Покинуті
Дніпропетровськ, 2007
Важко навіть повірити, що ти в самому центрі міста-мільйонника, адже доводиться блукати між нагромадженням старих бетонних плит, очеретом і купами сміття. Звідси не більше трьохсот метрів до модного, нещодавно відновленого ресторану, що збудований у радянські часи на єдиній палі прямо посеред Дніпра й досі є однією з візитівок міста. Проте одразу за ним облаштована частина набережної закінчується, свіжа бруківка перетворюється на потрісканий асфальт, зникає огородження над водою, а в прибережній зоні то тут то там стирчать чагарі, дикі дерева та очерет. Саме в цьому очереті й відкривається портал у прекрасне.
Треба лише вчасно звернути на потрібну стежку, пройти нею поміж покинутими кілька десятиліть тому будівельними плитами та купами сміття, впертися врешті в бетонний паркан і знайти у ньому щілину, достатню для того, щоби протиснутися дорослій людині.
Пам’ятаю, колись з того боку ще стояла будка з вартовим псом. Охоронці об’єкта таким чином відлякували непрошених гостей від візиту на закриту територію. Однак ланцюг на шиї собаки був закоротким, і він не міг досягти порушників. Пес, скоріш за все, мав відлякувати невпевнених у собі сталкерів, а не полювати на тих, хто має серйозні наміри.
Смуга перешкод після паркану та старої собачої буди веде в новий лабіринт з очерету й чагарнику. Потрібно пройти ним так, аби потрапити в конкретну точку й не вийти до охоронців. Уперше краще сюди йти з досвідченим провідником, запам’ятати основні стежки та напрямки, сходи та переходи, і вже потім водити інших.
Пройшовши через чагарі, спочатку опиняєшся у двоповерховій прибудові, що, певно, мала стати рестораном. У ній треба знайти сходи на другий поверх, пройти через лабіринт кімнат, вийти у надземну галерею (обережно, є ризик, що тебе викриють охоронці!) й лише потім можна потрапити в основну будівлю – той самий готель «Парус», єдиний та неповторний, місцеву легенду.
Якоїсь миті це стало нав’язливою ідеєю – дослідження покинутих людьми об’єктів: розселених через зсув ґрунту житлових будинків, недобудованих корпусів лікарень, покинутих заводських цехів, дощових колекторів, напівзатоплених тунелів незрозумілого призначення, промислових відвалів, забутих будинків культури з проламаним дахом, виїдених до кінця гранітних кар’єрів, хитких радіовеж з іржавими технічними сходами, зарослих лісом санаторіїв. У Дніпропетровську нульових років це було одним із популярних способів пізнати навколишній простір. Частково через брак грошей на інше дозвілля, але важливіше – через підліткове бажання зазирнути по інший бік міста.
Ми збиралися в групи, мали свої майданчики для онлайнового спілкування, організовували автомобільні та піші квести, спрямовані на пошук покинутих об’єктів, влаштовували в мертвих будівлях вечірки, святкування та навіть фестивалі. Часто їздили шукати нові локації за межі Дніпропетровська.
Велике промислове місто тоді лише почало прокидатися після пострадянського летаргічного сну. Кризові дев’яності закінчилися – вони й залишили по собі таку величезну кількість «заброшок» і «недостроїв». Згодом деякі з них добудують, а деякі знесуть. На місці частини знесених з’являться нові житлові комплекси або промислові об’єкти, Дніпропетровськ стане Дніпром і розпочне нове життя. Проте поки на календарі перше десятиліття ХХІ віку, тож я сам чи в компанії однодумців блукаю коридорами розселеної через аварійний стан багатоповерхівки, шукаю написані маркером коди в підвалі недобудованої в Павлограді лікарні чи вкотре пробираюся на територію готелю «Парус».
Його почали будувати у 1970-х, схожий на вітрило хмарочос на самому березі Дніпра. Тридцять два поверхи, майже тисяча готельних номерів. Я досі не розумію, навіщо закритому для іноземців радянському місту був потрібен такий величезний готель. Будівництво стартувало, потім заглохло, потім відновилося. Радянський Союз увійшов у стадію турбулентності. Коли імперія розвалилася, «Парус» уже майже добудували. За спогадами причетного до будівництва інженера, у вікнах і дверях майбутнього готелю стояла столярка, розробляли дизайни кімнат, формували замовлення на меблі. Забракло кількох місяців, щоб закінчити роботи та ввести радянський цар-готель в експлуатацію.
І тепер надворі кінець нульових, територія навколо будівлі заросла чагарником, її занесло сміттям і річковим піском, але з одного краю облаштовано стоянку для вантажних автомобілів – її й охороняють, іноді навіть із собаками.
Тривалий час масивна недобудова стояла сірою плямою у центрі міста. Особливо вона була помітною взимку, коли дерева на набережній оголялися, відкриваючи широкі, але не дуже мальовничі види на радянське одоробло. На початку 2000-х років «Приватбанк» розмалював «Парус» у свої корпоративні кольори, перетворивши готель на рекламу, що сягала неба.
Кожен поверх «Парусу» повторює попередні, хіба що трохи менший у довжину, адже будівля звужується догори. Маленькі кімнатки з низькою стелею – кожен, хто зупинявся в готелях радянської побудови, знає цей особливий стиль. Зате в усіх номерах є великі балкони з видами на Дніпро.
Шлях нагору без ліфта складний, довгий і небезпечний. На сходах немає світла, тому доводиться підсвічувати собі телефоном або ліхтариком. Будівельники свого часу підписали поверхи звичайним олівцем, певно, й самі боялися загубитися в абсолютно однакових коридорах. І ці надписи від 1-го до 15-го дають у мертвій темряві хоч якесь почуття плину часу та простору.
Після 15-ї відмітки сходи перегороджені металевими дверима, доводиться шукати інший спосіб опинитися на поверх вище. Попередні покоління сталкерів знайшли вихід – притулили одну з металевих вентиляційних труб до стінки там, де у стелі є широченна щілина. Щоб перейти на новий рівень, треба видертися трубою на висоту два з половиною метри, розуміючи, що така сама щілина – на кожному поверсі під тобою. Якщо зірвешся, то є шанс усього за декілька секунд повернутися на 15 поверхів униз.
Майже кожен рік недобудований готель забирає життя.
«Парус» не ввели в експлуатацію, тому в ньому зовсім мало артефактів попередніх десятиліть – немає старих шпалер, уламків меблів, розкиданих на підлозі шкільних зошитів. Майже все сміття принесли мародери та любителі гострих відчуттів: порожні пляшки та обгортки, використані презервативи, шмаття безхатьків. Вітер за багато років наніс безліч сухого листя, і протяги розносять його кімнатами та коридорами.
Десь між 29-м та 30 поверхом у сходовому блоці уламком каменя чи бетону чиясь рука вивела: «ГКЧП под суд». Серпень 1991 року. Будівельні роботи, здається, вже припинили. Країна вирувала, на вулицях Москви танки чавили людей, а в Дніпропетровську перелякана людина знайшла єдино можливий спосіб висловити свою політичну позицію – написати три коротких слова в місці, де їх точно ніхто не побачить.
Для мене це ніби археологія. Я шукаю та знаходжу артефакти, які дарують уривки знань про минуле, про чужі життя, прагнення, про побут і часто про цілі історичні епохи. Настінний календар із радянською попзіркою розповідає про музичні вподобання колишніх мешканців розселеної через аварійний стан 14-поверхівки, забуті малюнки – про мрії дітей, які давно стали розчарованими дорослими, обдерті шпалери – про дизайн 25-річної давнини, а порожні пляшки – про вуличний гедонізм наших часів.
Завмираю у захваті, коли бачу гігантську кришталеву люстру, що давно впала й розсипалася на тисячі друзок посеред концертної зали колишнього Палацу культури, шедевру конструктивізму 1930-х. Зацікавлено торкаюся лисин десятка однакових гіпсових погрудь Леніна, знайдених у підвалі покинутої бібліотеки. І хочу плакати від катарсису, опинившись сам на сам перед величним смальтовим панно на тему освоєння космосу в мертвому науково-дослідницькому інституті.
Кожен, навіть найдрібніший, артефакт може розказати історію. А будівля – це ніби ціла книжка, треба лише знайти спосіб її прочитати. Блукаючи з ліхтариком темними коридорами, відчуваю саму Історію, буквально фізично відчуваю цілі десятиліття. А знайдені в цьому зачарованому просторі об’єкти – це дороговкази, які скеровують тебе в певну епоху, а потім дозволяють повернутися з неї в нинішній час.
Подолано ще кілька сходових прольотів, і ліхтарики більше не потрібні. Очі знову звикають до сонячного світла, а легені – до звичних навантажень і спокійної частоти дихання. Минуле залишилося знизу, десь серед пустих коридорів та завалених будівельним сміттям, пилом і порожніми пляшками сходів. На вершині людина знов опиняється в сучасному їй просторі, можливо, навіть трішечки бачить майбутнє.
Із даху 32-поверхового готелю взагалі багато що видно. Майданчик на вершині «Парусу» – в дуже поганому технічному стані, треба дивитись під ноги, щоб не провалитися між бетонних плит, але дивитися хочеться навколо. Отут ти нарешті розумієш, що весь цей довгий і небезпечний шлях було подолано недарма.
Під ногами лежить ціле місто, гігантський мурашник-мільйонник, поділений на дві частини більш ніж кілометровою завширшки смугою ріки. З цієї точки можна годинами розглядати житлові масиви різних епох обабіч Дніпра, парки, набережні, стадіони, автобуси, машини та мініатюрних людей. Із західного боку добре проглядається промислова частина міста – кілька гігантських заводів із трубами, парильнями, кілометрового розміру цехами. Якщо опинитися на вершині «Парусу» у вечірній час, може, пощастить побачити, як на металургійному заводі зливають шлаки – вони стікають із вагонеток червоною розпеченою лавою. А неподалік цих відвалів викидає в небо кольорові хмари монстр на ім’я «Коксохім».
Варто розвернутися на 180 градусів, і перед очима постає зовсім інше місто – сучасне, модернове, багатоповерхове, яскраве, багате й гедоністичне. Кілька хмарочосів виростають із високих правобережних схилів Дніпра, торговельні центри, сучасні житлові комплекси, офісні будівлі, набережна з вогнями усіх кольорів та ресторанами на всяк смак. Довжелезні лінії мостів поєднують два вбраних у зелень береги. Хмарочоси віддзеркалюються у воді, і місто помножується на два. І на цьому оглядовому майданчику ти починаєш удвічі більше його любити. Готель «Парус» – це гігантський підсилювач твоїх страхів, твоїх спогадів, твоїх мрій і твоєї любови.
Згодом я зрозумів, що моя любов до прогулянок закинутими місцями – це певною мірою бажання усвідомити кінцевість життя та спроба заглянути по інший його бік. Зростаючи у відносній стабільності, людина шукає гострих відчуттів і, зокрема, досвіду, пов’язаного зі смертю. Особливо це стосується молодих людей, які ще не зазнали великих втрат, не бачили справжніх трагедій. Будь-яке екстремальне заняття, як мені здається, пов’язане з бажанням торкнутися смерти, аби гостріше відчувати життя.
Після 2014 року моя пристрасть гуляти закинутими будинками згасла.
Максим Беспалов – письменник, журналіст, мандрівник, блогер. Член Українського ПЕН. Закінчив Дніпропетровський державний університет (факультет систем і засобів масової комунікації). Друкувався у часописах «Четвер», «Нова проза», «Мистецькі грані», «Дніпро». Співпрацював з виданнями «Історична правда», «Лівий берег», «Вокруг Света», «Bird in flight». Був ведучим щоденного політичного ток-шоу «Наживо» на дніпровському телебаченні. Створює авторські тури, описує власні подорожі у блозі та книгах («Шлях на край світу», «Український Шпіцберген», «Усе, що ви знаєте про Ірландію»). Відвідав понад 40 країн на чотирьох континентах.
