Інсталяція «Пил зцілює»
Роботи номінантів можна згрупувати за декількома темами. Перша — звісно, війна, і деякі автор(к)и зробили аж надто прямолінійні висловлювання. Євген Коршунов у інсталяції «Пил зцілює» відбудував бліндаж: ззовні це чорний паралелепіпед, схожий на побутівку десь на будівництві, а всередині там, як годиться, дерев’яні нари, земляна підлога, пічка-буржуйка, дощатий столик, навіть радіоприймач з музикою. Пилу й мишей тут немає — лише запах свіжої деревини і рівномірно освітлений інтер’єр гламурного артцентру за обтягненими старою ковдрою дверима. Контекст важить, і якщо в мирній західній країні такий об’єкт ще міг би доносити потрібне послання, то в Києві він має вигляд радше імітації. У цьому сенсі змістовніші прості малюнки на стінах: портрети й історії людей, з якими Коршунов жив, товаришував і спілкувався на БЗВП; цілком виразний військовий щоденник.
Patrix Василя Дмитрика складається із сотні крихітних глиняних фігурок, масштабованих з тіл реальних військових. Ці білі солдатики лежать, сидять, стоять — ціла армія. Поруч — відеомонітори, які транслюють зображення цих фігурок, закинутих на вулицях, у громадському транспорті, під ногами перехожих. Цілком очевидна метафора незахищеності та вразливості військових.
Patrix
Максим Ходак у проєкті «Дорогий Джафаре» поєднує мілітарне й кінематографічне. Він намагається вийти на зв’язок з культовим режисером, одним з найвідоміших представників нової хвилі іранського кінематографу Джафаром Панагі — пише тому листа з пропозицією зняти разом фільм, що осмислює досвід війни в Україні й роль іранських дронів «Шахед-136» у російських обстрілах. У своїй країні Панагі позбавлений права на професію через звинувачення в антиурядовій діяльності, але все одно знаходить можливість займатися кіно. Ходак виставляє листа Джафару на папері й планшеті, робить мармуровий рельєф у формі «шахеда», на якому викарбувані сам Панагі, мобільна група, що збиває ціль у небі над Україною, і батьки художника, що їдуть велосипедом у поле, аби побачити вирву від збитого дрона. На відео транслюють добірку сцен, вирізаних з іранських фільмів, де люди їздять на мопедах («шахеди», як відомо, називають мопедами через характерний звук їхніх двигунів). Загалом можна прочитати висловлення про залученість іранського режиму у війну в Україні та про можливість спротиву цьому режиму, однак це послання роздрібнюється між різними означниками, що поєднані суто формально.
Робота Максима Ходака
Мабуть, найбільш цілісним і збалансованим серед воєнних інсталяцій видається «Мирний пейзаж у неіснуючому музеї» Михайла Алексеєнка. Ідеш по старому паркету, впираєшся у стінку з мирним краєвидом: біла лінія умовного обрію на білому полотні, що оформлене бронзовою рамою з елементами людських кісток. Тут йдеться одразу і про евакуйовані колекції, і про фізичну руйнацію будівель музеїв, і про те, що за 33 роки незалежності в Україні так і не створили музею сучасного мистецтва. Просто, чітко, без зайвих мудрувань.
Інсталяція Михайла Алексеєнка
Ще одна тема виставки — постійно актуальна в останні роки, надто зараз, з огляду на нову політику Трампа в галузі розмаїття — проблематика ЛГБТК+. Владислав Плісецький знімає трилогію напівбіографічних відео, в якій розмірковує про можливі дії в разі початку, продовження й закінчення війни. «Що робитимеш, якщо війна продовжиться?» — це друга частина трилогії. Автор розповідає про своє життя: народився в Мурманську, в ранньому віці став свідком убивства матері батьком, потрапив у сиротинець, переїхав спочатку до родичів у Донецьк, а згодом до Києва. У фільмі поєднані сцени з життя квір-спільноти, гомофобні сюжети з російського ТБ, мотиви війни, телефонна розмова з дідом-традиціоналістом. Автор висловлює очевидні тези про огидність гомофобії та право ЛГБТ на гідне життя й компонує кілька неоднозначних моментів, що стосуються війни.
Робота Владислава Плісецького
Антон Шебетко в проєкті «Дорогі сини та доньки України» через квір-перспективу аналізує механізми створення образів національних герої_нь і маніпуляції їхніми біографіями. Робота включає майже невидимі портрети науков_иць і мистецьких та політичних діяч_ок, надруковані шовкографією білим по білому; мініскульптуру гей-порноактора Біллі Герінґтона (відсилка до знущальної петиції 2022 року про заміну статуї Катерини II в Одесі на його монумент); серію іронічних фото пафосних радянських пам’ятників, які за певної подачі стають гомоеротичними; невеличку бібліотеку з україномовними книжками й журналами на відповідну тематику: виявляється, в нас існують якісні ЛГБТ-часописи й маса вітчизняної та перекладної квір-літератури.
Проєкт «Дорогі сини та доньки України»
Окремо можна відзначити цікаві інсталяції, яким притаманна формальна довершеність. Женя Степаненко любить горор. Тож її «Крик із пінної ванни» відсилає до культових фільмів жахів, зокрема, «Повсталого з пекла», «Драбини Джейкоба», «Американського перевертня в Лондоні», «Виводка». Але переосмислює вона їх у дотепному і дещо провокаційному ключі: відтворює монстрів і моторошні сцени в стилістиці порцелянового кітчу — отих от біло-червоно-золотавих козачків, балерин і слоників, які ставили колись на телевізор або у шифоньєр. Тобто маємо, з одного боку, милу домашню цяцьку, а з іншого — шматок втіленого кошмару. Тематично тут йдеться і про низький горор в ієрархії жанрів, і про умовність затишку та благополуччя, і про те, як наша свідомість приручає те, що її лякає. Ще тут є те, що притаманне хорошому горору — почуття гумору. Бо страшне й смішне завжди близькі.
Робота Жені Степаненка
Дотепність так само превалює в інсталяції Юрія Болси «Завжди хотів бути тут». Художник відтворює власний щоденний побут, але як сюрреальне видіння. Так, за столом сидить пів тулуба — масивний костюм на металевому каркасі, ще й увішаний різними фігурками й картинками. Можна сісти навпроти, натиснути кнопку на столі й розпочати діалог. Костюм почне ділитися передбаченнями, компліментами чи особистими історіями. На гойдалці біля стіни сидить друга половина костюма — ноги в «чисто конкретних» треніках, з яких виростає нове біле тіло, наче личинка сильної та доброї особистості. Цей елемент дитячого майданчика доповнює фотографія кота, що жив у селі художника. На все це зі стелі дивиться життєрадісне чорне сонце, фізіономічно подібне до автора. А зменшена модель голови художника, затиснена рукою в рукавичці, висить над акваріумом з водою, наче готова приєднатися до новосформованого тіла. На скляних віконцях у дверях нашкрябані малюночки, такі собі каляки-маляки, які видряпують діти на вкритих памороззю шибках. «Завжди хотів бути тут» — чудова ілюстрація того, як можна перетворити побутову рутину на візуально яскраву фантасмагорію, аби примиритися з вагою буття: ми, правду кажучи, його не вибирали, але завжди тут хотіли бути, слово честі.
Робота Юрія Болси
Мабуть, наймінімалістичнішою, а водночас найконцептуальнішою є інсталяція «Мазанка» Антона Саєнка. У ній лише дві поверхні, дуже близькі, але не ідентичні за кольором. Це стіна, виконана як мазанка, тобто побілена поверх глини й соломи, і велике прямокутне біле полотно на ній. Нічого зайвого. Майже повна герметичність, непробивність до інтерпретацій. Майже — тому що є нерівна мазана поверхня, маленькі жмутки соломи, що випадають на підлогу. Біле полотно, зафарбоване в техніці лесирування, теж має власний мікрорельєф, але при цьому римується радше не з мазанкою під ним, а зі стінами артцентру довкола. Традиційна техніка малювання, накладена на архаїчну техніку будівництва посеред сучасного простору, влаштованого для постійного роздмухування бульбашки артбізнесу, підсумовуються в гіперестетичний ієрогліф. Він і заперечує цей простір, і зливається з ним до повного нерозрізнення — варто лише відійти на кілька кроків.
Інсталяція «Мазанка»
Якщо перелічені інсталяції так чи інакше зосереджені на просторі, то Леся Васильченко в «Ночі без тінів і світлі без проміння хвиль» ефектно й глибоко працює з часом. Це поєднання двох відеоробіт — великої, на пів стіни проєкції «Ніч» і вужчої «Тахіонесс» над нею. «Ніч» відтворює століття української ночі, комбінуючи відеофіксацію нічного неба з 1918 по 2025 рік, зібрану з кадрів, які авторка знайшла в кіноархівах, починаючи від хроніки часів УНР і завершуючи кадрами російських обстрілів наших міст. Назва «Тахіонесс» походить від слова «тахіон» — це назва частинки, що рухається швидше, ніж світло. Відео створене за допомогою штучного інтелекту, який вивчив сотні фотографій світанків з 1990 по 2022 рік, зібраних художницею з різноманітних джерел. Тривалість відео — 8 хвилин, що відповідає часу, необхідному, аби сонячне світло сягнуло Землі. Сама авторка дає концептуалізоване тлумачення своєї роботи, залучаючи цитати з Жака Дерріда; але цей подвійний фільм можна також трактувати як містку і точну репліку на українську новітню історію. На нескінченні сутінки диктатур, війн і пригноблення, на тягучі й непроникні тіні катастроф, що перетинають ландшафти нашої пам’яті, на одвічне «доки сонце зійде, роса очі виїсть». Але поки що маємо короткий світанок нашої незалежності, який пробивається крізь немислимі хмари — оці вісім хвилин, які обов’язково стануть золотою добою.
Інсталяція Лесі Васильченко
Результати конкурсу дізнаємося у другому кварталі, коли міжнародне журі визначить лавреатів Головної (400 тис. грн) і двох спеціальних (по 100 тис. грн) премій. Переможці також отримають фінансову підтримку стажування, навчання, участі в резиденціях або створення нових робіт. Крім того, відвідувачі визначать володарку або володаря Призу громадськості з премію 40 тис. грн. Головна премія також означає автоматичну номінацію на Future Generation Art Prize, за яку змагаються учасники вже не лише з України, а з усього світу.
Виставка триватиме до 13 липня 2025 року. Кураторка проєкту — Олександра Погребняк.
Інсталяція пам’яті Вероніки Кожушко-
Джерело: Від порцелянових жахів до українського світанку: номінанти премії PinchukArtCentre
