Перший роман «найвидатнішого прозаїка американського Півдня» Карсон Маккалерс, японський роман про пастку в пісках від Кобо Абе, дослідження польського історика Пйотра Маєвського про колабораціонізм від античності до російсько-української війни, а також «Коні і люди» Шервуда Андерсона: Віледж обирає книжки місяця й пояснює, чому їх варто прочитати.
Художня література
Жінка в пісках
Кобо Абе
Osnovy Publishing, переклад Івана Дзюби
Кобо Абе вважали найімовірнішим кандидатом на Нобелівську премію з літератури від Японії, але японський письменник і театральний режисер помер у січні 1993-го. Наступного року її отримав його співвітчизник Кендзабуро Ое, який сам казав, що Абе й інші його сучасники «проклали шлях до Нобелівської премії». Абе будував усю свою творчість навколо теми втрати людиною себе й свого місця у світі, а Washington Post називав його «впливовим сюрреалістом».
Роман «Жінка в пісках» (1962) здобув літературну премію «Йоміурі», а два роки потому його екранізував режисер Хіроші Тешіґахара. Стрічка отримала спеціальний приз журі на Каннському кінофестивалі 1964 року й номінацію на «Оскар» як найкращий іноземний фільм. За сюжетом, шкільний учитель та аматор-ентомолог Нікі Джюмпей вирушає в подорож, щоб знайти новий вид жука, але опиняється в пастці – без можливості вибратися з будинку, зануреного в пісок, він залишається увʼязненим разом із таємничою жінкою.
Бред Лейтгаузер у рецензії для The New Yorker писав про Абе:
Як і в По, і Кафки, Абе створює на сторінці несподіваний поштовх. Читаєш далі й далі, поки внутрішній голос почергово оголошує: «Ця книжка жахлива» та «Ця книжка чудова»
Серце – самотній мисливець
Карсон Маккалерс
Видавництво «Ще одну сторінку», переклад Гєника Бєлякова
Карсон Маккалерс написала цей роман у 23 роки й одразу стала зіркою американської літератури. Це історія про чотирьох людей, які живуть у маленькому місті на американському Півдні наприкінці 1930-х і несуть у собі самотність, яку нікому не можна висловити. Кожен із них знаходить собі слухача в образі глухонімого Джона Сінґера, пʼятого персонажа, якому сповідаються так, ніби він може почути все. Роман торкається расової й класової несправедливості, але робить це без дидактики та водночас працює з універсальною темою самотності.
Американський драматург і лауреат Пулітцерівської премії Теннессі Вільямс називав Маккалерс «найвидатнішим прозаїком, якого породив американський Південь». А після смерті авторки в 1967 році написав: «Серце Карсон часто було самотнім і невтомно шукало тих, кому вона могла його запропонувати, але це було серце, осяяне світлом, що переважало його тіні».
Критик Річард Райт у рецензії для The New Republic назвав найбільш дивовижним у романі «приголомшливу людяність, що дала змогу білій письменниці вперше в південній художній літературі зобразити афроамериканських персонажів із такою самою легкістю і справедливістю, як і персонажів своєї раси».
Замкнена територія
Ешлінґ Роул
Видавництво Stretovych, переклад Дарʼї Москвітіної
До написання роману ірландська письменниця Ешлінґ Роул працювала книгаркою, викладала англійську в школі й навчала гри на фортепіано. Свій дебютний роман вона описує як поєднання Love Island, «Володаря мух» Вільяма Голдінґа й «Колгоспу тварин» Джорджа Орвелла. Роман ставить читачам запитання: що залишиться від людини, якщо все її життя перетворити на шоу?
Головна героїня Лілі потрапляє до реаліті-шоу в закритому комплексі посеред пустелі, де камери стежать за кожним кроком, а кожна емоція стає видовищем для мільйонів. Роул досліджує інтриги між учасниками й те, як прагнення уваги та схвалення незнайомців змінює людську природу зсередини.
Роман став міжнародним бестселером, книжкою місяця Good Morning America Book Club та отримав премію Goodreads Choice Awards. Критик Ем Джей Франклін у рецензії для The New York Times назвав його «розумним і провокативним дебютним романом», який «чортівськи затягує».
Мемуари дитини
Сельма Лаґерльоф
«Видавництво Старого Лева», переклад Наталі Іваничук
Це друга частина автобіографічної трилогії про дитинство в маєтку Морбакка, яку Сельма Лаґерльоф написала в 1930 році. За сюжетом, юна Сельма повертається до рідного хутора після кількох місяців у Стокгольмі й поринає у круговерть сімейного життя: родичі й сусіди, свята й вистави, юнацькі мрії та жалі, а ще тривога за батька, який старіє.
Морбакка – родова садиба у шведській провінції Вермланд, де Лаґерльоф народилася та провела дитинство. Після банкрутства батька в 1884 році будинок продали, і письменниця десятиліттями мріяла його повернути. У 1909 році вона стала першою жінкою, яка отримала Нобелівську премію з літератури (і першою шведкою), а через рік змогла остаточно викупити Морбакку за призові гроші. Нобелівський комітет відзначив Лаґерльоф «за піднесений ідеалізм, живу уяву й духовне сприйняття», що пронизують її письмо.
Під час Другої світової вона допомогла єврейській поетці Неллі Закс утекти з нацистської Німеччини, а свою нобелівську й золоту медалі Шведської академії пожертвувала на допомогу Фінляндії у війні із СРСР.
Коні і люди
Шервуд Андерсон
Видавництво «Вавилонська бібліотека»,
переклад Володимира Панченка
У 1912 році американський письменник Шервуд Андерсон пережив нервовий зрив, покинув бізнес і сімʼю, щоб повністю присвятити себе письменству. До того він управляв фабрикою з виробництва фарби в Огайо. Ернест Гемінґвей і Вільям Фолкнер визнавали його вплив, а останній називав Андерсона «батьком усього мого покоління американських письменників».
«У найкращих своїх проявах він працює з природною легкістю й красою на глибинному рівні людського буття, немов під водолазним дзвоном, зануреним у людську душу», – писав про Андерсона критик Едмунд Вілсон.
Прозова збірка «Коні і люди» (1923) складається з повісті «Дарма» і восьми оповідань, що виходили в Harperʼs, Vanity Fair, New Republic та інших великих виданнях того часу. Андерсон у книжці досліджує американський Середній Захід через мешканців маленьких містечок, сповнених прагнень і мрій, а коні стають символом свободи та дикості, яку вже майже витіснила промислова Америка.
Шервуд Андерсон помер у 1941 році в Панамі під час морської подорожі до Південної Америки. Причиною стало те, що він проковтнув зубочистку.
Нонфікшн
Підприємницька держава. Розвінчання міфів про державний і приватний сектори
Маріана Маццукато
Видавництво «Наш Формат», переклад Катерини Маркевич
Головна теза видання: держава не лише виправляє провали ринку, а творить ринки й бере на себе найбільші ризики в інноваціях. Інтернет, GPS, сенсорні екрани та Siri – ключові технології, що роблять смартфон розумним, зʼявилися завдяки державним інвестиціям. Лише після цього в гру входили технологічні компанії, привласнюючи основну частку прибутку. «Якщо решта світу хоче наслідувати американську модель, вони мають робити те, що США насправді робили, а не те, що вони кажуть, що робили», – пише авторка книжки «Підприємницька держава».
Маріана Маццукато – професорка економіки інновацій в Університетському коледжі Лондона, засновниця Інституту інновацій і суспільної мети, радниця ООН і Всесвітньої організації охорони здоров’я. Її колонки публікували у Foreign Affairs і Project Syndicate. Книжка «Підприємницька держава» потрапила до списку найкращих видань Financial Times і здобула премію New Statesman SPERI Prize in Political Economy 2014.
Суспільство втоми. Психополітика: неолібералізм і нові техніки влади
Бьончхоль Хан
Видавництво «Комубук», переклад Катерини Міщенко, Анни Дзюбан
Бьончхоль Хан народився в Південній Кореї, де вивчав металургію, потім кинув усе і поїхав до Німеччини вивчати філософію, літературу й католицьку теологію. The Guardian називав його «вундеркіндом відродженої й безпрецедентно читабельної німецької філософії», а The New Yorker – «улюбленим філософом інтернету».
Видавництво «Комубук» обʼєднало в одній книжці дві його праці. У «Суспільстві втоми» Хан стверджує, що сучасна людина страждає не від зовнішнього примусу, а від власного: постійне самовдосконалення, надлишок проєктів і комунікацій призводять до депресії та вигорання. У «Психополітиці» розвиває цю думку далі, показуючи, що неолібералізм відкрив для себе психіку як інструмент влади. «Навіть класова боротьба перетворилася на внутрішню боротьбу проти себе», – пише Хан.
У рецензії для The Guardian Стюарт Джеффріс підкреслив, що девіз та епіграф книжки – гасло американської художниці Дженні Голцер: «Захисти мене від того, чого я хочу».
Бридке слово на «к». Оповідь про колабораціонізм
Пйотр М. Маєвський
Видавництво «Локальна історія», переклад Андрія Павлишина
Книжка ставить неприємні, але актуальні запитання: що таке колабораціонізм і чи завжди він означає зраду? Де закінчується прагнення вижити й починається свідома співпраця з ворогом? Автор простежує історію явища від античності до Другої світової й сучасної російсько-української війни, аналізуючи режими Петена та Квіслінґа, функціонування юденратів і досвід поляків, чехів та українців в окупації.
«Ця книжка – вдала, ерудована спроба розібратися в усій складності болючих і часто замовчуваних дилем колаборації», – написала польська режисерка Аґнєшка Голланд, відома фільмами «Ціна правди» й «Зелений кордон».
Польський історик Пйотр М. Маєвський – професор Варшавського університету й колишній заступник директора Музею Другої світової війни у Гданську. Книжка стала лауреатом премії Ambasador Nowej Europy 2024.
Суниця на кактусі: 45 питань про гендерну (не)рівність і фемінізм
Олена Стрельник
Видавництво Creative Women Publishing
У 1983 році американський психолог Девід Чемберз попросив майже пʼять тисяч дітей намалювати вченого. Лише 28 малюнків зображали жінку, і всі 28 намалювали дівчата.
Чи існує «жіночий» і «чоловічий» мозок? Авторка пояснює, що дівчата рідше займаються математикою не через природу, а тому, що їх рідше заохочують до конструювання й роботи із числами. Книжка побудована навколо 45 таких запитань – від народжуваності й материнства до мобілізації та представництва жінок у науці.
Назва книжки виросла з коментаря в соцмережах: «Ви ж не очікуєте, що на кактусі вродить суниця». Ця фраза стала для авторки символом помилкового переконання, що рівність між жінками й чоловіками неможлива за природою.
«Я написала цю книжку, бо вірю: просвітництво – це шлях змін. Знання – не просто набір фактів, а інструмент, що дає нам змогу виходити за межі очевидного», – розповіла «Львівській пошті» Олена Стрельник, докторка соціологічних наук, дослідниця Мічиганського університету й Технічного університету Мюнхена.
Пакуємося на Марс
Мері Роуч
Видавництво «Бородатий Тамарин», переклад Ганни Дейниченко
The Washington Post назвав Мері Роуч «найсмішнішою науковою письменницею Америки». Авторка восьми бестселерів, яка раніше писала про трупи, секс і привидів, цього разу взялася за космос і знайшла там невичерпне джерело незручних питань. Книжка «Пакуємося на Марс» стала бестселером The New York Times і ввійшла до списку найкращих книжок Amazon 2010 року.
Роуч відвідала японське космічне агентство JAXA, де майбутніх астронавтів тижнями тримають в ізоляторі під камерами й перевіряють оригамі, їжею та зламаними туалетами. Вона спілкувалася з інженерами, які проєктують туалети для NASA, й астронавтами, які тестували мастило для аварійної гірки на стартовому майданчику.
Джанет Маслін у рецензії для The New York Times написала, що стиль Роуч «найвагоміший і найкумедніший у царині невагомості» та що книжка «настільки дивовижна, наскільки й смішна».
Джерело: «Жінка в пісках» й оповідь про колабораціонізм: 10 книжок липня
