Ірландія 1980-х років. Білл (Кілліан Мерфі) — тихий і скромний торговець вугіллям. Щодня він возить великі паки твердого палива, щоб увечері повернутися до своєї дружини та п’яти доньок, які дійсно є сенсом його життя. Періодичні занурення в спогади Білла розкривають глядачеві його минуле. Воно було важким і непривітним, тому тепер він намагається зробити все, щоб його діти не знали бідності й горя.
Минуле не зачерствило Білла, а, навпаки, зробило з нього дуже добру людину. Він готовий віддати останнє сусідському хлопцеві, який шукає хмиз, щоб обігріти будинок батьків-пияків. Сама робота Білла — торгівля вугіллям — наче символізує його бажання обігріти всіх.
Один з головних замовників Білла — місцева католицька громада з так званою пральнею Магдалини. Це дуже специфічний заклад для дівчат, і герой Мерфі стоїть перед вибором: урятувати підопічну цього закладу і втратити значну частину прибутку, що годує його родину, дає освіту дітям, чи прислухатися до більшості, які кажуть, що «такі дрібниці», як чуже життя, не повинні турбувати його, що він мусить дбати лише про себе і своїх.
Кадр з фільму «Такі дрібниці»
«Такі дрібниці» — це екранізація однойменного роману ірландської письменниці Клер Кіган, що отримав премію Орвелла і потрапив у короткі списки Букера-2022. Історія пралень Магдалини — одна з болючих і досі стигматизованих тем ірландського суспільства. Пральні Магдалини — це заклади при католицьких монастирях, куди на «перевиховання» брали пропащих жінок. При чому трактування пропащих було дуже розмитим: через пральні Магдалини проходили і проституйовані жінки, і дівчата з позашлюбними вагітностями, і жертви зґвалтувань, і навіть ті, хто просто чимось не вгодив своїм родинам. Життя в пральнях Магдалини було близьким до каторжного: рабська праця, жахливі побутові умови, релігійна муштра і постійні покарання й приниження. Пральні Магдалини існували в Ірландії більш ніж два століття, із середини XVIII ст. і аж до 1990-х.
Кілліан Мерфі взявся за цю складну ірландську тему не випадково. Попри популярність у всьому світі й оскароносну роль в «Оппенгеймері», актор завжди не просто позиціонував себе ірландцем, а й активно висловлював погляди на багато внутрішніх питань ірландської політики. Окрім того, свою кар’єру до всесвітньої слави в «Гострих картузах» Мерфі будував як актор фільмів на складні ірландські теми: «Дискосвині», «Вітер, що гойдає верес». У «Таких дрібницях» він не лише виконав головну роль, а й фактично став ідейним натхненником, продюсував фільм разом з Меттом Деймоном і Беном Аффлеком. Саме він покликав режисером Тіма Мілантса, який зняв третій сезон «Гострих картузів», і запросив сценаристом Енда Волша, який створив і театральну п’єсу, і сценарій «Дискосвиней».
Кадр з фільму «Такі дрібниці»
Пральні Магдалини не вперше знаходять своє відображення у кінематографі. У 2002 році шотландський режисер Пітер Муллен уже отримав «Золотого лева» Венеційського кінофестивалю за драму «Сестри Магдалини» про жахи цих закладів. Але фільм Малінтса зовсім інший: у ньому каторжний світ пралень — це форма, у яку режисер закладає ширший зміст.
Робота Мілантса близька до картин таких соціальних режисерів, як Джим Шерідан і Кен Лоуч. Він намагається не просто показати соціальну несправедливість, а розповісти на її тлі історію Білла — маленької людини, яка знаходить сили переступити через норми суспільної байдужості, банальності зла й розриває коло спільного мовчання заради порятунку іншого. Чим приводить до достатньо очевидного висновку про те, що кожен добрий вчинок зменшує сумарну кількість зла у світі.
Операторська робота Франка ван дер Ідена створює атмосферу безпросвітної туги навколи. Довгі сцени рухливою камерою водять глядача сірими буднями Білла, який безкінечно тягає вугілля, щоб не занурюватись у сумні спогади і «дрібниці» навколо. Навіть передріздвяні клопоти, показані через цю мутнувату та зернисту зйомку, провокують нестачу кисню в легенях, а не радість.
Кадр з фільму «Такі дрібниці»
Цю атмосферу підкреслює акторська гра Мерфі, вибудувана на занімілій міміці, відчуженому погляді та рідких сльозинках, які дають хоч якусь емоцію в цій мовчазній безвиході навколо. Єдиний голос, який чітко й лунко звучить у цьому фільмі — це крик жертви, дівчини Сари (Зара Девлін), яку монахині прирікають на повільну смерть. Її порятунок демонструє площину морального вибору героя Мерфі, на противагу якому в сюжеті виникає настоятелька Мері. Її роль дісталась Емілі Вотсон, і хоч акторка отримала мало місця в кадрі, вона створила неймовірно сильний образ тиранічної влади під цинічним прикриттям християнських чеснот і заслужено отримала «Срібного ведмедя» на Берлінале за жіночу роль другого плану.
Герой Мерфі читав у дитинстві «Олівера Твіста» Чарльза Дікенса. У дорослому віці він просить дружину подарувати йому дікенсівського «Девіда Копперфільда» на Різдво. Така зацікавленість у прозі одного з найважливіших британських письменників не випадкова. Свого часу Дікенс (чиї батьки також не вилазили зі злиднів) отримав замовлення на памфлети, які критикували б експлуатацію дитячої праці британськими фабрикантами. Однак письменник натомість взявся писати різдвяні оповідання, які розповідали про соціальні проблеми й показували, що не кожен має розкіш святкової атмосфери напереродні Різдва.
«Такі дрібниці» стають ідейним продовжувачем цих різдвяних оповідок. Це похмура різдвяна казка про те, що іноді, щоб робити добро, потрібно мати мужність — інакше різдвяного чуда просто не станеться.
Кадр з фільму «Такі дрібниці»
Джерело: «Такі дрібниці»: соціальна драма з присмаком похмурої різдвяної казки
