Кінофестиваль “Молодість” відкрився цьогоріч стрічкою Івана Миколайчука “Вавилон XX”. Це знакова подія для тих, хто чекав фільм на великому екрані, адже нарешті його відреставрували, відновили звук та зображення.
Вперше “Вавилон XX” був представлений глядачу теж на “Молодості” у 1979 році. Режисер за стрічку отримав головний приз кінофестивалю, і вже сорок років цей статус підтверджується тим, що до фільму знову і знову повертаються кінематографісти і глядачі, оскільки режисеру вдалося знайти характери та сюжети, які і за сто років будуть серед нас.
Історичний контекст
Прем’єра “Тіней забутих предків” у 1964 році зробила Івана Миколайчука суперзіркою у масштабах, які були дозволені у Радянському Союзі. Йому було лише 24 роки, коли він зіграв головну роль у стрічці Сергія Параджанова. Але акторської кар’єри Івану було замало. Він мав амбіцію зняти власне кіно – стрічку “Вавилон XX” за мотивами роману “Лебедина зграя” Василя Земляка.
Як і Параджанов, Миколайчук працював у стилі “українського поетичного кіно”, стилістика якого насичена абстрактним символізмом, фольклором, етнографічним багатством: одяг, архітектура, зброя, ремесло, співи, вірування, танці, обряди, образотворче мистецтво тощо. І саме за це на травневому пленумі ЦК Компартії України у 1974 році було розкритиковане і заборонене.
Секретар ЦК Щербицький сказав, що сучасне українське кіно має “недоліки, які долаються”. Він не сказав прямо, що керівництво бачить у течії націоналістичні пориви, але за канцелярськими евфемізмами було зрозуміло, що йдеться саме про це.
Після доповіді Щербицького в офіційних джерелах “поетичне кіно” поєднувалося зі словосполученням “так званим” і супроводжувалося нагадуванням, що з ним покінчено. Тож виробництво “Вавилону XX” щодня було під питанням.
“Лебедина зграя” – найпомітніший роман серед всієї творчості Земляка, але у нього було забагато химерності та метафор, щоб перенести текст на кіноекран. Іван Миколайчук цікавився саме його адаптацією, а не буквалістичним перенесенням у площину кінематографу. До того ж, заборона знімати “поетичне кіно”, ймовірно, вплинула б на фінальний монтаж.
Тому у “Вавилоні XX” залишався простір для фантазій як його автора, так і акторів. Режисер дозволяв імпровізувати на знімальному майданчику, щоб артисти почувалися вільно в кадрі.
Компроміси і технічні рішення
Миколайчук сів писати сценарій у 1977 році. Він поділив свій кінематографічний світ за театральним принципом вертепу. У фільмі існує верхній та нижній Вавилони, що уособлюють високе та низьке мистецтво. Персонажі могли належати до одного соціального прошарку, але зі зміною ракурсу змінювалися й їхні соціальні ролі. Єдиним, хто залишився у позамежжі цього простору, був трунар та філософ Фабіан, якого зіграв Миколайчук. Він шукав актора для цієї ролі, але в результаті зрозумів, що найкраще розуміє персонажа сам.
Підібрати акторський склад Миколайчуку було не важко, єдине, що не виходило – знайти Мальву. Переглянувши десятки акторок, у Москві помітили юну Любов Поліщук. Це була її перша велика роль у кіно.
На майданчику з’являлися переважно друзі Миколайчука, з якими він був знайомий ще з університетських часів. Кожен мав підробітки, і це затримувало фільмування.
Український актор Борислав Брондуков під час зйомок у дебюті товариша мусив літати у Москву, щоб встигати на зйомки стрічки Ельдара Рязанова “Гараж”. Іван Миколайчук був не в захваті від такого рішення, але нічим не міг зарадити. Великий ансамбль акторів та акторок мусив працювати одночасно в театрі, щоб отримувати гідну зарплату.
Натхнення та ідеї для зображення світу “Вавилону” Миколайчук переважно шукав на картинах сучасника – хорватського художника-примітивіста Івана Генералича, який зображав люд у селі, що часом визирає з-за будівель у дивних позах. Ці зображення цікавили не лише Миколайчука, але і його оператора Юрія Гармаша.
Саме Гармаш знайшов рішення, як знімати нічні сцени. На той час це було практично неможливо через технічне оснащення. Гармаш вирішив знімати ніч удень, але на “кіноінфру” – плівку, чутливу до інфрачервоного випромінювання. Її використовують для наукових цілей, але вона допомогла зобразити ніч у фільмі максимально природно.
На знімальному майданчику не бракувало і легендарних історій. У “Вавилоні XX” є епізод поховання. Юрій Гармаш заліз у могилу, щоб зняти хороший кадр. Але не вистачало дистанції, тож оператор взяв лопату та копав далі, доки натрапив на козацьку труну. Він покликав Миколайчука і той перехрестився, мовивши: “Бог нам простить, а козак тим більше”.
100 років без змін
Переказати всі сюжетні колізії “Вавилону XX” навряд чи вийде. Іван Миколайчук користувався образним мистецтвом, щоб крізь кінокамеру показати те, що недоступне у мовному середовищі. Передусім “Вавилон XX” – це дзеркало українського народу. І нехай події розгортаються за 50 років до фільмування, режисер прагне показати, що по суті нічого не змінилося. Власне, показ на 50-ій “Молодості” – це ніщо інше, як спроба повторити експеримент Миколайчука. З часу прем’єри фільму минуло 42 роки, але характери та сюжети залишилися незмінними.
Помітно влучає в негативну критику Союзу персонаж моряка Синиці. Він повертається в рідне село і бачить, що символіка царизму досі присутня у Вавилоні. Тому як істинний більшовик підриває скульптури гранатою. Поява Синиці провокує у багатія Бубели страх, що скоро з’являться більшовики і відберуть майно, тому у селі готуються до збройного нападу. Комунар від початку отримує позицію антагоніста у стрічці, але головний герой у виконанні Миколайчука стає проміжною ланкою між силами добра та зла. Збереження кадрів із Синицею – щира удача, адже режисер мав усі шанси не отримати провокативний матеріал у свій фільм.
Сучасні послідовники
Після фільмування Іван Миколайчук боявся, що зі стрічкою щось трапиться, тому ховав плівку в сейфі. Але робити це довелося недовго. Після показу на Всесоюзному кінофестивалі у 1980 році він отримав приз за режисуру. Умовою для показу був російськомовний дубляж. Глядачі після перегляду говорили, що й не помітили цього, адже стрічка настільки просякнута українською культурою, що мова була лише похідним елементом. Міжнародна прем’єра “Вавилону XX” відбулася на кінофестивалі у Локарно, де хоч вона і не отримала призів, але привернула до себе увагу.
У незалежній Україні трапилося помітне повернення до фольклорних традицій у музиці та кіно. Дебютна стрічка Івана Миколайчука надихнула чимало митців на нові роботи. Зокрема, гурт ТНМК випустив альбом “Пожежі міста Вавилон”, у якому чимало ідей запозичено з фільму. Без “Вавилону XX” важко уявити “Коли падають дерева” та “Припутніх”. Стрічка Марисі Нікітюк послуговується традиціями “поетичного кіно” та має дворівневу структуру, а кіно Аркадія Непиталюка показує село з тою ж еротичною пристрастю та мовною конотацією, що й в уявленнях Миколайчука. Вплив фільму відчутний і в сучасному театральному середовищі, де досі використовують структуру вертепу.
Культ навколо “Вавилону XX” помітно менший, ніж у “Тіней забутих предків”, але він поступово розширюється. Реставрація, поява на “Молодості” та стрімінгових сервісах має створити нову хвилю зацікавленості до дебюту Миколайчука. У червні 2021 року режисеру та актору мало б виповнитися 80 років. І хоча показ фільму – це ще одне приурочення до ювілею, актуальні події в Україні показують, наскільки українське суспільство нерозривно пов’язане з населенням села Вавилон.
