Олів’є Ассаяс під час зйомок
На цей фільм чекали абсолютно всі. І не тому, що його зняв великий режисер — як чекали «Франкенштейна» Ґільєрмо дель Торо, теж обраного до основного конкурсу «Мостри». Нова робота фестивального завсідника Олів’є Ассаяса — це перший помітний художній фільм з великим міжнародним продакшном і відомими акторами, що розповідає історію про сучасну російську владу. І те, яку ж істоту з неї зліплять, залишалося головною інтригою.
Колись карикатурний образ Гітлера в гуманістичній комедії Чарлі Чапліна «Великий диктатор» став каноном у масовій культурі саме тому, що цей фільм став першим талановитим й артикульованим політичним висловлюванням про Третій рейх у кіно. Звичайно, нерозумно було припускати, що у відомій посередності Ассаяса може відбитися хоч проблиск генія «Великого німого» — але коли історія підвищує ставки, надія вмирає останньою. На жаль, тут вона загинула раніше за Путіна.
Кадр з фільму «Кремлівський чарівник» .
«Кремлівський чарівник» — це екранізація однойменного літературного дебюту франко-італійського політолога Джуліано да Емполі, що розповідає про життєвий шлях Вадима Баранова. У реальності Баранова не існує — це збірна квінтесенція всіх «рєшал» московського апарату, імперсоніфікація російського цинізму, який, як відомо, гірший за канібалізм. Провідним прототипом головного героя послужив «архітектор» війни 2014 року, колись головний путінський ідеолог Владислав Сурков; але в цьому образі також можна розгледіти і незмінного керівника пропагандистського «Первого канала» Костянтина Ернста, і «телевбивцю» 1990-х Сергія Доренка.
Стрічка починається так: у 2021 році американський журналіст приїжджає до Москви й у готельному номері, гортаючи стрічку твіттеру, відповідає загадковому акаунту на цитату з, прости-господи, зам’ятінського «Ми», продовжуючи її. Незнайомець запрошує репортера в гості і виявляється тим самим квазі-Сурковим. Він хоче розповісти своєму гостю, «откуда готовилось нападение».
Кадр з фільму «Кремлівський чарівник» .
Якщо коротко, то готували його з урядової їдальні із «селмон пірожками» по 50 копійок, за якими так сильно сумують нащадки радянської еліти. Автори фільму взагалі будують якусь «чарівну» Росію, в якій воєнні й політичні злочини — це всього лише фаустівські грішки, заплутані в хитросплетіннях «загадочной души». А Путін (погано загримований харизматик Джуд Лоу) на прізвисько Цар у дусі експлейнерів «Нью-Йорк Таймс» пояснює підлеглим всі свої дії і з британським придихом пропонує «вайп зем аут ін зе шиттер» (саме так переклали відоме «мочить в сортире»). Роль Баранова виконує Пол Дано, і хоч його одутла фізіологія і гидка фізіогноміка викликають естетичну відразу, ансамбль акторських якостей все одно грає у ліричну підлість, якій глядач звик безпідставно співчувати.
За декілька фестивальних днів до цього Ґільєрмо дель Торо в інтерпретації роману Мері Шеллі наполягав, що з монстрами треба дружити, адже вони жахливі лише на вигляд. У Ассаяса, здається, схожа пропозиція, хоч його приятелі-чудовиська і всередині, м’яко кажучи, не фонтан. ЛогоВАЗ Березовського, війна в Чечні, аварія на підводному човні «Курськ», Помаранчева революція, арешт Ходорковського (його чомусь перейменували на Сидорова), підкуп місцевої опозиції і, нарешті, вторгнення на схід України 2014 року — в «…Чарівнику» це лише закручені літери, викладені в затерту фразу «не мы такие, жизнь такая».
Олів’є Ассаяс під час зйомок
Залишається сподіватися, що в цю дурість мало хто повірить.
Наприкінці баранівського монологу журналіст вигукує: «на ваших руках кров українців!». У відповідь Баранов мовчки показує свої білі долоні. Ось такі вони, чари по-кремлівськи.
