Проєкт складається з глиняних фігурок ручного формування (МКФ-2. Слов’янськ; ангоб, Часів Яр). Відлито з прототипів:
Та, що стоїть
Той, що стоїть
Той, що відпочиває
Той, що ховається
Той, що відновлюється
На моєму робочому столі стоїть фігурка воїна з котом на колінах (на пам’ять про співпрацю). Унікальна, адже серед різних прототипів в експозиції ви її помітите не одразу — це такий щемкий момент інтимності, що розриває невиразну монотонність купи людей в уніформі. Власне, концепція — значною мірою про наше звичне сприйняття армії як маси людей, які усталено приречені померти за нас у разі необхідності.
Цитата з проєктного стейтменту: «Війна зводить долі різних людей до спільного знаменника». Й уточнення – це про вразливість людського тіла, «змушеного підпорядковуватися вимогам держави».
Абсолютно випадково ми почали огляд виставки саме з Patrix. Розташовані на плінтах, фігурки потужно забирають обидва простори — фізичний та емоційний. Ефектна мультиплікація об’єктів і примушення до уважного придивляння, згинаючись майже до підлоги, роблять свою справу.
Зрозуміло, чому складається враження про черговий омаж Теракотовій армії. Але цей референс оманливий, ба більше, підважуючий в першу чергу саму знахідку, адже вона не обмежувалася військовими – там були танцівники, музиканти і птахи. Народження цього світу було даниною поетичній мрії першого імператора об’єднаного Китаю, Ціня Ши Хуан-ді, про створення потойбічного елізіуму. Власне, армія мала охороняти його від «мстивих привидів» тих, хто зазнав від нього поразки. І там немає жодного натяку на нівелювання – враховуючи ретельну деталізацію усіх фігур.
В Patrix йдеться як раз про втрату особистості, й далеко не в поетичному вимірі. Моє перше враження було забарвлено двома відгуками – куратора попередніх проєктів Дмитрика, Кирила Ліпатова, і історика мистецтва, Іллі Левченка, на їхніх фейсбук-сторінках. Вони обрали позірно різну оптику – жертви ідеологічної машини та відповідних «некрополітик» і «нові святі» в рамках ширшої, «комунальної» трансцендентності. Насправді гірка іронія першого і піднесений тон другого сходяться у точці жертовної сингулярності.
Зізнаюся, тоді позиція Ліпатова здалася мені дещо «нагнітаючою», навіть маніпулятивною у своїй відстороненості. Помічною для більшого занурення в проєктні меседжі виявилася полярність коментарів під його постом, яка ілюструвала приголомшливу контроверзу думок навколо незручних моментів «ентропії людяності», зокрема усе більш експліцитне погіршення ставлення суспільства до демобілізованих. Метафорично це працює й в частині відеодокументації того, як реагують люди на ці фігурки в публічних просторах – обережно оминаючи, з подивом розглядаючи або сліпо штовхаючи ногами.
З моменту перших вражень пройшов час і жорсткість цього критичного погляду не видається вже такою… зверхньою. Але що я знаю про зверхність? Коментар про «забагато поту» повернув мене до реальності, де замість вдумливості панує вульгарний снобізм. Концептуальність тут — це віра у work smart, not hard та бритву Оккама, потягнена з коучінгу.
Тригерним став й коментар редакторки відділу «Культура» «Української правди. Життя», Тетяни Пушнової: «Я побачила в цьому проєкті інфантильне, некритичне репродукування стереотипу про державу, яка нібито протистоїть свободі та самовираженню, про колективну дію, про війну. сусідній з цим проєкт Євгена Коршунова («Пил зцілює» – від ред.) набагато цікавіший концептуально. він міркує про військо як простір для життя і для свободи» (орфографія – авторська).
Я ще повернуся до протиставлення двох методів (концептуального і реконструктивного), а поки що дешифрую думку Ліпатова.
Ритуалізована «незламність»
Коли Ліпатов каже про уніфікацію як норму для створення ідеального комбатанта, носія етосу жертовної громадянськості, він вказує на той факт, що «першими ж жертвами таких процесів завжди стає різноманіття досвідів та ідентичностей». Заїжджене поняття «незламність» (яке я, як херсонка, ненавиджу, бо ним прикривають неможливість захистити моє місто від «жертовного» знищення) дійсно сягає рівня громадянського культу, що вимагає від нас надлюдської стійкості, потураючи агресивному засудженню публічних проявів слабкості. Це постійний тиск звинувачень у «зраді» є вправним інструментом деформації іншого поняття – справедливості, руйнівником критичного мислення, адже для жертовності ці категорії зайві. Вельми зручно для держави не помічати розрив між очікуванням колективної незламності та індивідуальною крихкістю, що підживлює небезпечний вид напруги між цивільними та військовими.
Власне, «некрополітичні» методи, що базуються на силі ритуалу, не є нашим винаходом. Кожен рік «9 травня» являє традиційні патерни подібних практик. Оксана Забужко закликає нас відмовитися від аналізу танатократичних «глибин» агресора, бо «там усе просто, як жандармський чобіт». Ось Захід поклав стільки зусиль на ці дослідження й тим буцімто виправдав «загадкову російську душу». І нам не треба ускладнювати – достатньо Салтикова-Щедріна з його Глуповим, щоби зрозуміти корені їхньої андрофагії.
Подібні спрощення мають свій, конвенційний сенс, адже є підґрунтям для підтримання патріотичного духу. Але жодним чином не скасовують значення компаративістики стосовно аналізу наслідування вищевказаних практик, яке особливо «яскраво» оприявнюється у царині комеморації (вочевидь не позбавленої ознак монументальної «радянщини»).
Отже, технологія виготовлення тиражованих об’єктів відтворює цю тяглість: «Забивання форми глиною, серія випалів в печі та шлікерна уніфікація багаторазово повторює прототип суспільного очікування patrix» (Ліпатов). Теза «про всі тіла належать державі», що породжує вертикальний погляд суспільства на військових, унаочнюється різними типами деперсоніфікації – іконографікою щоденних втрат, «безособовими» позначки на штабних мапах, стандартизованими надгробками військових цвинтарів тощо.
З життя проєкту
Крихкість об’єктів натякає на те, що їхнє життя у просторі галереї може бути нелегким. Неминучим є мимовільне биття фігурок — що, звісно, закладено в концепцію, разом з резервним набором певних прототипів.
Василь Дмитрик поділився своїми спостереженнями: «Символічно, що страждає найбільше «той що відновлюється», та й ще десь всередині плінту, а не з краю. Здавалося б, якраз найбільш стабільний тип, бо сидячий. Ще помітив, що на фігурки, які лежать на підлозі, поволі осідає шар пухкого пилу. Деякі з них – ще в процесі висихання, й подекуди покриваються майже кракелюром, доволі глибоким, особливо в місцях шва. Так кліматична вразливість і технологічні дефекти, проявлені в часі, додають символізму – нечутливість тилу до військової частини українського суспільства відчувається навіть в «білому кубі». Це резонує з відео, що зафіксувало прояви або індиферентності, або навпаки – болісної реакції на власний «вандалізм».
Втім, «биття» документується і наразі є «колекція» відповідних фотографій, які теж стають частиною проєкту.
«Галерейний і публічний простори нічим не відрізняються. Аналогія з ритуалізованою турботою – чи то про експонат, чи то про солдата – очевидна», додає куратор. — ««У мене є власне спостереження: частина аудиторії сприймає цей проєкт як лівацький шаблон, вірніше, така стороння лівацька критика, адже усі концентруються на ідеї Patrix щодо привласнення тіла державою, яка його уніфікує та інструменталізує. Але головний фокус – не на державу, а на тилову частину суспільства, де відбувається все більш помітний поділ між цивільними та військовими, який намагаються приховати лакованою поведінкою, вдячністю і відповідальністю з одного і з іншого боків, а насправді – це страх. І він маніфестується у різний спосіб. Наші реакції на травматичні події показують, як відбулося розкодування соціально прийнятних проявів емоцій – люди постійно грузнуть в «етичних» скандалах, намагаючись нав’язувати іншим своє бачення дозволеного. Межі ці тонкі, порушуються постійно, і так само це працює зі ставленням до військових – від «слава захисникам» до «їхня присутність на наших вулицях наражає нас на безпеку». В інтерв’ю ветерани усе частіше зізнаються, що перестали носити форму, тому що їх сприймають як працівників ТЦК. І це теж лінія розлому.
Тобто проєкт – про виснаженість з обох боків. Навіть на рівні «іншої» тілесності: Дмитрик «архетипізував» ці стани відпочинку та відновлення, які не потребують персоніфікації та деталізації. Прототип з протезом говорить про складність з боку цивільних зіставити себе зі скаліченими воїнами. Виникають нові ритуали поводження і реагування, і ці обмеження природних реакцій, вимога підлаштовуватися під потреби цих людей, стають для декого подразниками. Колись Сталін розв’язав проблему «самоварів» (так називали солдат без кінцівок), відправивши їх на Валдай – аби не псували «побєдную» картинку. Це той вимір дегуманізації, який нам легко засуджувати, але чи ми самі настільки етично бездоганні?
Тут є й інший ракурс. Коли ми говоримо про дегуманізацію війни, частіше за все йдеться про ворога, як-от «Знищуйте тарганів!» від радіо «Тисячі пагорбів» у Руанді. Насправді це відбувається й з боку військових. Для них тил зливається в якусь сіру масу. Я розмовляв з багатьма військовими, які відверто сприймають тилових як оту вівцю, з якої хоч вовни жмут – не хочете йти воювати, то допомагайте. Таке ресурсне ставлення. До слова, ми навмисно поставили всю експозицію на нижньому «поясі сприйняття», аби відобразити саме подібне ставлення до армії. Обопільність таких відносин цементує не єдність, а взаємне відторгнення».
Вокабуляр «сакральної» уніфікації
На тлі поточного політичного абсурду, тези Ліпатова добре вкладаються в аналіз лексичних вправ на цю тему.
Згідно зі Скоттом Шершоу, в ході президентської кампанії 2008 р. в Америці, обидва кандидати – Обама і Джон Маккейн – публічно заявили, що життя американських солдатів в Іраку були wasted (змарновані). Та згодом виправилися: навпаки, our brave troops …who are making the ultimate sacrifice (наші браві військові… принесені в жертву).
Шершоу аналізує феномен дискурсу воєнної комеморації, який «позначений дивною економікою розрахунку: жертви минулих і теперішніх воєн розглядаються як застава майбутнього в рахунок нескінченного фатального боргу…чи не буде передчасне завершення війни «марнуванням жертви» тих, хто загинув? З одного боку, вважається, що даремно принесена жертва залишається здатною до подальшої ресакралізації; з іншого боку, стверджується, що вже принесена і вшанована жертва залишається вразливою до подальшої десакралізації – усе було даремно» (The Time of Sacrifice: Derrida contra Agamben, 2011).
Це про спробу Аґамбена осмислити «остаточне усунення міфологеми жертвоприношення» через парадоксальну фігуру homo sacer, «священної людини», яку можна вбити, але не можна принести в жертву. І про тезу Дерріда, що навпаки, не може бути ніякого «поза» жертвоприношення. Коли йдеться про особу, що є одиницею військово-технічного розрахунку, треба мислити смерть як абсолютну втрату, що не підлягає жодному жертовному відродженню, яку ніщо ніколи не компенсує і не викупить.
Post-mortem вшанування – окремий аспект. Тут Ілля Левченко влучно підмітив задану перспективу: «За першими рядами воїнів з’являються тільки голови, множина голів, що, зрештою, зникають. Святе воїнство на старих іконах стоїть щільною стіною, простягаючись рядами завширшки й завдовжки. Множина побудована за принципом редуплікації, повтору основ слів у давніх мовах. Тут же таким повтором є голови святих з німбами, за якими слідують тільки німби; або у випадку воїнства – поряд із декількома фігурами зображають незліченну кількість шоломів. Здається, найважливіша суперечність…: співвіднесення між суєтою, зведеною до партикулярності, одного та святістю множини, яка досягається тільки за рахунок усунення індивідуального. Гегель підносить ціле гармонізоване до істинного. Адорно обертає це не тільки на неістинне, але й те, що руйнує життя.
Так само ті, що колись стояли рядами на плінті, скинуті, знесені, впалі (падшие і навіть скинуті, fallen) на підлогу утворюють уже іншу множину – хаотичну пляму. І саме це падіння чи момент після падіння дозволяє побачити не тільки крихкість, а й те, що “тиражність” є оманливою…» (орфографія – авторська).
Ця цитата є прямою відсилкою до радикальної сингулярності за Аґамбена – яка є «майбутньою спільнотою» поза владними нормами та демонтажем ідентичностей, коли власне «я» має бути принесене в жертву.
Оці ряди святих з німбами, що уходять, незліченні, за обрій – уявіть, як такі маніпуляції з визнанням марності або доречності принесених жертв затирають (десакралізація) та оновлюють (ресакралізація) німби? Робота для ідеологічного апарату на віки.
Вимірювати приреченість військових – і до смерті, і до сходження «драбиною Якова» у мирному житті – шкалою емпатії, раціональної детермінованості (економіка війни в частині human resources) або політичної теології з її риторикою боргу і жертовності – вибір кожного. Пристойно в будь-якому комеморативному дискурсі «не знецінювати конкретні жертви, які окремі люди приносять щомиті й на всіх можливих підставах». І намагатися слово «крихкість» не використовувати як лайливе. Зауважу, що вона (крихкість) зовсім інша, ніж на початку вторгнення, критична не тільки до державного «аб’юзу», а й до себе.
До слова, після одіозної «зустрічі в верхах» (Трамп vs Зеленський) готовність до жертви значно зросла – гідність досі має значення, і ми у своїх білих пальтах огиди до неоковирних ідеологічних кліше можемо тільки спостерігати, як шалено руйнуються вчорашні картинки реальності.
Масштабування досвіду
Ця відмова від полону «політичного» підтримана концепцією «Маленьких прав» (тіла) Катерини Лісовенко (учасниці виставки), яка уточнює, що ескалація насильства і вбивства як норми завдячує й посиленню правих сил. Її кольорові «медальйони» – клітини, які живуть за своїми законами, попри намагання «владного суверенітету» вбити їх заради високої мети.
А ось вищезгадана спроба «музеєфікувати» фейсбучний звіт Євгена Коршунова з бліндажа стала розчаруванням. На жаль, захопленість живою документацією гине через зіткнення з його невдалою реплікою в галерейному просторі, чия стерильність вбиває саму ідею імерсивності. «Інфантильним» здається саме такий підхід – простого переносу непростої реалії, загубивши дорогою, власне, її ознаки.
В цьому сенсі виграють інші дві роботи на виставці. Інсталяція «Мирний пейзаж неіснуючого музею» Михайла Алексеєнка наче теж «реконструктивна», але більш софістиковано. Відкриті «рани» в класичному паркеті та зловісна рама а-ля ванітас з білим полотном, на якому тонко зміїться чорна лінія – велкам до потойбічного простору зруйнованих мрій. «Шлях» до облівіону як він є.
І якому опирається Василь Ткаченко, який наче Вергілій локального штибу, бродить «живописними» ландшафтами Маріуполя – не треба спускатися під землю, інферно нині розгортає плацдарми назовні («Спроба 1, 2, 3…»).
«Спроба 1, 2, 3…», Василь Ткаченко, 2025
Утримати те, що вислизає – мабуть, і є основним фокусом актуального мистецтва. Але ми вже не задовольняємося «щоденниковим» форматом рефлексій. Згодна з Ліпатовим щодо недостатності індивідуального досвіду, яким нас «насичували» збірні виставки, починаючи з 2022-го. Цінність проєктів, які масштабуються на долю однієї людини, безперечна, але зараз гостро відчувається попит на максимально масштабовані досвіди, які стосуються більшості людей. Patrix Дмитрика – саме такий.
Джерело: Patrix Василя Дмитрика як балансир емпатії: вимір політичного й людського
