Оксана Дмітрієва
«Простір театру “Золоті ворота” дуже нагадує ті самі німецькі кабаре 1920-х»
Зараз ви готуєте виставу за Бертольдом Брехтом. І раніше вже працювали з цим автором: у 2022-му готували «Матінку Кураж», проте не встигли з прем’єрою через війну. Чим Брехт так вам відгукується?
Мені здається, що зараз узагалі час Брехта, адже всі його тексти так чи інакше пов’язані з війною. Ми у 2022-му дуже чекали на прем’єру «Матінки», запланували її якраз на 24 лютого, навіть плакат з цією датою випустили. Але наші цехи не встигали з підготовкою, довелося переносити на початок березня. На новому плакаті в оформленні в нас була велика літера Z — тоді це ще була просто буква; і цей плакат ще довго висів, коли місто вже було порожнє, коли люди ховалися в метро і в театрі теж уже було укриття — і ніхто не звертав уваги на цю Z, аж допоки ми самі не схаменулися.
Перше моє звернення до Брехта було у 2014-му, коли почалася війна. Тоді я ставила «Матінку» зі студентами (навчальний театр «Аніма» Харківського національного університету мистецтв ім. Котляревського. — Ред.). На моєму курсі було багато студентів з Донеччини, Луганщини, Криму. І тоді Брехт допомагав нам опрацьовувати виниклі питання.
У театрі ми ставили вже зовсім іншу редакцію — з музикою Каті Палачової і фантастичним сучасним перекладом Сергія Жадана. І в новій виставі теж будуть його переклади.
Які саме твори Брехта в основі нової вистави?
Там буде багато його віршів, які показують усю його біографію. Загалом у Брехта більш ніж 2300 віршів, Сергій переклав 60, і обирав їх так, аби показати цілісно його творчість, а не лише програмні твори, як «Легенда про мертвого солдата», чи вірші, які співали Джим Моррісон (Alabama song/Whisky Bar. — Ред.) або Ніна Сімон (Pirate Jennny. — Ред.). Але основною у виставі є п’єса Брехта «Барабани вночі» — її чудову інсценівку зробив Андрій Бондаренко. У нас узагалі чудова команда: ця вистава буде копродукцією Харківського театру ляльок і київського театру «Золоті ворота», гратимуть актори й акторки з обох театрів, а ще з нами працює прекрасний художник Михайло Ніколаєв, ми вже робили разом «Отелло» в Театрі на лівому березі.
Оксана Дмітрієва
А чому ви обрали форму кабаре?
На це мене наштовхнув сам простір театру «Золоті ворота». Це підвал, який дуже нагадує ті самі німецькі кабаре 1920-х. Але в нашій виставі є історія всередині цієї кабаретної форми, вона відбувається з персонажами, і вона стає важливішою за кабаретні номери.
«Театр ляльок набагато складніший, тому що складніша його мова. Це мова знаків, символів, метафор»
У цій виставі будуть ляльки?
Ні, ляльок не буде.
Мені здається, ви взагалі останнім часом відходите від мертвого плану до живого. Можемо згадати «Медею», де ляльки існують поруч з акторами, або «Отелло», де ляльок нема взагалі.
Мені цікаво працювати і з ляльками, і без ляльок. Знаєте, я іноді сама із себе сміюся й кажу, що коли втомлююся від ляльок — біжу до людини, а коли втомлююся від людей – біжу до ляльок. І мені дуже комфортна ця біганина. Але в новій виставі, хоч вона і без ляльок, я не позбуваюся мислення категоріями театру анімації.
Ще треба зауважити, що в наш час зробити лялькову виставу набагато складніше — тут багато матеріального, потрібні виробництво, майстри. У нас узагалі мало знають про театр ляльок, мало пишуть про нього.
Оксана Дмітрієва і Ксенія Білаш
Є поширене уявлення, що ляльковий театр — це щось дитяче, несерйозне. І Харківський театр ляльок, мені здається, переломлює це уявлення. Я бачила на київських гастролях ваші «Вертеп» і «Калинову сопілку» — це вистави складні, не дитячі.
Ви зараз називаєте вистави, які ми випустили вже під час повномасштабного вторгнення, коли активізувалися гастролі. А є ще великий [ляльковий] репертуар до 2022 року, там є і Мольєр, і Шекспір, і Маркес. Але територія Харкова герметична.
Утім ви, здається, працювали в лялькових театрах по всій країні: у Києві, Полтаві, Тернополі, Криму.
Крим — це взагалі моя alma mater. Після випуску я потрапила до Кримського театру ляльок, і це був дуже потужний театр. Дякуючи режисерові Борису Азарову ми дуже багато їздили на фестивалі, багато спілкувалися з іншими театрами.
Чому ж так виходить, що театри потужні, а загалом сфера залишається маргінальною?
Я думаю, що це наслідок Радянського Союзу, спадок радянського розподілу театрального мистецтва. Театр ляльок — це для дітей. Ярличок навісили — і робіть з цим, що хочете. Але загалом театр ляльок набагато складніший, тому що складніша його мова. Це мова знаків, символів, метафор. Вона може не всім заходити, і це нормально.
Навіть якщо взяти дитячу виставу — вона як айсберг. Для дитини те, що над водою, для дорослого — під водою. Якщо вистава працює з цим поверненням дорослого в дитинство, нажимає на якісь важливі клавіші — це хороша вистава. Так зроблені й усі найкращі фільми або мультфільми для дітей. Згадаймо хоча б фантастичний гумор диснеївських мультфільмів, створених з великою повагою і до дітей, і до дорослих.
Репетиція вистави ‘Брехт.Кабаре’
«Нам не потрібно, щоб раптом усі почали ставити про війну. Це буде перегин»
Повернімося до Брехта і до нової вистави. Вона більше про ту війну, яку описував Брехт, чи вже про нашу війну?
У цій виставі немає точного часу, ми говоримо про війну як явище. Я дуже люблю цей текст Брехта («Барабани вночі». — Ред.), це одна з перших його п’єс, і вона дивовижна, болісно-смішна. У ній багато тем цивільних — це і почуття провини, і намагання жити нормальним життям. Але так жити не вдається. І зараз в Україні обставини війни впливають на кожного з нас. Ми викручуємося, намагаємося жити, не звертаючи уваги на ці обставини, починаємо до них пристосовуватися, хтось починає заробляти на війні. Але насправді ми всі дуже крихкі. Про це каже буквально кожен обстріл наших міст.
Зараз у театрі співіснують два протилежні погляди. Перший: якщо театр не про війну, то навіщо він узагалі? Другий: люди крихкі, мусять ментально відпочивати, тож треба їм давати щось веселе, життєрадісне. Як ви ставитеся до цієї дилеми?
Усі постановки, які я роблю з 2022 року, так чи інакше пов’язані з війною. Мені саме це і допомагає: я пропрацьовую якісь теми, що бентежать мене — і стає легше.
А загалом стосовно вибору, що грати і що ставити — думаю, що це особиста відповідальність і особиста потреба кожного митця. Дійсно, людям хочеться іноді відпочити. Я не кажу зараз про дурнуваті, пошлі комедії — це в голові не вкладається, — але цілком можуть бути якісь прекрасні речі, які хочеться дивитися і відчувати, що ми живі і що можемо щось відчувати.
Репетиція вистави ‘Брехт.Кабаре’
Але коли говоримо про театр, є ще інституційний вимір: що саме театри замовляють, що беруть у репертуар. На вашу думку, у нас нормально з цим балансом у репертуарі?
Не можу однозначно відповісти. Але думаю, що нам не потрібно, щоб раптом усі почали ставити про війну. Це буде перегин. Хоча я сама собі постійно суперечу. Наприклад, у 2022 році я казала, що зараз взагалі не до театру і, поки йде війна, нічого я робити [в театрі] не буду. А вже через місяць прийшла в театр і сказала: зробімо щось, інакше зійду з розуму. І ми почали грати вистави в метро.
Розкажіть про цей досвід. З одного боку, це якась сюрреальна картина. Але з іншого, вона вже увійшла в культурний канон, зокрема британський — про вистави в лондонському метро під час Бліцу написані романи, зняті фільми й серіали.
Сюрреальним тоді був весь Харків: ти йдеш містом, наче серед порожніх декорацій, відчуваєш себе дуже маленьким. Я побачила оголошення: шукали людей, які могли б розважати дітей у метро. Подзвонила, запропонувала послуги нашого театру — і ми організували такі гастролі: проїхали всі станції метро, показували казки, це було дуже ніжно. Була одна казка про принцесу Цяточку — і ось ми її граємо, дивляться і діти, і дорослі, а якийсь чолов’яга каже нашому музичному техніку: вибачте, мені треба бігти, але я повернуся. Потім прибігає захеканий і одразу: ну що там було, що там з Цяточкою? Багато було такої ніжності, тепла. Були обійми, розмови. І саме глядачі повернули нам віру в те, що ми потрібні.
Оксана Дмітрієва
«Не існує культурного фронту, не існує театрального буму»
Минуло понад три роки, і зараз очевидно, що війна вплинула на українські театри по-різному, що театри в містах, близьких до лінії фронту, і театри в глибокому тилу — це різні світи. Що зараз із харківськими театрами? У травні військова адміністрація включила чотири харківські театри, з вашим зокрема, в перелік критичної інфраструктури — це чимось допомогло?
Я дуже вдячна всім митцям, які багато про це говорили, просили звернути увагу — і нарешті ми отримали критичну інфраструктуру. Тепер у нас аж три хлопці заброньовані – щоб ви відчували масштаби. Але нам складно, про фінансування я навіть не буду починати. У своїй будівлі ми не можемо грати, їздимо по різних безпечних приміщеннях. З трупи, в якій були 30 людей, залишилися 12. Роботи багато — а нас мало, це дуже важкий труд.
Ми випускаємо три-чотири вистави на рік, багато їздимо. Наш театр уперше презентував Україну на фестивалі у Шарлевілі (Всесвітній фестиваль лялькових театрів. — Ред.), його директор так розчулився від нашого «Жирафа Монса», що пообіцяв зробити нам тур містами Франції (Ця вистава базується на харківській міській легенді про жирафа, який під час німецької окупації подружився з лікарем і після бомбардування зоопарку прийшов до нього в дім, але був застрелений нацистським офіцером. Вистава, утім, має щасливий фінал. — Ред.). Нас запрошують цієї осені, але ми не можемо отримати дозвіл на виїзд наших хлопців.
А хто зараз надає такі дозволи? Уже не Міністерство культури?
Ні, зараз у нас це робить Харківська військова адміністрація.
Оксана Дмітрієва
Там не розуміють, що такі гастролі — це важлива частина культурної дипломатії?
Хвилюються, що хлопці не повернуться. Попередні гастролі були в червні, нас запросив Мюнхенський театр [маріонеток] — це був такий красивий жест, у них був ювілей, і вони обирали театр, який хочуть запросити, зробили собі такий подарунок. Обрали нас. І тут наших хлопців не випускають — а ми не можемо відмовитися, бо вже стільки грошей вкладено, і емоцій, і взагалі, це ж можливість для України говорити про себе. Тому ми все ж вирішили їхати, а дівчата в дорозі вчили чоловічі ролі. У Європі, у Мюнхені, ми побачили, наскільки мало там українського продукту, як нам треба вигризати цю територію.
Отже, якщо адміністрація не дасть дозволу на поїздку у Францію, це буде ще одна втрачена можливість і для театру, і для України. А я ще хотіла запитати, чи плануєте везти нового Брехта в Німеччину…
То вже й не питайте (сміється).
Добре. Тоді запитаю про ще одну болючу тему нашого театру: насилля і харасмент. Ця тема останнім часом виринає постійно: згадаймо кейси режисерів Андрія Білоуса, Лінаса Зайкаускаса, зовсім нещодавно випливла історія актора Костянтина Темляка. Прокоментуйте це як режисерка.
Я дуже вдячна тим, хто порушує цю тему і робить її прозорою. Слава Богу, що люди в Молодому театрі зараз можуть спокійно працювати. Але щодо власне мене, у чоловічому світі не мала проблем. Можливо, це такий мій щасливий характер. Для мене головне в цьому житті не жінка, чоловік; найголовніше — це людина.
Ще одна театральна тема, яку зараз постійно обговорюють — так званий театральний бум. Йдеться про розкуплені на багато місяців уперед квитки в деяких театрах на деяких режисерів. Але говорять про це так, ніби в театрі відбувся якийсь великий поступ. Чи бачите ви цей бум?
У новій виставі ми, до речі, трохи іронізуємо з цього буму. Мені це слово не дуже подобається, воно якось інфантильно звучить у тому просторі, в якому ми з вами живемо. Так само інфантильно звучить, наприклад, вираз «культурний фронт». Не існує культурного фронту, не існує театрального буму — для мене це просто способи «зашуміти» ту реальність, яка з нами відбувається, і мене це дратує.
***
Вистава «Брехт.Кабаре» створена за підтримки Українського культурного фонду.
