Україна в огні та пропаганді
Український кінематограф почав фіксувати Другу світову від самого її початку. Звісно, коли мова йде про радянську добу, особливо період сталінізму, то це насамперед пропагандистське кіно. Першою такою стрічкою стала документальна робота Олександра Довженка «Визволення» (1940). Режисер провів велику кіноекспедицію Галичиною та Прикарпаттям, фільмуючи наслідки розподілу Польщі в 1939 році між СРСР і Третій Рейхом за пактом Молотова — Ріббентропа. Поки Довженко монтував, СРСР анексував Північну Буковину та Південну Бессарабію в Румунії, тому «Визволення» дознімали ще й у Чернівцях.
Це типова пропагандистська стрічка-хроніка, покликана показати, що вторгнення СРСР у Польщу й Румунію було актом визволення та возз’єднання українського народу в щасливому майбутньому Країни Рад. Звісно, жодних згадок про те, що ще кілька років тому українців винищували голодом, що окупаційний радянський режим розпочав чистки на західноукраїнських землях.
Інший приклад пропагандистського кіно (радянська термінологія вживала поняття «агітаційне кіно») — це «Бойовий кінозбірник» — альманах короткометражних ігрових фільмів на пропагандистські теми. Його дев’ятий випуск (1942) створили кінематографісти Київської студії, евакуйованої в Ашгабад (Туркменістан). Три новели: «Квартал № 14», «Маяк» і «Сині скелі» — розповідають про боротьбу всього людства проти нацизму. Короткометражні фільми були присвячені спротиву поляків, українців і чехів нацистській окупації.
Не забуваймо, що кіно поза пропагандистським ракурсом у той час було неможливе. Яскравим прикладом є спроба Олександра Довженка екранізувати власну кіноповість «Україна в огні». Режисер з початком німецького вторгнення в СРСР брав участь у війні як фронтовий хронікер. Його воєнна хроніка відображала реальний стан фронту, однак не могла передати рефлексій режисера.
Фільм «Україна в огні» мав стати історією, яка показала б зовсім інший, авторський погляд на війну. Однак така історія не вписувалася в канву радянської пропаганди про «безпощадну боротьбу з німецько-фашистським окупантом». Тому проєкту не реалізували, а сам Довженко став жертвою цькувань і звинувачень у націоналізмі.
Савченко і Донський: масштаб проти людської долі
Два великі погляди на Другу світову війну формуються між 1944 і 1948 роками, тобто ще під час війни. Перший — це зображення людської долі у війні, а другий — зображення масштабності стратегічних операцій Червоної армії.
Перший представлений фільмом Марка Донського «Райдуга» (1944). Це воєнна драма про дружину партизана Олену Костюк (епохальна роль Наталії Ужвій), яка, попри тортури і смерть власної дитини, відмовляється виказати німцям партизанів.
Особливістю роботи Донського стало те, що цей фільм вражав глядача реалістичністю сцен знущань німців і страждань звичайних селян в окупації, ніби він був не ігровий, а хронікальний. Через образ Ужвій Донський розповідає історію про те, що ні власне життя, ні материнська любов не стоять вище від справи оборони Батьківщини. Водночас Донський використовує символіку: райдуга стає символом надії на перемогу. Це все ще пропагандистський фільм, однак він уже значно гуманістичніший, ніж агітфільми.
Другий напрямок починається з роботи Ігоря Савченка «Третій удар» (1948). Назва відсилає до пропагандистської ідеологеми про десять сталінських ударів — так називали десять наступальних операцій Червоної армії, які розгромили нацистські сили. Третій удар — це так звані Одеська наступальна і Кримська операції 1944 року.
Працюючи в жанрі кіноепопеї, Савченко створює фільм, який відображає насамперед масштаб воєнних операцій Червоної армії. Головні герої фільму Савченка — це радянські полководці, які стають втіленням мудрого державного задуму. Такий напрям успішно проіснував до 1980-х років. Так, у 1982 році Тимофій Левчук знімає «Якщо ворог не здається…» — історичний епік у кращих радянських традиціях про Корсунь-Шевченківську операцію 1943 року, а у 1985 році виходить «Контрудар» Володимира Шевченка — фільм про роль Миколи Ватутіна у форсуванні Дніпра 1943 року.
Лірично-героїчне і пригодницьке кіно
Хрущовська відлига наприкінці 1950-х років привносить ідеологічне послаблення в українське кіно, зокрема і в зображення Другої світової. Однак особливий розквіт цієї теми припадає на часи правління Леоніда Брежнєва, так званий застій. Саме в брежнєвські часи День Перемоги став радянським державним святом, а сам факт перемоги у «Великій Вітчизняній війні» — важливим наративом у конструкті радянської пропаганди. Окрім того, у 1960–1970-х роках кіно почали знімати люди з покоління дітей війни, які мали зовсім інший її досвід і по-іншому відрефлексували її події.
Якщо тематика заданого Ігорем Савченком курсу масштабного кіно не змінювалася, то зображення людини у війні пережило трансформації. Пафосно-героїчний тон кіно змінився на лірично-героїчний. Найкращий приклад такої метаморфози — стрічка Леоніда Бикова «У бій ідуть одні “старі”» (1973). Воєнна драма Кіностудії Довженка про льотчиків-асів під командуванням капітана Олексія (Маестро) Титаренка стала культовим кіно в СРСР. Особливість її в тому, що війна тут виступає тлом для історії про людські долі та взаємини. Подвиги льотчиків у фільмі не такі важливі, як їхні закоханості, дружба, страх бою, втрата друзів і любов до пісень. Биков створив кіно, яке показувало радянського війського не як плакатного героя-комуніста, а як звичайного молодого хлопця. Так, вони всі патріоти й комуністи — у СРСР по-іншому бути не могло, але при цьому вони живі люди, з позитивними й негативними рисами. Такий перехід від пафосної до ліричної героїки стає важливим в еволюції репрезентації теми Другої світової в кіно тієї доби.
Іншим цікавим моментом стає поява жанру пригодницько-воєнного кіно. Переважно це фільми про радянських розвідників або ж партизанів, які діють у тилу ворога й виконують смертельно небезпечні завдання. Протягом 1960–1980-х років їх вийшла величезна кількість: «Розвідники» (1968) Олексія Швачка й Ігоря Самборського, «Один шанс із тисячі” (1968) Леона Кочаряна, «В’язні Бомона» (1970) Юрія Лисенка, «Відвага» (1971) Георгія Юнгвальд-Хількевича, «Легенда про безсмертя» (1985) Бориса Савченка й інші. Таке кіно в структурі радянського кінематографу виконувало водночас кілька завдань. З одного боку, воно стало місцевим відповідником західних бойовиків, які в комуністичній ідеології не могли існувати. З іншого, такі фільми були спрямовані на молоду аудиторію і виконували роль патріотичної агітації.
Білі плями війни: Друга світова в українському поетичному кіно й у 1990-ті
Радянська пропаганда сформувала історичний гранд-наратив про Другу світову війну. Усім, кому там не знайшлося місця, не могло бути місця й в інших сферах радянської дійсності. Саме так виникають білі плями історії — ті епізоди, про які або не згадують взагалі, або згадують дуже мало й однобоко. Найважливішою такою темою для українського кіно була діяльність націоналістичного Руху опору — Організації українських націоналістів (ОУН) й Української повстанської армії (УПА).
Режисери українського поетичного кіно першими вводять таких персонажів у свої фільмі. Звісно, радянська цензура дозволяла зображати їх виключно антагоністами, однак поява бандерівців створювала додаткову оптику українського кіно — історію про трагедію українського народу у Другій світовій як бездержавної нації, чия доля залежала від інших країн.
Найяскравіший фільм цього напрямку — це «Білий птах з чорною ознакою» (1971) Юрія Іллєнка. Історія про родину буковинський селян Дзвонарів, де старший брат стає червоноармійцем, середульщий — бандерівцем, а молодший стоїть осторонь війни. Родина Дзвонарів у фільмі Іллєнка — символ трагедії українського народу, який через відсутність власної держави був вимушений жити чужим вибором. Цю тему можна простежити в «Анничці» (1969) Бориса Івченка: на прикладі закоханої пари йде оповідь про трагедію українського народу. Також образи націоналістичного підпілля є у фільмах «Іванна» (1959) Віктора Івченка і «Високий перевал» (1981) Володимира Денисенка.
В оптиці режисерів поетичного кіно, що фільмували про Другу світову, були й інші теми. Образ материнства під час війни розглядають Юрій Іллєнко у «Свято печеної картоплі» (1976) і Леонід Осика у «Вклонись до землі» (1985). А заборонений у СРСР фільм «Совість» (1968) Володимира Денисенка є складним екзистенційним кіно про вибір людини. Цим він ідейно близький до фільму Лариси Шепітько «Сходження» (1976) — в есеї «Спостереження за болем інших» (2003) американська критикиня Сьюзен Зонта» каже, що фільм Шепітько найдужче хвилює через жахи війни з-поміж стрічок, які вона бачила.
Проблема білих плям в історії Другої світової набуває гостроти після відновлення незалежності України. У першій половині 1990-х українці отримали можливість вивчати власну історію без радянських рамок. Звісно, це дало поштовх новій хвилі фільмів, присвячених ОУН-УПА.
«Карпатське золото» (1991) Віктора Живолуба, «Вишневі ночі» (1992) Аркадія Микульського, «Страчені світанки» (1995) Григорія Кохана, «Далекий постріл» (2005) Валерія Шалиги, фільми Олеся Янчука «Атентат – Осіннє вбивство в Мюнхені» (1995), «Нескорений» (2000) і «Залізна сотня» (2004) — усі вони є ідейними продовжувачами українського поетичного кіно. Якщо режисери в СРСР не могли собі дозволити говорити про упівців позитивно, то режисери незалежної України могли. Але тема розірваності народу, глибокий символізм і сентиментальна атмосфера цих картин успадкована від покоління поетичного кіно.
Друга світова в новому українському кіно
Тема Другої світової повертається у 2013–2015 роках, коли українське кіно отримало новий імпульс після стагнації другої половини 2000-х. Режисер Ахтем Сеітаблаєв звертається до ще однієї важливої та непроговореної теми Другої світової війни — депортацій кримських татар у травні 1944 році. Цьому присвячено дві найкращі в його фільмографії стрічки — «Хайтарма» (2013) і «Чужа молитва» (2017). У той самий час виходить спільний російсько-український проєкт «Незламна» (2015), у російській версії — «Битва за Севастополь». Фільм російського режисера українського походження Сергія Мокрицького розповідає про українку-снайперку Червоної армії Людмилу Павліченко. Події стрічки розгортаються навколо оборони Севастополя в 1942 році; її особливістю була дороговартісна комп’ютерна графіка, що відтворювала морські й повітряні баталії. Більша частина технічного складу команди, зокрема й тих, хто відповідав за комп’ютерну графіку, були українцями.
З 2015 року інтерес українських кінематографістів до теми Другої світової майже зник. Причини зрозумілі. Насамперед російська гібридна агресія, яка переросла в повномасштабну війну. Очевидно, що реальний збройний конфлікт стає значно актуальнішим, ніж той, що завершився кілька десятиліть тому. Крім того, процеси декомунізації запустили складну суспільну дискусію щодо українців у Другій світовій війні. Це дуже контрастує із ситуацією в Росії, де путінський режим активно розбудовує міф про «Великую Победу» як один з ключових елементів псевдоісторичного наративу. РФ щедро фінансує створення фільмів про «Велику Вітчизняну» з чіткою пропагандистською оптикою («Матч» Андрія Малюкова, «Двадцать восемь панфиловцев» Андрія Шальопи й Кіма Дружиннікова, «Т-34» Олексія Сидорова, «Калашников» Костянтина Буслова й ін.).
Крім того, зйомки якісної воєнної драми, як і будь-якого історичного кіно, — це значний бюджет. Можна розглянути кейс кінематографу Польщі, де 2018 року зняли доволі масштабну воєнну драму «Дивізіон надії» (режисер Деніс Деліч). Стрічка присвячена 303-й ескадрильї, яка після окупації Польщі змогла евакуюватися у Британію і брала участь в обороні королівства. Повітряні бої у фільмі були зроблені в комп’ютерній графіці. За словами продюсера фільму Яцека Самойловича, на такий підхід його надихнув фільм «Незламна». Стрічка вийшла неідеальною, однак стала хорошим зразком глядацького кіно про Другу світову. Її бюджет ($4 млн) не порівняти з бюджетами в сотні мільйонів, які мають стрічки про Другу світову Стівена Спілберга, Крістофера Нолана чи Майкла Бея, але він значно перевищує, наприклад, бюджет «Хайтарми» ($1,5 млн). Тож «Дивізіон надії» доводить, що навіть відносно невеликий національний кінематограф за умови достатнього фінансування здатен створювати хороше кіно з масштабними батальними сценами.
А втім, український кінематограф після 2015 року все ж має кілька прикладів кіно про Другу світову: адаптація роману Андрія Кокотюхи «Червоний» до нескладного бойовика категорії В (Заза Буадзе, «Червоний», 2017), дуже сентиментальна драма про Голокост «Чому я живий?» (Віллен Новак, 2021). Однак загалом ця тема досі лишається мало освоєною в українському кіно. І враховуючи виклики, пов’язані з повномасштабним російським вторгненням, недофінансування культурної сфери загалом і складну ситуацію з головним державним інвестором українського кіно – Державним агентством розвитку кінематографії, очікувати появи свіжих ракурсів на тему Другої світової найближчим часом не варто.
Джерело: Друга світова в українському кіно: пропаганда, білі плями і туманне майбутнє
