Недитяча мрія від МҐБ
У жовтні 1952-го Юркові Куку було шість — вік, із якого вже залишаються перші виразні спогади. Він не пам’ятав нічого — ні про маму, з якою прожив перші роки життя, ні про батька, якого бачив зрідка, ні про дядька й бабцю з дідом, у яких мешкав, доки три роки тому його не забрали. Юрій Антонович Чеботарь — вихованець спеціального дитбудинку № 1 у Львові. Таким був його новий, сформований чекістами, образ. І лише таким хлопець знав себе.
Перші дитячі спогади Юрка — якийсь вокзал і багато людей у ньому, штовханина, вигуки. Можливо, опираючись на них, вихователі вирішили сформулювати для малюка найпростіше пояснення, як він потрапив у сиротинець: знайшли загубленим на вокзалі. Мабуть, він мріяв, що батьки таки знайдуть його. Можливо, вони справді намагалися це зробити. І цим вирішили скористатися ті, хто їх розлучив.
На кінець 1952 року чекісти знову, попри великі обсяги зібраної інформації, не знали, де шукати Кука. Не допомогли захоплені посланці із заходу — Мирон Матвієйко й Василь Охримович. Керівник підпілля зрозумів, що перший у руках чекістів, і здогадувався про таку ж долю другого. Тому, попри те, що тримав із ними зв’язок, не поспішав виходити на зустріч.
Відтак у МҐБ знову згадали за сина Василя й Уляни. У жовтні розпочали операцію «Мрия» (назву чекісти писали російськими буквами українською мовою). Ще навесні в дитбудинок у Львові прилаштували на роботу агентку «Аню». Вона була першою, але не єдиною — кількість агентури довкола дитини швидко зростала. У жовтні поруч із Юрком уже працювали агентки «Правдива» (лікарка), «Люба» (вихователька), «Павличко» (няня), агент «Моряк» (сторож).
Невдовзі вони почали інформувати про небезпеку викрадення Юрка підпільниками. Виглядає, так намагалися продемонструвати свою потрібність. Реальних підстав для таких висновків небагато. Одна із працівниць сиротинця Марія Василишина виявилася дружиною підпільника, засудженого 1947 року до десяти років таборів. Перевіривши її, чекісти з’ясували, що вона підтримує контакти з Ольгою Савяковською, Михайлиною Клісовською, Емілією Босою і Йосипом Іванчуком, які свого часу теж мали зв’язки з ОУН. Василишина в розмові з агенткою «Анею» якось заявила, ніби їй від одного підпільника зі Львова відомо, що Юрій Чеботарь насправді є сином якогось із керівників націоналістів. Тож виснували: «Василишина, Іванчук, Савяковська знають про Юрія як сина “Леміша” й безумовно інформують останнього і його дружину “Оксану” через якісь близькі оргзв’язки».
Відтак усіх людей, з якими контактувала Василишина, починають обставляти агентами — двох до Савяковської, стільки ж до Босої (вона працювала у «Львівській політехніці», відтак це мали бути сексоти з-поміж місцевих працівників), одного відправили до Іванчука. За підозрюваними установили зовнішнє спостереження, переглядали листування. До операції «Мрія» залучили десятки людей.
Василь Кук – Головний командир УПА, 1950 р.
Чекати не збиралися, а вирішили: щоб «захопити дружину “Леміша” “Оксану”, найближчим часом інсценувати захворювання інфекційною хворобою Чебетаря Юрія і, для лікування, помістити його в одну з інфекційних лікарень Львова, де організувати цілодобове чергування лікаря і двох медсестер з перевіреної агентури УМҐБ».
План почали втілювати 24 листопада. Юрка перевезли до 5 інфекційної лікарні Львова, в окрему ізольовану палату. Усе щільно обставили агентурою та охороною. «Біля нього організовано цілодобове чергування агентів “Люба”, “Зірка” й “Шура”, — читаємо у звіті про операцію, — із завданням його охорони та встановлення осіб, які виявляють особливу зацікавленість Чеботарем. Поруч із 5 інфекційною лікарнею, у квартирі, де є телефон, організовано закритий пост зовнішнього спостереження».
Але до Юрка в лікарню ніхто так і не прийшов. Жодна з осіб, за якими встановили нагляд у дитбудинку, не готувала його викрадення. І навряд мали якийсь зв’язок з Куками. Імовірно, це були люди, які (можливо, раніше, а може, і на той момент) контактували з підпіллям. Таких на ті часи у Львові справді було багато. Вони знали про практику окупантів влаштовувати дітей провідників ОУН під вигаданими іменами в сиротинці й підозрювали, що саме таким є і вихованець, якого називали Юрієм Чеботарем. Відтак співробітниці дитячого будинку Василишина, Савяковська і Клісовська приділяли йому дещо більше уваги, дбаючи про малюка.
Після невдачі з пасткою в лікарні, МҐБ переселив Юрка в сиротинець у Сталіно (нинішній Донецьк), де ймовірність, що поруч опиняться люди, пов’язані з ОУН, була мізерною. Вони навіть там перестраховувалися. У листі від заступника міністра держбезпеки Фадєєва на ім’я начальника Сталінського обласного управління зазначалося: «Пропоную терміново вжити заходів з набуття з-поміж обслуговчого персоналу дитбудинку надійної агентури задля постійного спостереження за Чеботарем і попередження його втечі чи викрадення. За наявності в дитбудинку осіб, які є уродженцями західних областей України та підозрюються у зв’язках з ОУН, під імовірним приводом, від роботи відсторонити».
Але навіть після перевезення Юрка на Донеччину чекісти не полишали ідею використати його як приманку. Вони запустили інформацію, що хлопчика відправили в Житомир. «Для переконливості цієї легенди, — читаємо в новому плані з лютого 1953-го, — в одному з дитбудинків Львова добираємо хлопчика-сироту з-поміж місцевих українців, по віку та прикметах схожого з Чоботарем, і найближчим часом направляємо його в Житомир із легендою перед обслуговчим персоналом цього дому, що він є дитиною бандватажка, який діє в західних областях України». Дитбудинок знову поповнили агентами, заступником директора з господарських питань призначили оперативного співробітника МҐБ. Він мав «установити зв’язок з усією агентурою дитбудинку» й організувати перегляд листування всіх працівників. Створили спецопергрупу захоплення із п’яти осіб: ануж підпільники з’являться у сиротинці.
Жодних звітів про виконання нового плану в документах не знаходимо. Ймовірно, він, як і попередній, не дав результатів. Операція «Мрія» — чудовий приклад імітації діяльності каральними органами, у яку залучили десятки людей.
На середину 1953 року Филимон, брат Василя, був єдиним із родини Куків, кого чекісти поки що не використовували для розшуків керівника підпілля. Він уже понад десять років перебував на засланні далеко поза Україною. Рішення залучити його ухвалював міністр внутрішніх справ СССР Круглов. У липні Филимона разом із батьком Степаном привезли до Москви. Після розмови з чекістами брат погодився передати Василеві пропозицію від влади.
Натомість, як зазначали чекісти: «Батько “Леміша” Кук С. М. виявився старезним, хворобливим старим і не може бути використаний у запланованих заходах. Відтак Степана повернули в табір. Перед тим організувавши звернення до сина: “Я живий і здоровий, але моє життя дуже тяжке, бо знаєш, як у в’язниці старому жити, а щоб я вийшов на волю, то ти, сину, повинен кинути ту свою роботу. Годі мучити себе, бо це все марно. Що може невелика кількість людей зробити такій великій державі, що займає майже пів світу, багато мільйонів. Ще раз, мій сину, прошу й раджу тобі, як своїй дитині, кинь цю роботу, позбав себе занепокоєння, а нас — від в’язниці: мене, маму, брата й усіх рідних. Через тебе тут страждаємо. Тобі все буде прощено, повір мені та своєму братові. Ми радимо тобі з усього серця і всі наші українці теж цього чекають, щоби швидше закінчити лісову роботу. Будь здоровий, любий сину, бажаю тобі щасливо вийти зі становища, у якому досі перебуваєш”». Записку, яку невідомо, чи писав саме Степан, Филимон мав узяти із собою, шукаючи зустрічі із братом. Іншим аргументом був документ із підписом міністра внутрішніх справ Строкача. «Міністерство внутрінніх справ УССР гарантує, — читаємо в тексті українською (хоч із помилками) мовою, — що в разі, як Кук Василь Степанович вийде з підпілля і припинить борьбу проти совєтської влади, то до кримінальної відповідальності притягнутий не буде, а його родичі з місць ув’язнення і заслання будуть повернені в попереднє місце проживання, їм і Куку В. С. буде надана можливість займатися суспільно корисною працею».
Филимон мав повернутися на Золочівщину, щоб там, мандруючи селами, віднайти контакти Василя. Його завербували (псевдо «Розумовський») і «забезпечили предметами найпершої потреби». Судячи з фінансового звіту чекістів, Филимон не мав просто нічого. У статті витрат під назвою «придбання екіпіровки» йшлося про купівлю костюма, плаща, чобіт, кепки, шкарпеток і натільної білизни. Очевидно, те, у чому його забрали із заслання, геть не годилося, аби переконувати в успіхах совєтської влади.
9 серпня 1953 року Филимон повернувся у Красне, де не був 13 років. Тут він зустрів кількох знайомих, яким розповідав, що на місяць приїхав у відпустку й думає про повернення. Згодом поїхав до Золочева. Там узагалі не досяг жодних результатів: «Він ходив у польську школу й разом з ним ходили багато поляків і євреїв, з яких перші виїхали в Польщу, а других також не зустрів. Окрім його товаришів по школі, він знав багатьох знайомих Василя й Іларія, знав де вони проживали, але проходив цілий день по старих квартирах і будинках з надією з кимось зустрітись, та всі його спроби були марними. На цих квартирах живуть інші люди, а частина залишилися зруйнованими після війни. Тож попри те, що розраховував дізнатися в Золочеві, він не побачив жодної людини і ввечері повернувся ночувати у Красне».
Филимон мандрував довколишніми селами. Так само марно. Не дивно, адже чекісти ретельно попрацювали, піддаючи репресіям усіх, хто мав бодай якийсь зв’язок із Василем Куком. Лиш у селі Переставки він зустрів 88-річну тітку Ксенію, яку не репресували через вік. Але від неї почув лише скарги, що залишилася сама. Тож іще одна спецоперація чекістів із використання родичів для віднайдення Василя закінчилася нічим.
Ще коли Филимон із батьком був у Москві, чекісти підслухали й записали їхню розмову. Перший намагався переконати другого (а може, і себе), що совєтська влада не така й погана: «Діти в цій країні не пропадають, хоч Юрко (син “Леміша”) і не вдома, але знаю, що, попри те, що Василь у лісі, хлопця оприділили, належно годують».
Дядько хлопця мав рацію тільки щодо останнього — Юрка годували. Але його свідомо губили, для батьків і рідних, для нього самого. Він мав зникнути як Юрій Кук.
***
Володимир В’ятрович (PhD), історик, співавтор восьми і автор десяти книг, зокрема нонфікшн бестселера «Україна. Історія з грифом «Секретно»», «УПА. Історія нескорених», «Наша столітня». Його книги перекладені англійською, польською та чеською мовами. Українські ЗМІ назвали Володимира В’ятровича «хакером архівів КГБ».
Джерело: Володимир Вʼятрович. «Генерал Кук. Біографія покоління УПА». Уривок
