Юлія Бентя
Розкажіть про роботу в журі премії «Зустріч»: чи складно обирати переможця?
Передісторія цієї роботи — це співпраця «Критики» з UJE (Ukrainian Jewish Encounter, англійська назва канадської недержавної організації «Українсько-єврейська зустріч». — Авт.) у проєкті «Війна — це… Українські письменники про те, як пережити катастрофу». Протягом року ми замовили 12 есеїв українським письменникам, декотрі служать у війську. І зараз усі ці тексти вийшли окремою книжкою та мали презентацію на Lviv BookForum. Тоді почалося спілкування з організаторами (а згодом і з колегами в журі) і читання книжок.
Цікаво, що наше велике журі насправді маленьке, на відміну від, скажімо, журі театральних премій. Ми мали обговорення, але в усіх принципових моментах завжди були згодні. Мали порозуміння попри те, що всі з різними досвідами. У нас різний вік, статус і фах, але відчувалося однаково сильне заглиблення в читання, що тривало досить довго. Мені дуже сподобалася фраза Олександра Щерби на пресконференції премії в Києві: «Після кожної книжки в мене було відчуття: оце переможець. Потім я починав читати наступну й казав: ні, ось переможець». Справді, берешся до наступної книжки — і вона зовсім інакша, як їх можна порівнювати?
Допомагають чітко та правильно сформульовані завдання премії. Ми не обираємо, умовно кажучи, літературний шедевр, за формальними критеріями. У нас є завдання премії, тож оцінюємо книжки відповідно до цих завдань.
Обрана книжка важлива для України сьогодні, для її позиціонування у світі та внутрішнього добробуту. «Солід» Юрія Скіри — переможець, на якому ми зійшлися, і в нас не було жодних дебатів.
Історик зі Львова Юрій Скіра — лауреат премії «Зустріч»
А загалом найцікавіше у процесі — це читання, відкриття нових авторів. Той самий Юрій Скіра для мене був абсолютно новим автором. І вже після того, як я прочитала цю книжку, знайшла його YouTube-канал і прочитала про нього. Ця домашня робота вже після визначення лавреата ще раз довела: ми зробили дуже правильний вибір.
Чим для вас особисто цікава ця премія?
Для мене це приватний досвід, пов’язаний з українською мультикультурністю. Я згадую свою родину. Моє прізвище румунське чи молдовське, і я думаю, що більшість українських сімей мають різні культури в собі.
Мої предки за чоловічою лінією переселилися з Османської імперії в Кіровоградську область, у досі велике село Суботці. Я була там декілька разів і знаю, що частина села була румуномовна, річка відокремлює її від іншої, яка розмовляла сербською. Прадід батька і його родина, коли переїхали в Україну, то володіли лише румунською мовою. У Кіровоградській області ці різнонаціональні поселення збереглися досі, є і болгарські. Тобто це таке дике поле.
Тому коли ми говоримо про українсько-єврейські стосунки, з одного боку, це дуже конкретні яскраві культури, представлені виразно в українському контексті. А з іншого боку, ця ситуація накладається на багату розгалужену етнічну картину України. Премія «Зустріч» дає модель ширшої міжкультурної взаємодії, не тільки між єврейським й українським народами.
Українсько-єврейська літературна премія «Зустріч» оголошує переможця, 10 вересня 2024.
Як, за вашими спостереженнями, змінюються українсько-єврейські відносини?
Я виростала в Луцьку. Це невелике місто, у якому довгий час жила велика частина єврейського населення, що згодом іммігрувала до Ізраїлю й інших країн. Зараз ми живемо в іншій ситуації, коли немає великих єврейських громад. Вони стали дуже маленькими саме через Другу світову війну. Якщо говорити про дев’ять книжок, які увійшли до списку премії, то яку з них не візьми, усі так чи інак повертаються до досвіду Другої світової.
Зараз маємо більшою мірою міжособистісні стосунки. Є якісь уявлення, загальні стереотипи, які можемо накладати на українців, поляків, євреїв, а є стосунки особисті, які існують за іншими правилами. Принаймні в київському мистецькому середовищі спілкування відбувається на інших засадах. Я спілкуюся з живою людиною, яка ввібрала в себе культурний досвід попередніх поколінь, родинну пам’ять. І я проживаю життя в колі цих людей, які роблять його цікавішим, насиченішим, багатобарвним саме завдяки мультикультурності.
В українському культурному середовищі, зокрема в Києві, є дуже багато євреїв, але це не завжди очевидно людині ззовні.
Так, адже це вже не відмежована спільнота. Люди можуть бути частиною релігійної спільноти, частиною громади, але, наприклад, багато з тих, хто є релігійними євреями, не позиціонують себе як представники громади. Вони відчувають себе частиною українського суспільства, вони вмонтовані в ширші українські культурні процеси, є представниками української культури.
Тут варто згадати першого переможця премії «Зустріч» з літератури нонфікшн Йоханана Петровського-Штерна. Він написав літературознавче дослідження, яке має іншу перспективу — антиколоніальну — «Антиімперський вибір. Постання українсько-єврейської ідентичности». Там, власне, йдеться про те, як єврейські письменники XX століття в Україні обирали українську ідентичність. Ця тема досі актуальна.
Йоханан Петровський-Штерн запалює ханукальні свічки
11 років тому я була в Ізраїлі на запрошення своєї викладачки фортепіано з Луцька, вона мене запросила подивитися країну. Її цікаву історію я дізналася тільки там: народилася в Ізраїлі, туди виїхали її батьки з Луцька, але потім повернулися. Зокрема тому, що в Ізраїлі була сильна радянська пропаганда. Проте ця сім’я заледве повернулася до Луцька: спочатку їх відправили в якесь страшне заслання, намагалися добитися, щоб вони скомпрометували Державу Ізраїль, що там усе неправильно. Вони відмовилися, продовжували жити в Луцьку, і вже діти виїздили в кінці 1980-х повторно. Їм було складніше виїхати, бо мали досвід повернення, насправді типовий.
Я зустріла там багато людей, чиї батьки чи діди жили в Києві. Під Тель-Авівом є цілий гай, який висадили вихідці з Луцька. Ми не можемо зараз точно описати, зрозуміти, як люди жили навіть у кінці 1930-х. Яка це була ситуація, коли єврейське населення було набагато більше, кількісно представлене набагато ширше, ніж зараз в Україні. Якщо повертатися до премії «Зустріч», то кожна ця книжка дає нам ключ.
Як цю тему опрацьовували в інших сферах — у музиці, театрі?
У музиці є відомі твори на єврейську тематику, написані протягом XX століття. Ці історії вже міфологізовані, у хорошому сенсі, багато написано про заборону цих творів. Можна згадати виконання симфонії Клебанова, приміром. Театр промовистіший, це мистецтво публіцистичне, багато черпає з літературознавства й міждисциплінарних студій. Сьогодні театр активно працює з осмисленням війни, і навіть у цих виставах, які, здавалося, мають бути прямолінійні, є тема дискримінацій меншин, зокрема національних. Вона дуже важлива в лінії воєнних вистав.
Меморіальний концерт у Національній філармонії України в День пам’яті трагедії Бабиного Яру.
Мені не завжди подобається пряма кореляція російсько-української війни з німецько-радянською, бо це різні ситуації. Але часом ми мимоволі порівнюємо геноцид єврейського населення під час Другої світової з геноцидом українців зараз. Ми бачимо це просто в нашому суспільному дискурсі, театрі, літературі.
Які мистецькі теми й способи роботи з ними мають зараз потенціал?
Зараз важливий соціальний вектор. Є такий термін socially engaged art, на цю тему завершує дисертацію мій аспірант. Він пише про оперні проєкти, і я теж певним чином перевідкриваю цю тему для себе.
Соціальне мистецтво намагається впливати на суспільні процеси й світогляд людей, що живуть у країні. Намагається формувати політики. Це формування відбувається не безпосередньо. Не можна поставити виставу й очікувати, що наступного дня суспільство усвідомить проблему, відбудуться зміни в законодавстві. Такого немає, але є розуміння, наскільки важливо мистецтву говорити на ці теми. Нові теми викликають до життя нові форми їхньої мистецької презентації, експериментування.
До прикладу, в книжці «Бо болить» Євгенії Сенік (вона з короткого списку премії) є три часові пласти, і авторка подає їх різною мовою. Або книжка «Соня та гра кольорів» Юлії Стахівської — це теж формальний експеримент. Авторка — вона і письменниця, і художниця — відтворює фотографії, роботи Соні Делоне. Але водночас конструює візуальний ряд, у якому переплетено різні мотиви, українські зокрема. Та загалом усі книжки зі списку премії виявилися нешаблонними.
