Оксана Забужко на Ляйпцизькому книжковому ярмарку, 29 березня 2025 р.
«Моя найдовша подорож» — це фронт
Про цю свою книжку я часто думаю у воєнних термінах на кшталт призову чи військового обов’язку.
До повномасштабного вторгнення я працювала над романом. Мою роботу над opus magnum, плеканим роками, вкрай грубо перервав містер Путін. Десь через рік я перечитала той рукопис — і не впізнала. Текст читався як чужа робота, не моя. Як з попереднього життя. Хороший текст, мені сподобався — і тим болючіше читацьке відчуття, коли щиро втягуєшся. О, це цікаво, о, тут добре розвивається. Далі обрив. Нотатки на три сторінки: ключові слова, вказівки щодо розвитку сюжету і так далі…
А тим часом «Моя найдовша подорож» вже перекладена на 10 мов. І це перша книжка за всю мою кар’єру, написана на замовлення видавця.
Десь за тиждень після повномасштабного вторгнення італійський видавець зателефонував моїй аґентці з питанням, чи не могла б пані Забужко написати щось на кшталт памфлету, сторінок на 100, не більше, з поясненням, що ж ми, себто італійські читачі, не вловили в цій війні з погляду історичного та культурного контекстів. Перша моя реакція була: «Нізащо». Бо це неможливо пояснити на ста сторінках. Але зрештою я усвідомила, що мушу. Це мій обов’язок, раз уже я застрягла тут, у ЄС, далеко від своєї країни.
Коли я писала «…найдовшу подорож», то битва за Київ ще тривала. Це було відчуття, знаєте, мого власного крику у Всесвіт. Зараз війна триває, а крик досі висить у повітрі й усе ще резонує. Усе ще є та інша сторона, яка не чує, — як ми побачили з незабутнього діалогу Зеленського й Дональда Трампа і Дж. Д. Венса в Овальному кабінеті.
Оновлене німецьке видання, з передмовою і додатками, це пояснює; і так, це частина того, що я можу зробити як письменниця для своєї країни. Країни у війні на знищення.
Це, так би мовити, мій військовий обов’язок.
Третя світова війна, якої так боїться Захід
Страх перед Третьою світовою цілком нормальний для усіх розумних і розсудливих людей. Але це не означає, що не потрібно готуватися чи нормалізувати неготовність її визнати. Жодна світова війна не починається з «першого пострілу в Сараєві». Перед тим конкретним пострілом уже два роки тривали балканські війни, які вважають локальними й не увійшли до підручників історії як частина Першої світової.
Тож кожна світова війна стається у висліді системних помилок і перетину червоної лінії, коли вже, так би мовити, неможливо запхати зубну пасту назад до тюбика. Ситуація письменників й інтелектуалів, усіх Кассандр усіх часів і народів — це бачити, як пасту витискають із тюбика, а решта світу цього не помічає. Досвід нинішньої війни показує очевидність передбачень, і логіку розвитку подій і в 1930-ті, і до 1914-го, і також те, що ми рухаємося протоптаними стежками ошуканих чи спокушених попередників.
Так, це велика драма, за якою справді цікаво спостерігати і ще цікавіше буде про неї читати за 30–40 років, коли все вирішиться і перетвориться на минуле. Але переживати її не дуже приємно. Ми живемо в часи великих історичних зрушень. І маємо пристебнути ремені. Я повсякчас про це кажу.
Наташа Фройндель і Оксана Забужко на Ляйпцизькому книжковому ярмарку, 29 березня 2025.
Після 1989: чому ми нічого не навчилися з історії
У Німеччині є дуже хороші науковці, які зробили дуже, дуже хороші дослідження про Другу світову війну. Це справді так. Але впродовж цих трьох років я все розмірковую, наскільки це увійшло до загального вжитку.
Років два тому німецький історик, автор книжки про фашизм, який для своєї роботи певний час провів у середовищі неонацистів, розповідав, що молодь, особливо у Східній Німеччині, не дуже розуміє, що це таке. Вони знають про Гітлера. Знають про Голокост. Але не можуть описати фашизм. Це означає нездатність розпізнавати його замасковані версії.
Тож не думаю, що уроки минулого засвоєні. Не кажучи про повсюдну щиру віру європейців після 1989 року в те, що воєн більше не буде. Тоді Фукуяма проголосив кінець історії. А ще у 2014 році Ювал Харарі писав, що у ХХІ сторіччі більше шансів померти з нудьги, ніж на війні. Зараз можна ствердити, що смерть з нудьги нам не загрожує. Але це досі вкрай небезпечна помилка інтелектуалів: вважати, що війни виникають як непорозуміння, замість того, щоб визнати їх результатом помилок системи, які можна упередити.
Ukraine On Fire: масова пропаганда війни
Оскільки ми зараз на книжковому ярмарку, то розпочнімо з літератури. Десь із 2007–2008 років російський книжковий ринок перемкнувся на масову пропаганду війни. У певному сенсі дуже винахідливо. Наприклад, особливий жанр — історичне фентезі з прийомом «попаданчество». Герой, наш сучасник, прокидається у тілі, скажімо, Гітлера чи іншого історичного персонажа, щоб виправити минуле.
До речі, ще одна західна омана щодо Росії — вважати її антинацистською країною. Травма Росії щодо Німеччини — це зрада Гітлера, який розірвав договір зі Сталіним, пакт Молотова — Ріббентропа 1939 року, і напав на Радянський Союз замість спільно напасти на Захід.
Під час зустрічі з Оксаною Забужко на Ляйпцизькому книжковому ярмарку, 29 березня 2025.
Доки західні русисти захищали дисертації про справді непоганих письменників, виданих у Росії накладом 3000 примірників без жодного впливу на тамтешнє суспільство, у той самий час із назвами на кшталт «Україна палає», «Донбас у вогні» друкували й поширювали сотні найменувань і без перебільшення мільйони примірників фантастики про місію Росії, переписування історії, реваншизм, реабілітацію сталінізму, сповнені ненависті до Заходу, до України і так далі. У тому смітті задовго до 2014 року можна було прочитати всі ці сценарії. Переважно у смітті — бо це не адресувалося лише неосвіченій публіці.
Донбас у вогні, все у вогні, Київ за три дні — це все звідти, з мейнстриму, який навіть жанром складно назвати і який ніколи не згадувався у студіях західної русистики.
Коли навесні 2022 року я опублікувала в Times Literary Supplement есей No guilty people in the world? Reading Russian literature after the Bucha massacre, це наробило галасу серед західних славістів і, здається, навіть образило багатьох поважних професорів. Тоді ж виявилося: тривалий час молодше покоління вчених не влаштовує, що славістика давно перетворилася на апологетичну (а не критичну) русистику…
Фахові русисти мали б, вочевидь, відстежувати назрівання пропаганди задовго до початку війни у 2014 році — і попередити свою аудиторію про загрозу. Це те, на що їх вчили і за що їм платили. Однак вони просто не зробили своєї роботи.
Це лише один доказ того, що 24 лютого 2022 року не сталося зненацька: війна готувалася з 2004-го, коли громадянське суспільство зреагувало Помаранчевою революцією на спробу фальсифікації виборів. Євромайдан закінчився окупацією Криму і так званою російською весною, спробою розколу України. Бліцкриг 2022 року — це третя спроба й акт чистого відчаю.
Усе це західна оптика пропустила — тоді як Путін ніколи не приховував своїх намірів.
Під час зустрічі з Оксаною Забужко на Ляйпцизькому книжковому ярмарку, 29 березня 2025.
Трампопутінізм
У нашу еру нового тоталітаризму вже виник термін «трампопутінізм»; в Україні його вживають дуже активно. Бо ці двоє чудово розуміють один одного. Наддержавність, таке мислення дорослих хлопців.
Гаразд, троє дорослих хлопців: Путін, Трамп і Сі Цзіньпін — ділять світ на сфери впливу за моделлю Ялтинського договору. Однак як би їм не хотілося, такий підхід застарів. Український опір щонайкраще доводить: світ не може розвиватися за орвеллівським «1984».
Йдеться про колонізацію не лише України, але й Європи, яка, за їхньою давнішою схемою, належала до російської сфери впливу. Єльцин казав Клінтонові віддати Європу — і робив це не сп’яну, а щиросердо. А Трамп почав з Канади і Гренландії.
З перспективи ХХ століття це виглядає і звучить страшно. Але нині це значною мірою блеф. Інформаційна війна, атака людських умів — щоб настрашити і панувати. Не хочу виглядати ейджисткою, але це все нагадує мені мою юність у часи радянського геронтологічного соціалізму. Брежнєв помер у 75 — на три роки молодшим, ніж Трамп зараз.
Ідея Європи
У відомому есе «Трагедія Центральної Європи» Мілан Кундера писав про європейськість і те, що робить певні країни Європою, а не Росією. У межах Європейського Союзу вдалося зберегти це розмаїття агори. Зараз час будувати міські стіни довкола місця діалогу. Втративши американську парасольку, що сприймалася як належне від 1945 року, політики рішуче обговорюють нову систему колективної безпеки.
Україна, з її найсильнішою, найкращою армією на континенті й досвідом трирічної війни ХХІ століття, вписується в цей оборонний пояс. Подивіться на найсвіжіші опитування: більшість українців ніколи не здасться, незважаючи на те, що про це думає Трамп чи Путін.
Наташа Фройндель і Оксана Забужко на Ляйпцизькому книжковому ярмарку, 29 березня 2025.
Криза уяви та відчуття історії
За три роки, відколи я написала «Мою найдовшу подорож», історія пришвидшилася настільки, що зараз говорити про все це стає щораз легше. Я маю те, що Т. С. Еліот називав historical sense, відчуття історії. Письменники можуть бути менш обізнаними, ніж соціологи чи політологи, але їхні голоси не менш важливі в доленосні часи.
Коли ця книжка щойно вийшла, то на Франкфуртському книжковому ярмаркові в мене брав інтерв’ю журналіст — за фахом літературний критик. Його цікавив перебіг і фінал цієї війни, а я, сказати б, мислила великими категоріями кінця імперій, з перспективи виснаження 300-літнього історичного сюжету. Тож на те, коли закінчиться ця війна, я відповіла, що не є, зрештою, воєнною експерткою. Журналіст зауважив, що я, однак, є експерткою з уяви. Для мене це стало на кшталт осяяння. Бо ж тому-то й проблема. Причина всіх криз, глобальної кризи історії — це криза уяви в тих, хто приймає рішення. Криза уяви політиків у Пентагоні, Білому домі, Кремлі.
Тоді, у лютому 2022 року, їдучи до Варшави на презентацію польського видання своєї книжки, я була впевнена, що повномасштабного вторгнення не буде. Бо за день до цього розмовляла з українським високопосадовцем, який сказав, що 200-тисячна армія не може завоювати 40-мільйонну країну. З точки зору воєнної науки потрібно вшестеро більше солдатів.
Чому ж Путін так помилився? Це криза уяви! Він не припускав, що на цій території є народ, який може мати власну думку. Бо російське населення приймає будь-яку владу, що заходить на їхню територію — мовляв, ми маленькі люди, що ми можемо зробити? А українське громадянське суспільство чинить опір і має власний голос. Провал стався саме через народний спротив — і він просто не міг собі такого уявити.
Ми дуже самодостатні — і це оптимістичний приклад для суспільств, розчарованих у своїх чинних чи недієздатних інститутах демократії. Це і є Європа, антична Агора. Можна називати це Майданом. Це горизонтальний рівень самоорганізації суспільства, і ми — свідчення, що це працює.
Матеріал підготовлений за підтримки Goethe-Institut в Україні. Організатори події: Goethe-Institut в Україні та Український інститут.
Джерело: Оксана Забужко: «Чому ми нічого не навчилися з історії»
