Три війни «Діда» з ДШВ: історія штаб-сержанта, який пів року шукав тіло загиблого сина

Наразі штаб-сержант з позивним «Дід» — головний сержант зведеного навчального батальйону 46 окремої аеромобільної бригади.

— Усе моє військове життя пов’язане з десантними військами. Мені повних 54 роки, 17 з них — в армії. Починав я службу ще у 1988-му. Закінчив школу молодших командирів, і сержантом чотири місяці був в Афганістані. Ми вже крайні виходили у складі обмеженого контингенту радянських військ. Потім був Степанакерт — там теж було досить спекотно… Різне було.

У 2014 році «Дід» знову повернувся до армії. Розпочалося АТО. Через специфіку виконання завдань підрозділ постійно був у центрі подій. Десантники побували скрізь.

— Так, я був двічі в Донецькому аеропорту — дві ротації. Одна тривала 27 днів, друга — 12 днів. Коли ми вже виходили, тиждень по тому його підірвали. І в Луганській області були, і на Карачуні, і в Слов’янську… Мій старший син був зі мною. У мене два сини. Обидва десантники.

Після демобілізації займався бізнесом, працював у Польщі. Але у 2022 році без роздумів знову повернувся до десантників.

— З Польщі стартував 25 лютого. І вже 26 числа о 7 ранку, а точніше о 7:15, я вже був на КПП 95-ки. Я одразу до нашого командира, до якого я з повагою ставлюсь, це Анатолій Козел, позивний «Купол». Це людина з великої літери, реально, з яким було добре воювати пліч-о-пліч. Наш напрямок був 51 кілометр, це перехрестя, як їхати на Київ, у районі Макарова.

Під час боїв за Київ десантники утримали перехрестя доріг, і росіяни не пройшли — ні на Фастів, ні на Макарів, ні на Житомир.

У квітні 2022 року почалось формування 46-ї бригади, до якої й приєднався військовослужбовець.

— Я, можна так сказати, стояв біля витоків створення, мав за честь служити з усіма командирами. Коли почав формуватися ще один наш батальйон, мене до себе забрав його командир, нині він Герой України, позивний «Дим», Дмитрук Олег Володимирович. Тепер уже підполковник, мав за честь з ним служити. Ми вийшли в район виконання, це була Херсонщина.

Там десантники також вели запеклі бої. Були втрати, про які «Дід» постійно згадує.

— Вчора ще з ним їв, чай пили, каву, а сьогодні виходимо на завдання і… його вже немає. Це найважча втрата, тим більше, що в мене старший син загинув. Це було теж на Херсонщині, район населеного пункту Сухий Ставок. Він був солдатом, він був і в АТО солдатом, і тут був солдатом. Я це сприйняв як… Мабуть, так треба було. Значить, його життя, частку свого життя він вклав у перемогу нашу. Найважче — це коли втрачаєш рідних, близьких, побратимів…

Тіло сина не могли знайти майже пів року.

— Чому не могли тіла знайти? Як вже потім з’ясувалося, йшла піхота, не з наших десантно-штурмових військ, просто піхота. І вони зібрали всіх загиблих. Ми все ж таки сподівались, що він у полоні. Подавали запити в усі можливі інстанції. Від Червоного Хреста і по лінії СБУ. Адже надія вмирає останньою, думали, що все-таки живий. Але, на жаль, прийшло сповіщення дружині, яка здавала ДНК. І ДНК збіглося. І це вже було наприкінці лютого. Загинув він 22 серпня 2023 року, а поховали його 4 березня 2024 року.

В одному з боїв «Дід» потрапив під танковий постріл, вижив, але був важко поранений. Після шпиталю його направили для подальшого проходження служби в навчальний центр.

Про курсантів «Дід» розповідає охоче:

— Народ різний, народ різношерстий. Хтось краще сприймає, хтось гірше, хтось більше, хтось менше. Зараз такого бажання в них немає, як було в наш час, як у перші дні, коли черги були біля ТЦК, біля частин військових, біля КПП. Зараз, на жаль, цього немає. Але все одно люди йдуть. Я от кого не питав, силоміць ніхто нікого сюди не приводив, ніхто руки не ламав, як то показують по телевізору. Це хлібороби, трактористи, програмісти, вчителі є, різні верстви населення. Призвали — прийшов. А наша справа, хоч би хто прийшов, навчити.

Військовослужбовець розповідає, що інструктори намагаються максимально підготувати новобранців, враховуючи всі зміни, що відбуваються на полі бою.

— Наразі триває така війна — щомісяця щось нове з’являється. І озброєння, і тактика змінюється, нові різні дрони. Тепер війна дронів переважно. І це все треба знати, все розуміти. Тому, звісно, ми маємо бути готовими до цього. Звісно, маємо так само готувати поповнення. Тож у цьому напрямі й працюємо.

За словами «Діда», під час БЗВП інструктори намагаються розгледіти сильні сторони новобранців, аби відповідно підібрати для них спеціальності.

— Під час курсу БЗВП командири відділень, інструктори звертають увагу на те, у кого які здібності. Якщо він вже спочатку, наприклад, програміст, то вже може бути оператором БПЛА, РЕБівцем і тому подібне. Хто стріляє влучно, можемо відправити на курси снайперів. Проводиться оцінювання бійців, і як вони вже закінчують БЗВП і йдуть до нас в частину, ми даємо рекомендації, хто на що здатен. Буває й таке, що приходить людина, під 2 метри на зріст, накачаний спортсмен, а як тільки виникає критична ситуація — він просто пливе. Він не орієнтується, він не знає, що робити. А буває, що приходить хлопчинка, і думаєш, як він той автомат на собі, той шолом і бронежилет тягає, але в критичній ситуації він себе показує так, що ого-го. Нині головне — прийти сюди, виявити бажання. А тут уже підкажемо, вкажемо правильний шлях, чим людині займатись.