Літо 2015
У першу чергу Іванка повела Матті на Майдан. Вона сказала, що хай він сприймає це за паломництво.
— Ти знаєш, Матті, — звернулася вона до нього, — якби ти приїхав сам і готував свою поїздку за путівниками, то однією з основних порад було б відвідати Києво-Печерську лавру. Туди водять усіх місцевих туристів. Типу святе місце. Абсолютно ні! Кияни здебільшого до Лаври не ходять — тут знають про гріхи московських попів. А я от тебе поведу до справжнього святого місця — там, де гинули безневинні люди… — Тут її голос наче перечепився через невидиму перешкоду. І, відкашлявшись, вона продовжила: — Сприймай їх як новітніх мучеників. Тільки загинули вони, проповідуючи свободу… Я думаю, Матті, що вам, представникам вільного світу, цього не зрозуміти. І ті протести, і Небесна сотня, і війна на Донбасі — це щось страшне, але ірреальне. Я тобі зараз покажу, наскільки це реально.
Матті не переривав її гарячих монологів. Він навіть не встигав дослухатися до них, бо вся його увага була в основному зосереджена на тому, що відбувалося навколо. Вони ледве розминалися з іншими пішоходами на вулиці Велика Васильківська: більшість тротуару займали літні тераси, практично одна на одній, так багато їх було. Там сиділи красиві і молоді люди, потягуючи прохолодні напої і охолоджуючись під розпилювачами води. З іншого боку тротуару пішоходів підтискали рясно припарковані автівки: позашляховики, мерседеси, порші. Матті дивувався такій кількості дорогих машин. По дорозі було також багато модних і яскравих магазинів. «Здається, у цього міста є гроші», — підсумовував свої спостереження він. Київ поки йому подобався: гарячий, молодий, красивий, дещо захланний і претензійний — саме те, що приваблює людину віком плюс-мінус 30.
А от зустріч із Майданом якось вразила неприємно. Надто він уже дисонував із життям поза його межами. Відчуття відкритої рани і гіркої жалоби. Величезна площа з високою стелою посередині. Десь він уже таке бачив… Ага, у Будапешті. Тільки в Будапешті зустріч зі звичайною площею не створювала такого відчуття важкості всередині.
Гігантський тризуб, викладений із червоних скляних підсвічників, очевидно, як і було задумано, асоціювався з кривавим слідом, залишеним на цих плитах. Іванка спершу мовчки водила Матті між стендами якоїсь стихійної виставки. Там були фото чоловіків у військовій формі — хто радісно усміхався, хто зосереджено дивився в камеру, а хтось обіймав дитину і цілував жінку. Інша серія фотографій, як зрозумів Матті, була зроблена вже тут: ось будівлі, схожі на ті, що навколо. Одна обгоріла — напевно, це та, де була пожежа, як розказувала Іванка. Багато людей, багато жовтого і блакитного. А ще багато портретів із чорними стрічками.
— Ось тут усе відбувалося, — Іванка перевела його через дорогу на вулицю, що піднімалася вгору, ліворуч від площі. Уздовж тротуару на підвищенні було влаштовано меморіал. Між сірими цеглинами почергово стояли обрамлені в чорне чоловічі портрети. Було багато пластикових квітів, особливо у громіздких вінках. Це створювало враження якоїсь карнавальної мішури. Каміння і цегла були де-не-де пофарбовані червоним.
Вони зупинилися біля трьох чорних плит-пам’ятників. Eternal memory to the heroes of the Celestial Hundred — переклала Матті напис українською Іванка. — Ось тут, — вказала вона на плиту праворуч, — слова народної пісні, дуже жалібної, під яку ховали убитих на Майдані. Це дуже красива пісня, Матті, але і дуже страшна. Я хочу, щоби ти знав, що я відчуваю. Тому привела тебе сюди, — Іванка міцніше стиснула його руку і заглянула в його очі. І тут Матті стало страшно: він зрозумів, що ця дівчина починає сприймати його як свого партнера, що в цих стосунках він входить у фазу довіри і вростання одне в одного, що секс заради сексу лишається в минулому, а тепер буде секс заради продовження себе.
Він інтуїтивно хотів відсмикнути руку, але ця скляна плівка сліз у її прекрасних очах його зупинила. Так, ця сцена була неприємна і якась сюрреалістична, але — до біса прекрасна. Тому Матті зробив те, що робив зазвичай: піддався імпульсу. Він притягнув Іванку до себе, полегшуючи її біль і своє сум’яття: — Удвох усе ж легше, аніж одному. А про інше — подумаємо завтра.
* * *
У Києві Іванка тягала Матті по всіх знакових для неї місцях і подіях. Вони були в Софії Київській і Михайлівському, спускалися по Узвозу і гуляли по Подолу, каталися Дніпром, піднімалися на Володимирську гірку, проходилися урядовим кварталом. Іванка розказувала Матті якісь смішні і сумні історії зі свого життя чи життя міста. Нахвалювала архітектуру: «Дивися, скільки у нас модерну. У вас він такий трохи грубий і холодний, а наш уже південний, м’який». Підносила історію: «Уяви, усе це побудовано на гроші однієї людини, гетьмана, тобто лідера, Івана Мазепи. І це лише маленька частина того, у що він вкладав гроші — у церкви, монастирі, школи. Сьогодні це називають стратегічним баченням: я піду, а після мене лишиться це все — архітектура, освіта, люди, в які я вкладав. Уяви, яка мудрість. Ну і гроші, звісно», — не переставала вона триндіти. Іванка не могла встояти, щоби не похвалитися скіфською пектораллю і завела хлопця в Музей історичних коштовностей. Йому навіть довелося вивчити трохи українське мистецтво ХХ століття (на виставках Катерини Білокур і Якова Гніздовського) і драму ХХІ століття (подивившись «Сталкерів» у Молодому театрі).
* * *
— Матті, що ти найбільше запам’ятав за ці дні?
— Отой чудовий ресторан на Подолі. М-м-м, якась там хата.
Дівчата переглянулися. Це питання поставила Мар, просто з ввічливості, для підтримки світської розмови і не очікувала такої відвертої відповіді. Реакція Матті на спантеличених дівчат була несподіваною — він голосно розсміявся:
— Камон! Я ціную вашу історію і культуру — ту, що в музеях і театрах, але культура щоденна, як-от кухня, також варта уваги. А в тій “Хаті” усе було так смачно і дешево. У Гельсінкі такого немає.
Вони всі троє — Мар, Матті і Іванка сиділи на терасі якоїсь кав’ярні на Ярвалу. Була середина дня — Мар втекла на годинку з роботи — гарячого липневого дня. Але на Ярвалу того не відчувалося: закрита з обох боків кам’яницями і затінена густим віттям дерев, вулиця дихала теплом і огортала затишком.
Поки Мар розпитувала Матті про те і се, Іванка повністю віддалася роздумам. Якщо заплющити очі, то можна уявити, що останнього року і не було: Ярвал звучить і пахне так само. Якщо ж їх розплющити і роздивитися навколо, то видно, як місто візуально кардинально змінилося. Додалася велика кількість жовто-блакитної барви. Місто стало таким патріотичним. Аж занадто? Жовто-блакитні прапори, намальовані крейдою на бетонних парканах, жовто-блакитні огорожі в центрі міста, жовто-блакитні графіті в переході, навіть фіранки в кав’ярні, де вони зараз сидять, у кольорах національного прапора. Ні, Іванка не бурчала. Вона дивувалася. Такий дисонанс був у неї, коли з приходом Ющенка стало модно носити вишиванки: цінність її сорочок, подарованих особливими для неї людьми, в її очах тоді впала… З одного боку, Іванка раділа такому засиллю патріотизму, а з іншого — це її насторожувало: бо якщо це той випадок, що і з сорочками, то дуже скоро можна скотитися в нещирість, а потім і заперечення. «Ще не так давно було “прикольно” носити футболки з написом “СССР”. Тепер, схоже, по приколу тризуби. От мені стало цікаво — на що прийде мода за кілька років? Бо з такими “патріотами” тризуби вже в зубах в’язнуть», — роздумувала Іванка.
Вона розглядала перехожих — її улюблене заняття на дозвіллі. Такі красиві хлопці і дівчата — молоді, з модними зачісками і спокусливими усмішками на вустах. І чи не на кожному другому національна символіка — кольори прапора, тризуби чи вишивані мотиви.
«Вони кудись вмотивовано рухаються, у когось робота, у когось тренінги. Вони ростуть і розвиваються. Разом вони велика сила змін. Це якесь дежавю 2005-го. Тільки тепер за сотні кілометрів звідси йде справжня війна», — думки в її голові шалено крутилися і перебивали одна одну.
Наталія Терамае – журналістка, навчалася у Національному університеті «Києво-Могилянська Академія», працювала у виданнях «Україна молода», «Без цензури», «ПіК України» (під прізвищем Дмитренко), пише для LB.ua та «Локальна історія». У Фінляндії займалась промоцією української культури: лекторка Гельсінського університету, організаторка щорічного фестивалю Українські кінодні у Гельсінкі, кураторка культурних проєктів Товариства українців у Фінляндії. Авторка книжки «Богомазов у Фінляндії. Сто років потому» (Родовід, 2023).
