. Також виникли польська червона поліція і військо, які підтримували комуністичний режим та боролися з українським визвольним рухом. За дорученням Москви організовували банди з польського шовіністичного прокомуністичного населення. Вони нападали на українські села й мордували тамтешніх жителів. Також створювали перші переселенчі комісії, які готували умови для «добровільного» переселення українців до радянської України, але ці акції проводили жорстоко: з катуваннями, вбивствами, спалюванням хат, арештами.
На захист українського населення стала УПА. Багато боїв на Лемківщині провели сотні «Хріна», «Мирона», а на Перемищині — сотні «Бурлаки», «Крилача», «Ластівки» та «Громенка». Ольга Мороз далі була в УПА розвідницею. Її відрядили до командира «Кулі». Вона мала не тільки ходити по терену й стежити за рухом польських та радянських військ, але й працювати з дівчатами в селах, організувати кількаденні курси, вчити їх розвідки, конспірації. Для цього Ольга контактувала зі станичними окремих сіл, і з їхньою допомогою збирала юнок.
«В мої обов’язки розвідниці УПА входило збирати дані про місце й кількість дислокаційних і просуваючих частин радянської армії, рід військ і їх озброєння».
Джерело: Нонфікшн «Жінки Свободи»: героїні визвольного руху України XX століття. Уривок із книжки
