Я довго не брала на консультації чоловіків – не знаю, чому. Коли почалася АТО, уже волонтерила з військовими, у мене було багато друзів серед них – я раніше вболівала за «Динамо», і звідти хлопці пішли служити. Тоді я їм почала психологічно допомагати.
Потім почалася повномасштабка. Тривалий час я волонтерила. Тоді влаштувалася в госпіталь МВС. Там був реабілітаційний проєкт від «Лікарів без кордонів». 90% часу ми опікувалися людьми з ампутацією. Я навчилася працювати з фантомним болем. У міру того, як проєкт добігав до кінця, питання мобілізації ставало для мене дедалі гострішим. Я хотіла працювати з військовими, і у 2023-му отримала сертифікацію військового психолога.
Я обирала між трьома бригадами. І лише в «Хартії» начальник поставив мені правильні запитання – про досвід, специфіку, сертифікацію тощо. Це був кінець квітня 2025-го. На етапі рекрутингу я сказала майбутньому керівникові, що точно не тиловий психолог і не зможу працювати з папірцями в кабінеті.
Спочатку був «хартійський квест» – мініБЗВП для жінок, які збираються мобілізуватися, і хлопців, які йдуть за контрактом «18–24». У тебе є три дні, щоб передумати. У нас ніхто не передумав. На БЗВП усе було «згідно-відповідно». Нас, жінок, ще й обʼєднали у взвод із чоловіками 50+. На КМБ (курс молодого бійця) вже було цікавіше. Нам довели історію «Хартії», нашу місію й візію. Класно пояснювали вогневу, такмед, розповідали про дрони.
Поки я очікувала БЗВП і КМБ, від нудьги почала працювати психологом. Комбат звернув на це увагу. І вже на КМБ каже: «Я тебе залишу тут». Тоді у мене сталася внутрішня істерика. Дзвоню начальнику: «Ви мене тут залишаєте?» А він: «Заспокойся, наказ уже готовий».
Перший місяць мене знайомили з усіма. І місяці три треба було, щоб військовослужбовці нас прийняли й почали допускати до себе. Я почала з психодіагностики новоприбулих. Памʼятаю перший тренінг для мінометників. Було нелегко, бо вони дуже закриті. Але врешті ми впоралися.
Військовий психолог – це про кризову допомогу. Це не психотерапія, бо для психотерапії потрібен безпечний простір, а ми перебуваємо в небезпечному.
У нас є декілька постійних напрямів роботи. Це моніторингособового складу, коли ми заїжджаємо до них, грубо кажучи, попити чаю. Але водночас з ними спілкуємося, спостерігаємо, дивимося, як у них настрій. Одночасно проводимо оцінку психологічного стану.
Зазвичай, коли військовослужбовці приходять із позиції, ми проводимо дебрифінг: дивимося, як вони себе почувають, чи не було там критичних моментів, якщо були – як вони з ними впоралися, чи мають якісь запитання та проблеми, які ми можемо допомогти розв’язати.
Також проводимо тренінги, навчання. Це самодопомога, самодіагностика, протокол ICOVER. Для новоприбулих у нас є психодіагностика, великі тести. Для постійного особового складу раз на три місяці проводимо тестування на суїцидальний ризик, на те, як вони почувають себе в колективі.
Найперше й найважливіше – самодіагностика. Є така штука, як температура емоцій. Якщо тіло захворіло, ти міряєш температуру – так само, якщо в тебе є емоція, з якою ти не можеш упоратися, маєш оцінити її рівень. У нас є чотири центри – тіло, емоції, поведінка й наші сенси. Тобі треба зрозуміти, де ти зараз, що відбувається, як ти на що реагуєш і що хочеш виправити. Якщо можеш це зрозуміти – ти контролюєш ситуацію.
Далі найпопулярніше – це заземлення. Навчаємося відчувати землю під ногами, пострибати, походити, стояти. Воно нас витягує з емоцій у тіло. І тоді, коли ти вже відчуваєш його, можеш критично ухвалювати рішення.
