Я вибігаю на вулицю – собака десь утік, кури залетіли в курник і навіть не сокорять між собою, вдивляються в очі, ніби питають «Що це? Що сталося?» Та перша думка: «Чого так тихо? Де діти?» Виявилося, якраз пішли в хату й попадали на підлогу – так і залишилися живі. Таки єсть Бог – вберіг дітей.
Військових ходило повно: дорослі мотивовані армійці за контрактом – вони йшли захищати свідомо. У них усе було – свої генератори, антени, доставка їжі повним ходом. Але потім лінія фронту почала підповзати все ближче й ближче: спершу 20 кілометрів, потім – 12, 8 – і село почало омертвівати.
Спочатку закрився магазин. Пізніше перестали ходити автобуси. Потім із вулиці почали виїжджати сусіди. А ми шо? А ми лишилися, бо куди бігти? У нас тут город, кури, собака, хата своя, двір – ми тут уже проросли корінням. Але село, як і життя в ньому, поступово перейшло в «сіру зону» – ні «швидкої», ні «пожежки», ні навіть поліції: «Ми на ці адреси вже не їздимо. На смерть не виїжджаємо». Пожежі всі самі гасили, а як? Немає ж ні води, ні світла, нічого. Навіть ритуальники вже не працювали: сусіди вмирають – їх і ховають прямо в городах.
З часом і військові змінилися. Оце йде з автобуса, трохи випивший, поруч – бідовенький друг, а я шнурую із сумкою. Стає, просить прикурить, розпитує про діда: «Це він мені вчора зажигалку не дав, да?» А я і кажу йому: «Мій дід не п’є й не палить». Та військовий і продовжує: «Я оце в Одесі сидів, договорився та приїхав защищать. Ще забрав із собою друга – а то біда йому самому буде, щось із собою зробить». Ще одного просто в полі впіймали й привезли. Ну який може бути захист? Де та безпека?
