Жанна Кадирова
Що ми як країна будемо показувати наступного року на Венеційській бієнале? Розкажи про твій проєкт.
Наступного року виповниться 30 років від того моменту, коли Україна здала всю свою ядерну зброю під гарантії безпеки Будапештського меморандуму (останню ядерну боєголовку вивезли до РФ 1 червня 1996. – Ред.). І наш проєкт прив’язаний до цієї події.
Ми будемо показувати скульптуру, яку я створила в 2019-му році разом з Денисом Рубаном для парка міста Покровськ. Насправді, ми тоді створили там дві скульптури, у 2018-му – парковку [для велосипедів]; її неможливо було вивезти, і що з нею зараз я не знаю; а друга – це, власне, олень, типова паркова скульптура, але в техніці оригамі. Це 2,5-метрова скульптура, відлита з бетону. Ми встановили її на постаменті від радянського реактивного літака, який зняли ще в 1990-х. Сам цей літак я ніколи не бачила, лише на фотографіях.
‘Парковка’ у Покровську
В публічному просторі України не так часто можна побачити хорошу сучасну скульптуру. Як так сталося, що саме тебе запросили в Покровськ?
Мене запросили, щоб зекономити бюджет (сміється). Моя співпраця з парком почалася з того, що мені поставили задачу: от є здоровенний 11-метровий постамент, він з бетона, який за 50 років набрав своєї максимальної міцності. Тобто, демонтувати його – це великі кошти. І треба було щось придумати на цю штуку, щоб обійтись без демонтажу.
На той час я вже зробила своє перше оригамі (бетонний лебідь в озері, створений в рамках фестивалю актуального мистецтва Porto Franko. – Ред.), і мене зацікавила ця пропозиція. Це був той момент, коли влада почала звертати увагу на схід, зокрема на Донецький регіон, намагалась щось робити там – відновлення парків, ремонт шкіл, – щоб завоювати довіру населення. І мені був цікавий і цей регіон, і експерименти в публічному просторі, і взагалі, якісь нові задачі.
Насправді, ми тоді запропонували місту набагато більше проєктів; нам сказали, що їх не візьмуть, але, коли в 2024-му ми приїхали на демонтаж оленя, то побачили, що деякі все ж реалізували – без мого відома і не в повному обсязі.
‘Лебідь’ в Івано-Франківську
Наприклад?
Наприклад, там стояла розкішна радянська бесідка, занедбана і вже трошки перероблена. Вони хотіли її знести і поставити на її місце якусь електричну хрінь з дахом із бітумної черепиці. А я запропонувала не чіпати, а віддзеркалити догори арочний дизайн, і ще поєднати дах з сонячними панелями, щоб люди могли заряджати телефони в парку. І вони пізніше зробили це за моїми ескізами, але не до кінця і без сонячних панелей. Мене не запитали і, звісно, не заплатили.
Це порушення авторських прав.
Звісно. Але я тоді була ще недосвідчена, віддала їм ескізи без укладання договору. Взагалі, багато чого з тієї моєї роботи стало для мене важливим досвідом.
Отже, на бієнале ми покажемо цю скульптуру оленя, яку ми вивезли з Покровська 30 серпня 2024 року.
Вивезли куди?
У Вінницю.
Вона там перебуває десь у публічному просторі? Чи захована?
Захована. Її неможливо показувати без постамента. Вона крихка. Щоб встановити її у Покровську, ми той плаский постамент від літака ще додатково доливали вгору, аби на нього не можна було залізти, повиснути на скульптурі. Цьому я навчилася у Франківську – там, коли на озері став лід і можна було підійти, люди одразу відламали частинки лебедя. Тому, плануючи скульптуру в публічному просторі, завжди треба думати про вандалостійкість.
Крім скульптури, ми представимо на бієнале фільм “ВПО”. На ньому зафіксований той день, коли ми вивозили скульптуру. Насправді, ми їздили туди декілька разів – щоб усе підготувати, організувати. Але фільм присвячений саме подорожі скульптури – за формою; а в цілому він про людей, про місто, в якому триває примусова евакуація.
Постамент від літака у Покровську
На воркшопі ти казала, що плануєте дознімати цей фільм і показати подальший шлях оленя, до Венеції.
Це один з варіантів. Я поки точно не можу сказати, чи будемо ми це робити, все ще на стадії обговорення. Але ми точно представимо скульптуру, фільм і додаткові супровідні матеріали – фотографії, тексти про всю цю історію. Взагалі, це дуже лаконічний проєкт.
Це цікава ідея – через історію скульптури і її локації розповісти про історію всієї країни.
Так, це була Льоніна ідея (Леонід Марущак, один з кураторів проєкту українського павільйону на 61-й Венеційській бієнале. – Ред.), пов’язати оце “до” та “після”. Колись Україна підписала Будапештський меморандум, демілітализувалась, обрала пацифістський, умовно європейський вектор розвитку. Замість літака у нас з’являється олень. Але виявилось, що це був wrong way, і тепер цей олень залишився ніби у підвішеному стані, як і всі ми, коли йдеться про гарантії безпеки як умови завершення війни. Це ми і хочемо показати на бієнале, де кожна країна представляє свій шлях у сучасному мистецтві.
Мені, звісно, дуже приємно, що на конкурсі обрали саме наш проєкт. І ми будемо намагатись зробити все якнайкраще.
Ви обговорювали подальшу долю оленя? Куди ви повезете його після бієнале?
Та ні. Ми, українці, думаємо зараз тільки про завтра. Дай нам хоч туди з’їздити – там початок в наступному травні, і ще півроку виставка триватиме. Це дуже далеко, щоб щось планувати.
Основний проєкт 61-ї бієнале, за концепцією вже покійної кураторки Койо Куо (Koyo Kouoh), називається “У мінорній тональності”. Наскільки я зрозуміла з кураторського тексту, йдеться про непочуті голоси, про мистецтво як слухання, а не висловлювання. Як український павільйон буде співвідноситись з цим проєктом – чи обговорювали ви це з командою?
Я навіть не читала кураторський текст, і з командою ми це не обговорювали. Ми обговорювали український павільйон.
У тебе вже величезний вже досвід роботи на Венеційській бієнале: твої роботи були в українському павільйоні в 2013 і 2015, а в 2019 – в основному проєкті, коли його робив Ральф Ругофф. І ще багато-багато разів у паралельній програмі, у проєктах Pinchuk Art Centre. Чи є якась специфіка роботи на бієнале порівняно з іншими виставками та фестивалями?
Ну насправді навіть в кожному з цих випадків своя специфіка. Павільйон – це одне, Пінчук – інше, основний проєкт – ще інше.
Скульптура оленя
Тоді давай поговоримо про павільйон. Комісаром українського павільйону є Міністерство культури. Що ти можеш сказати про специфіку співпраці з державною структурою?
У 2013 році, коли комісаром призначили Віктора Сидоренка (зараз – Президент Національної Академії мистецтв України, тоді – директор Інституту проблем сучасного мистецтва. – Ред.), це було так: якби мене тоді не підтримала італійська галерея, з якою я співпрацювала, я би навіть не змогла отримати необхідні мені матеріали. Ця галерея мала дозвіл на вхід в потрібні венеційські канали, а міністерство взагалі не думало про такі речі. Їх уявлення про підготовку не йшло далі купівлі цвяхів у найближчому магазині. Це було дуже складно. Пам’ятаю, мені сказали, що в мене буде тільки один асистент. А в мене велика гіпсокартонна конструкція, мені потрібні були два хлопці. Ну добре, кажу, тоді я не їду. Вони щось подумали і говорять: гарад, буде два асистента, але ви всі зможете бути у Венеції лише шість днів. Ну, ми вклалися в цей строк у підготовку, але на відкриття власного проєкту я вже не потрапила, тому що чек аут з готелю був о 10 ранку, а відкриття павільйону о 6 вечора, і я вже не могла на нього залишитись.
Потім, вже у Києві, я принесла чеки на ті витрати, які держава мала мені відшкодувати – там було щось порядка 400 євро, я купувала молоток, ніж, скотч, шпаклівку, всякі такі речі. Вони вивчили всі ці італійські чеки, відібрали десь третину, і сказали, що це – речі багаторазового використання і я маю їх здати. Уявляєш, як би я з усіма цими молотками і ножами виїжджала? А потім мені взагалі нічого не відшкодували. Правда, ще до виїзду на монтаж видали добові за 6 днів, по 20 євро – купюрами по 5 грн в пластиковому кульочку. Це була дуже комічна ситуація.
Але це було давно, більше 10 років тому. Сподіваюсь, за цей час Україна все ж еволюціонувала.
Ми як громадяни завжди хочемо від української участі в проєктах, подібних до бієнале, ще якогось результату, крім суто мистецького представництва. Грубо кажучи, от побачать нашу прекрасну культуру – і дадуть нам більше зброї. Чи це так працює?
Я вважаю, треба лупати цю скалу і з усіх боків. На мій погляд, так, це працює. Всі ці три з половиною роки в моїй творчості присутня тема війни. Але, якщо ми говоримо конкретно про український павільйон на бієнале, то в нього не такий вже великий ресурс. Звісно, до нього буде увага. Але що робити, якщо на відкриття захочуть прийти 300 людей, а туди поміщається лише 50? От чому в нас такий павільйон – маленький і незручний – якщо ми справді робимо ставку на те, що через нього привертаємо увагу до війни в Україні і хочемо якихось результатів?
Тому що з 2022 року нам його дають безоплатно, і це всіх влаштовує, далі ніхто не думає.
Так. Але якби влада справді розуміла важливість презентацій такого рівня, ставлення було б інше. В нас вистачає хороших художників, кураторів, досвідчених спеціалістів, які можуть подолати проблеми з венеціанським монтажем – а це завжди дуже серйозний виклик, насправді. Але у все це треба вкладати ресурси. Потрібна підтримка, потрібне, як мінімум, розуміння важливості.
А як ти ставишся до паломництва зірок світового мистецтва, які зараз їдуть в Україну? Бенксі, Ай Вейвей? Нащо це їм, і чи працює це на користь України?
Я ж не вони, я не можу за них відповідати. Окей, Бенксі приїхав сам, але Ай Вейвея привезли, очевидно, за великі гроші (інсталяцію Ай Вейвея, яку мають відкрити восени на ВДНГ, замовила платформа Ribbon International. – Ред.). Мені здається більше користі було би, якби ці гроші витратили на українських художників. Те, що роблять ці зірки, було цікаво десь 10 років тому, зараз у світі вже нема до них тієї цікавості. Мені особисто теж не дуже цікаве їх мистецтво, те, що вони роблять зараз. Звісно, це має якийсь вау-ефект для широкої спільноти, і можливо це буде мати якийсь позитивний ефект серед непрофесійного середовища – типу, ну, якщо вже Ай Вейвей приїхав, значить все добре. Але це точно не має ніякого впливу на розвиток мистецької сцени. Мені здається, воно того не варте.
