Сергій Лихоманенко – диригент та продюсер національного симфонічного проєкту ‘Ода стійкості’
Чим для вас як військовослужбовця і музиканта став цей концертний тур? Вдалося реалізувати поставлену мету?
Для мене це прорив і виклик. Адже понад три роки я не ставав за диригентський пульт. Від початку повномасштабного вторгнення я служу у війську, і досі музика була ніби на паузі. Але не в серці. Цей проєкт дав мені змогу знову стати диригентом — і водночас залишитися військовослужбовцем ЗСУ.
Кожен доброволець, який прийшов до війська, вмотивований захищати найцінніше: своїх рідних, свою землю, свою країну. Для мене серед найціннішого також і музика. Я довго йшов до неї, здобував фах, присвячував себе сцені, і тому збереження української культури — це мій особистий фронт. Я вважаю, що не можна дозволити, щоб війна знекровила нас духовно.
Ми провели п’ять концертів з п’ятьма різними симфонічними оркестрами в п’ятьох українських містах. І так, я вважаю, що поставлену мету ми реалізували — дали можливість музиці знову звучати в залах, де звучить правда про війну, але водночас і віра в життя.
Сергій Лихоманенко
Програма складалася, зокрема, з прем’єр симфонічних обробок творів українських класиків Бориса Лятошинського та Віктора Косенка. Це авторські обробки, яких досі ніхто не виконував, чи це сучасні версії?
Так, це були справжні прем’єри з глибоким символічним змістом. Наприклад, Прелюдія fis-moll Бориса Лятошинського написана в 1942 році, під час Другої світової війни. Уперше цей твір пролунав у симфонічному оркестровому аранжуванні, яке спеціально для проєкту створив Євгеній Жаку 2024 року. Це не просто музика — це звучання внутрішнього спротиву. Над нотами сам Лятошинський написав рядки з Шевченка: «І на оновленій землі врага не буде, супостата…» — і сьогодні вони звучать як пряма відповідь на теперішні події.
Так само й Соната №3 Віктора Косенка — ще один фортепіанний твір, що вперше зазвучав у оркестровому форматі завдяки оркестровці Жаку. Її глибока емоційність перегукується з атмосферою доби Розстріляного відродження, літературно-мистецького руху 1920–1930-х років, сучасником якого був Косенко. Це не лише музика — це й символ боротьби за виживання самої української культури та її носіїв.
Ці обробки не просто сучасні версії. Це мистецький жест зв’язку поколінь. Ми не реанімуємо музику з архівів, а даємо їй нове життя саме тоді, коли вона знову потрібна суспільству.
Євгеній Жаку (в центрі) – композитор, органіст, головний аранжувальник (оркестратор) проєкту ‘Ода стійкості’
Прозвучав також концерт для фортепіано з оркестром під назвою «Український» італійця Габрієле Денаро. Це ім’я для нас практично невідоме. Що це за композитор? Він написав цей твір спеціально для цього проєкту?
Насправді, ім’я Габрієле Денаро вже не вперше звучить на українській сцені, і це підтвердять ті, хто стежив за симфонічними концертами останнього десятиліття. Ми з Габрієле неодноразово співпрацювали, ще починаючи з 2013 року. До повномасштабного вторгнення він приїздив до України з концертами, зокрема, виступав зі мною як соліст у різних містах. Цікаво, що протягом майже п’яти років його музика щоденно звучала в Київському метрополітені: її відібрали як таку, що знижує рівень стресу в пасажирів. Тобто навіть якщо ви не знали його імені, то могли чути його музику в метро.
З Денаро ми планували великий концерт у Харкові в березні 2022 року — буквально через двадцять днів після початку повномасштабного вторгнення. Цей концерт, звісно ж, не відбувся, але війна глибоко вдарила по Денаро особисто: він повністю перестав писати і слухати музику — майже на два роки.
Габріеле Денаро та Сергій Лихоманенко
Концерт №1 «Український» для фортепіано з оркестром задумав раніше як камерний твір. Але у 2022 році ми переоркестрували його для великого симфонічного складу, зберігши гармонію та ліризм довоєнного життя. Це не просто адаптація, а глибоко емоційна трансформація, застиглий спогад на зламі мирного й воєнного часу.
І хоча композитор не зміг бути на прем’єрі в Києві, він приїхав до Одеси, щоб особисто виконати цей твір разом з українськими музикантами. Щодня були ворожі атаки й лунали вибухи, та це був його внутрішній жест повернення, а водночас підтримки країни, яку він сам назвав своєю другою батьківщиною.
Відкриттям для слухача став молодий український композитор Влад Солодовников зі своїм Концертом для вцілілого рояля. Назва перегукується з відомим музичним свідченням трагічних подій у Варшавському гетто — маю на увазі кантату Арнольда Шенберґа «Вцілілий з Варшави», створену 1947-го. А яка історія написання твору Солодовникова?
Цей твір має дуже особисту й глибоку історію. Після одного ракетного удару по Харкову в новинах автор побачив дивом уціліле піаніно у квартирі. Уламки, вибиті вікна, зруйновані стіни — а інструмент лишився. Цей візуальний образ, дуже реальний і водночас метафоричний, став точкою відліку для Влада Солодовникова.
Назва твору змінювалася разом з подіями. Спершу «Вцілілий рояль», потім «Розбитий рояль» (очевидно, інструмент таки знищили). Але в остаточному варіанті, вже у надрукованих нотах, ми з автором закреслили слово «розбитий» — і залишили назву «вцілілий». Це був усвідомлений жест. Бо річ не в стані інструмента, а в тому, що лишилося в нас самих. Це про незламність.
Твір складається з трьох частин, кожна має свою назву й філософію: перша частина — «Планета» —символізує виснаження світу, який витрачає свої ресурси на війну. Вона написана в дусі мінімалізму, з відчутним впливом Філіпа Ґласса: гіпнотичні повтори, внутрішня напруга, що наростає майже непомітно. Друга частина — «Людина» — це небесна молитва. Камерна, лірична, вона ніби розмовляє з Богом і самим собою з промінчиком соло флейти. Фінал величезний, симфонічний й канонічний з огляду на сонатну форму, він переносить нас у сучасну Україну. Тут переплітаються історії боротьби, втрат, надії. І саме в цій поліфонії звучить головна тема твору — тема стійкості.
Композитор Влад Солодовников, автор твору ‘Концерт для вцілілого роялю’
Це не розпач і не пафос. Це глибока тиша, з якої виростає звук. Це не крик жаху, як у Шенберґа. Це український стан — тиша, в якій усе ще щось тримається. І саме в цій тиші народжується музика. І коли ми вперше виконали цей концерт, у залі було відчуття, що кожен слухач знає, про що саме ця музика. Бо всі ми наче ті самі «вцілілі роялі».
У цивільному житті ви були диригентом симфонічного оркестру Харківської філармонії. Яка доля цього оркестру? Знаю, що філармонія тимчасово взагалі припинила свою діяльність.
Харківська філармонія — це один з найкращих концертних залів України, і велика заслуга в цьому належить її директору, народному артисту України Юрію Янку. Саме він ще в мирний час зробив майже неймовірне — реформував філармонію, провів масштабну реконструкцію, що для більшості українських культурних установ залишалося недосяжною мрією. Уже тоді це здавалося дивом отримати чудову акустику, два концертні зали, встановити найбільший духовий орган в Україні. Це була культурна подія національного масштабу. Я сказав би — міжнародного навіть.
Я маю честь бути учнем Юрія Володимировича. Саме в нього я опановував диригентський фах. Безпосередньо я працював у Молодіжному академічному симфонічному оркестрі «Слобожанський», який після початку повномасштабного вторгнення евакуювали до Польщі, і колектив не повернувся. Згодом його реорганізували й приєднали до складу Харківської філармонії, де я й опинився вже як диригент за паперами.
Габріеле Денаро, Юрій Янко та Сергій Лихоманенко у Харківській обласній філармонії 2019 рік
Цієї весни, після туру «Ода стійкості», мені вдалося побувати у філармонії. Юрій Володимирович зустрів мене, ми пройшлися порожніми коридорами. В одному кабінеті була фахівчиня з відділу кадрів – Ольга Володимирівна, ми обійнялись. Янко з іронією, але й з болем сказав: «Ось і повний наявний склад Молодіжного оркестру». Тиша стояла така, що здавалося, навіть орган затамував подих. А ще три роки тому будівля гуділа, як вулик: репетиції, концерти, дитячі вистави, органні вечори.
Але це не фінал. Це пауза. Так, глибока, важка, але пауза. Бо музика не зникає — вона мовчить, коли надто боляче. А потім знову озивається. І я впевнений, що Харківська філармонія ще заговорить. Не просто як сцена — як символ стійкості української культури.
І наскільки це в моїх силах, я говоритиму про це вголос. Без пафосу й без сорому: Харків потребує спасіння. Він потребує фінансування культури. Потребує мотивації для молодих музикантів. Бо не можна в один голос кричати, що це Східна фортеця й водночас мовчки спостерігати, як культурне середовище там згортається. Ми всі маємо відповісти собі: заради чого ми боремось? Якщо культура в Харкові загнана в кут — це вже не стратегічна пауза, це втрата ідентичності. І я цього не приймаю.
Сергій Лихоманенко на лінії бойового зіткнення, 2023 рік , Донеччина.
Армія нерідко перериває діяльність людини в її попередньому цивільному житті. Скажімо, колишній журналіст стає стрільцем-мінометником. Як у вашому випадку? Що робите у війську і чи відчуваєте себе на своєму місці?
Так, армія змінює все: і фах, і побут, і внутрішній компас. Але я не сказав би, що вона перервала моє життя. Швидше перемкнула. Я не уявляв себе у бронежилеті чи на бойових позиціях на Донеччині. Я диригент, я працював з оркестрами, творив музичні проєкти. Але коли почалася повномасштабна війна, вибір прийшов сам і одразу. Уже 28 лютого 2022 року я добровільно вступив до 204 батальйону Територіальної оборони міста Києва. Спочатку був бойовим медиком. А згодом опинився у 5 окремій штурмовій бригаді, був командиром відділення.
Зараз я лейтенант, офіцер, начальник відділення комунікацій 5 штурмової. Моє завдання — нести слово замість кулі, організовувати інформаційну роботу підрозділу, працювати з медіа, взаємодіяти з волонтерами, розповідати правду про те, хто ми і за що воюємо.
Також я брав участь у створенні інноваційних цифрових платформ, які допомагають підвищити ефективність військового управління, зокрема, у питаннях обліку й автоматизації процесів у військових частинах. Це складна, але потрібна робота.
Чи відчуваю я, що на своєму місці? Не впевнений, що взагалі існує своє місце під час війни. Але я точно знаю: я там, де потрібен. І роблю те, що вмію — навіть у військовій формі.
Сергій Лихоманенко
Як вдається поєднувати військову справу і музичну?
Якщо чесно — важко. Іноді здається, що це два паралельні світи, які не повинні перетинатися. Один гучний, з вибухами, втомою, відповідальністю за життя. Інший тонкий, десь навіть крихкий, з тиші, з дихання перед жестом. Але і той, і той справжні. І в кожному я той самий.
Коли почалася війна, я думав, що музика для мене тимчасово закінчилась. Але з часом зрозумів: вона не зникла, вона перейшла в режим мовчання. Іноді навіть ритм серця або звук мотора — це музика, просто з іншого боку партитури. А потім я знову став за диригентський пульт уже як військовослужбовець. І це був не просто жест — це був акт зцілення і для мене, і для багатьох у залі.
Музика — це не про професію. Це про внутрішній стан. Війна може вкрасти час, сили, звички, але якщо музика живе в тобі, вона знайде спосіб прорости.
Чи ностальгуєте за музикою і концертним життям? Чи змінилося з війною розуміння ролі музики і взагалі культури в соціумі?
Звісно, ностальгія є. Але не за світлом софітів чи аплодисментами — за відчуттям живого контакту з музикою, з людьми в залі. За тією миттю, коли оркестр дихає з тобою в унісон і ви разом творите те, що вже завтра існуватиме лише в спогадах. Музика — це не повторювана річ. Вона жива лише тут і зараз. Живе виконання ніколи не замінити синтезаторами, штучним інтелектом тощо. В «Оді» загалом узяли участь близько 200 музикантів. Уявіть, який це музичний досвід, якщо скласти його простим арифметичним методом!
Але війна змінила моє уявлення про культуру. Раніше це було моє професійне поле, моя територія. Тепер я розумію, що культура — це не прикраса до життя, це сама його суть. Вона тримає там, де вже нічого не тримає. Я бачив це на власні очі: у шпиталях, підрозділах, на концертах проєкту «Ода стійкості», де музика повертала людям здатність плакати. І це не слабкість — це очищення.
Сьогодні дуже відчувається розрив між військовими й цивільними, на різних рівнях. Чи є у вас таке відчуття? Що, на вашу думку, потрібно, щоб максимально подолати подібні розриви?
Так, цей розрив існує. І не тому, що люди стали гіршими. Просто війна дуже по-різному проявляється у житті тих, хто на фронті, і тих, хто в тилу. Плюс такий довгий термін — більш ніж три роки… Хтось на нулі спить у бліндажі, інший думає, у якому ресторані поїсти в п’ятницю. І це наче нормально. Життя не має бути суцільною лінією вогню.
Але проблема в іншому: військові повертаються у країну, яка не знає, що з ними робити. І це створює мовчазну дистанцію. Людина, яка пройшла війну, не завжди може або хоче говорити про це. А та, яка не була на фронті, боїться запитати, щоб не сказати щось не так. І отак тиша. Хоча мовчання часом гірше за конфлікт.
Що потрібно? На мою думку, більше чесних форматів для зустрічі. Культура — саме той міст. Не «патетика про героїв», а спільні події, вистави, концерти, розмови, де військовий не герой-іконка, а людина зі своєю втомою, почуттями, досвідом. Багато хлопців – моїх колег я зустрів під час концертів «Оди». Спочатку вони трохи ніяковіли — три роки ж не бачилися, а після першої ж репетиції все стало на свої місця. Саме тому ми й робимо проєкт «Ода стійкості» — він дає простір побути разом, без пафосу, без формальностей. Просто почути одне одного.
На третій рік повномасштабного вторгнення ми маємо низку різноманітних міфів про українських військових, і позитивних, і негативних (не без впливу російської ІПСО). Вам доводилось із таким стикатися? За яких обставин міфи перетворюються на зло?
Звичайно, стикався. І не лише з міфами, а з повноцінними шаблонами, які, як шлак, налипають на реальних людей. З одного боку — гіперромантизація: герой, сталевий, безстрашний, мовчазний, майже святець. З іншого — токсичні наративи: військові погані, агресивні, неадекватні, з ПТСР і зламаною психікою. І от між цими двома крайнощами — реальні люди, які просто виконують свою роботу, виживають і тримаються.
Міф — це зручно. Не треба розбиратися. Але як тільки міф починає замінювати реальність, він стає небезпечним. Бо тоді військовий уже не людина, а функція. І коли така функція повертається з фронту в лікарню, у ветеранський центр, у власну родину, то виявляється, що ніхто не знає, як з нею розмовляти. Бо чекали або месії, або монстра.
Найкраща протидія міфам — особистий контакт і правда вголос. Коли військовий промовляє не лозунгами, а нормально. Коли в залі сидить цивільний і бачить, що перед ним не символ, а жива людина. Саме тому ми повинні нести реальні історії через музику, кіно, тексти, розмови. Бо щойно за нас починають говорити інші — ми втрачаємо голос.
