Валерій Шевчук
Валерій Шевчук народився 20 серпня 1939 року в Житомирі у родині шевця. Майбутній письменник ще до школи запам’ятав увесь буквар, чим вразив сусідів. Разом з братом захоплювався геологією, відвідував гурток при обласній станції юних натуралістів. Брати збирали колекції мінералів, досліджували околиці Житомира. Певний час Шевчук серйозно розглядав майбутнє геолога.
Після невдалої спроби вступити до Львівського лісотехнічного інституту Валерій повернувся до Житомира, працював підсобником на будівництві в місцевому сільськогосподарському інституті, потім вступив до технічного училища № 1, успішно закінчив його, працював на бетонному заводі. Паралельно самостійно опановував скарби української та світової літератури, заглибився у філософські тексти. Подальший життєвий шлях Валерія Шевчука був остаточно визначений цією непереборною тягою до гуманітарних наук.
Натхнений прикладом знайомої, у 1958 році він став студентом історико-філософського факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Із захопленням відкривав для себе Київ, його культуру, архітектуру, історичну тяглість. Мандрував містом пішки, занотовував враження в записниках. Саме в Києві Шевчук знайшов однодумців, з якими поділяв творчі пошуки. Тут він також зустрів майбутню дружину — талановиту українську філологиню Неонілу Біличенко.
На початку 1960-х років твори Валерія Шевчука вже регулярно з’являлися на сторінках авторитетних видань, зокрема, «Літературної України» та «Вітчизни». Тогочасна критика нерідко ставилася до його доробку з упередженістю — головно через відхід від канонів соціалістичного реалізму. Тоді ж Шевчук увійшов до кола шістдесятників — поряд з Іваном Драчем, Іриною Жиленко, Миколою Вінграновським та іншими.
Після успішного навчання в університеті Валерія Шевчука направили до рідного Житомира як власного кореспондента газети «Молода гвардія». Згодом його призвали до армії. Навіть у суворих умовах служби Шевчук не полишав творчої праці, писав й осмислював події свого часу.
Кінотеатр «Україна», де проходив показ фільму
1965 року в Україні розпочалася нова хвиля політичних репресій, що поклала край відносній свободі хрущовської відлиги й ознаменувала початок посиленого тиску на інтелігенцію. Символічною стала подія під час прем’єри нині культового фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» — публічний протест проти безпідставних арештів. Валерій Шевчук був серед тих сміливців, які відкрито підтримали звернення Івана Дзюби. Цей мужній вчинок не залишився поза увагою влади.
Особливо болісним ударом для письменника став арешт старшого брата, його засудили до п’яти років таборів суворого режиму. Ці трагічні події згодом знайшли художнє втілення в його пронизливому романі «Юнаки з вогненної печі» (1999).
«Юнаки з вогненної печі» (1999).
Незважаючи на політичний тиск і складні життєві обставини, у вересні 1965 року Валерій Шевчук знайшов нову роботу в науково-методичному відділі музеєзнавства заповідника «Києво-Печерська лавра». Атмосфера давніх святинь і культурних пам’яток пізніше надихнула його на повість «Голуби під дзвіницею» (1979).
1970-ті роки, що минали в умовах жорсткого ідеологічного контролю, були для Шевчука періодом творчих пошуків. Його творів майже не друкували, тож писав у шухляду, не сподіваючись на друк. І занурився в дослідження історичних джерел, зокрема, вивчав літопис Самійла Величка. Розпочата ще в студентські роки, ця розвідка стала для нього провідником до української культурної традиції, епохи бароко.
Наприкінці 1970-х років з поступовим пом’якшенням політичного клімату твори Шевчука почали публікувати. Символічною віхою виявилася в 1979 році збірка оповідань і повістей «Крик півня на світанку». Попри наявність цензурних втручань, її вихід означив завершення тривалого періоду творчого підпілля та повернення Шевчука до активного літературного життя.
Наступне десятиліття стало для Валерія Шевчука часом національного й міжнародного визнання. У 1986 році його удостоїли почесного звання «Заслужений діяч польської культури». А наступного року він став лауреатом найвищої літературної нагороди України — Державної премії імені Тараса Шевченка — за глибокий і майстерно написаний роман «Три листки за вікном» (1986). Згодом, у 1990 році, цей твір також відзначили Премією Фундації Антоновичів.
На початку нового тисячоліття Валерій Шевчук продовжував творчу й наукову діяльність. 2007 року його внесок у літературознавство й авторитет у наукових колах відзначили присвоєнням звання професора Національного університету «Києво-Могилянська академія». А 2011 року Житомирський державний університет імені Івана Франка заснував Премію Валерія Шевчука — літературну відзнаку, яку присуджують за найкращу прозову книгу, написану українською мовою. Ця премія стала суттєвою підтримкою для сучасних українських авторів. Книги Валерія Шевчука мали вплив і на розвиток кінематографічного мистецтва. За мотивами його творів зняли декілька художніх фільмів, які розширили аудиторію шанувальників і по-новому інтерпретували його складні та багатогранні літературні світи. Серед них — «Повний місяць. Ноктюрн» (1986) Анатолія Степаненка, «Голос трави» (1992) Наталі Мотузко, «Місяцева зозулька» (1993) Сергія Дудки.
Валерій Шевчук і Тарас Чухліб на презентації книги «Малі українські діярії XVII—XVIII ст.»
Протягом десятиліть критики та літературознавці намагалися розгадати унікальний код стилю Шевчука, пропонуючи різні підходи: від зарахування до необароко і неонародництва до визнання його очільником самобутньої житомирської школи чи майстром фольклорної фантастики. Та кожне з цих означень — хай і частково влучне — не здатне охопити складність і багатовимірність його творів, які зрештою означили як квінтесенцію української химерної прози, а самого Шевчука — як одного з її чільних представників.
«Я хочу пізнати людину. Максимально, наскільки зможу», — ці щирі слова стали своєрідним творчим кредо митця. Ця настанова пояснює, чому для нього пріоритетом завжди було осмислення моралі, а не побудова захопливого сюжету задля розваги. Він шукав вдумливого читача, котрий мислитиме поруч, причому робитиме це доволі інтенсивно.
У своєму підході до осмислення історії він уникав буквального відтворення, натомість пропонував глибоко вкорінені в реалії часу авторські інтерпретації. Глибоке занурення в барокову літературу під час перекладацької та дослідницької діяльності відіграло вирішальну роль у формуванні стилю Шевчука. Легкість змінилася монументальністю, синтаксис ускладнився, наблизившись до стилістики давнього письма. Барокові образи, символізм і філософська напруга стали наскрізними складниками його художнього методу. При цьому навіть під час реконструкції пізніших епох, як-от XIX сторіччя, Шевчук не відмовляється від зсувів у фантастику, адже вони відповідають його химерному світосприйняттю та філософським завданням, хоч і суперечать історичній достовірності.
Валерій Шевчук
У цьому підході чітко проступають три авторські риси Валерія Шевчука в українській історичній прозі: по-перше, глибоко вмонтовані екзистенційні мотиви; по-друге, химерність як художній метод, що виявляється не стільки в суто магічних елементах, скільки у своєрідній неправильності чи ексцентричності персонажів з погляду звичних уявлень, що парадоксально народжує гостре відчуття краси-що-поруч; по-третє, навмисне ігнорування хрестоматійних історичних персонажів у сюжетах. Як результат, вічні питання добра і зла, прекрасного і потворного, світла і тіні в його прозі трансформуються у філософські метафори і глибокі художні образи, що залишаються з читачем надовго.
Зразком такого синтезу традиції й новаторства став роман-балада «Дім на горі» (1983), над яким автор працював понад десять років. У цьому творі Шевчук створює химерний, багатошаровий світ, де долі героїв визначає мало не античний фатум. Жіночі образи тут, як і в інших творах Шевчука, часто поляризовані — від чарівних «домашніх» до небезпечних, переповнених сексуальністю відьом. Образ дому постає як символ української духовності — високий і відсторонений від буденного.
Ліворуч книга Валерія Шевчука «Дім на горі», праворуч «Слово многоцінне», 2006, упорядкував у співавторстві Валерій Шевчук
Іншим масштабним полотном став уже згаданий триптих «Три листки за вікном» (1986), у якому письменник поєднав філософську прозу з бароковою стилізацією. Кожна з трьох частин, що розповідають історії чоловіків з роду Турчиновських відповідно з XVII, XVIII та ХІХ століть, має свою жанрову природу — мандрівний роман, детектив і психологічна драма. Однак важливо розуміти, що детективний сюжет, який зримо проступає особливо в другій частині, є химерним детективом на кшталт парадоксальних розслідувань Борхеса і жодним чином не самодостатній. Цей текст випробовує читача на уважність, глибину й готовність до розмислів.
Через творчість Валерія Шевчука, одного з найінтелектуальніших українських авторів другої половини XX сторіччя, пізнаємо український світ, який він відобразив правдиво і глибоко. На жаль, обмаль його творів відомі західним читачам.
Валерій Шевчук
