Віледж разом із «Простими словами» щомісяця обирає нові книжки про фізичне та психічне здоровʼя й коротко пояснює їхню головну ідею одним реченням – а для тих, хто хоче глибше, додає розгорнуті описи.
Раян Мартін «Як давати собі раду зі злими людьми. 10 стратегій для тих, хто зіткнувся зі злістю вдома, на роботі чи на вулиці»
«Чорні вівці», 304 с. Переклала з англ. – Єлєна Даскал
Рейтинг Goodreads – 3,45
Одним реченням: Раян Мартін вважає, що злитися нормально, проте є екологічні способи керувати нею та конструктивно реагувати на чужу агресію в конфліктах.
Але якщо цікаво дізнатися більше
Ви рушаєте на зелене світло, проте водій позаду миттєво вибухає: сигналить, підрізає та різко гальмує перед вами, намагаючись «провчити». Це створює відчуття несправедливості, адже вашої провини в його гніві немає, але інцидент залишає неприємний осад і псує настрій на весь день.
Раян Мартін тлумачить таку ситуацію як прояв «навченої» агресії. Водій, чия «чаша» стресу переповнена, через когнітивні викривлення сприймає дрібну затримку як особисту образу. Агресивна поведінка дає йому ілюзію контролю над ситуацією, хоча насправді він просто переносить внутрішній негатив на випадкову ціль.
У книжці «Як давати собі раду зі злими людьми» Мартін підсумовує 20 років досліджень біології та психології злості. Він пояснює різницю між природною емоцією та деструктивною агресією (аб’юзом). Автор пропонує 10 прикладних стратегій, які допомагають змістити фокус із розпалювання конфлікту на власну безпеку й емоційну дистанцію.
Книжка дає озуміння того, що чужа злість зазвичай викликана накопиченим стресом або особливостями психіки іншої людини, тож можна не брати провину на себе. Замість того щоб вступати в суперечку, можна іноді вийти з гри.
Анжела Дакворт «Завзяття. Сила пристрасті й наполегливості»
«Наш Формат», 336 с. Переклала з англ. – Ольга Захарченко
Рейтинг Goodreads – 4,08
Одним реченням: Анжела Дакворт вважає, що успіх – це не про талант, а про те, хто довше готовий бігти до фінішу.
Але якщо дізнатися більше
Популярність блогерів у соцмережах створює ілюзію, що спрацювала вірусність, контент залетів і до когось раптово прийшли гроші, слава й успіх. І від дитини можна часто почути: я стану блогером і теж розбагатію. Але якщо дослідити авторів якісного контенту, які стали популярними, чи це дійсно так? Наприклад, українська співачка Jerry Heil роками вела блоги на YouTube та в Instagram, невтомно викладаючи кавери та різний контент, перш ніж представляти Україну на Євробаченні.
Приклад Jerry Heil ідеально ілюструє концепцію «Завзяття» (Grit): Талант × Зусилля = Навичка; Навичка × Зусилля = Досягнення. У своїй книжці Дакворт описує, як це може відбуватися на практиці. Згідно з її формулою, зусилля важать удвічі більше за талант: спершу вони перетворюють здібності на навичку, а потім – навичку на конкретне досягнення. Успіх є результатом не спалаху геніальності, а здатності множити свої вміння на витривалість протягом тривалого часу.
Дослідниця психології успіху Анжела Дакворт запитує: «Як часто люди вирушають якимось шляхом, а потім зовсім сходять із дистанції?» Вона пропонує науково обґрунтовані методи виховання наполегливості та впроваджує «Шкалу завзяття», що оцінює потенціал людини значно точніше, ніж традиційні тести IQ.
Погляд Дакворт трохи псує красиву легенду про «природжений талант» і перетворює цей міф на шлях, який можливо здолати.
Ірина Хоменко «Мистецтво суперечки. Як ефективно захистити свою точку зору й розкритикувати позицію опонента»
«Віхола», 312 с.
Рейтинг Goodreads – немає
Одним реченням: Ірина Хоменко вважає, що більшість людей не вміють сперечатися, а готові лише відбиватися, та вона може нас навчити.
Але якщо дізнатися більше
Скільки разів бувало, що ви просто тицьнули на іконку Treads, а відкрили портал у пекло? Хтось поставив просте життєве запитання, а в коментарях миттєво починається хаос. Один співрозмовник переходить на особистості, інший перекручує чужу думку, третій кидає «факти», не пояснюючи, звідки вони взялися. За кілька хвилин розмова вже про те, хто «тупий», «неосвічений» чи «живе в інформаційній бульбашці». І навіть якщо ви маєте аргументи, після такого часто виникає бажання просто видалитися зі всіх соцмереж й більше ніколи ні з ким не сперечатися.
Ірина Хоменко пояснює: проблема не в «зіпсованій комунікації», а у браку навичок якісного діалогу. Людям властиво плутати пошук істини з бажанням перемогти за будь-яку ціну. Через це дискусія стає емоційним змаганням, де використовують підміну понять замість раціональних аргументів.
«Мистецтво суперечки» докторки філософських наук поєднує логіку, риторику та сучасну теорію аргументації. Авторка проводить нас від Сократа до сучасних маніпуляцій, навчаючи розпізнавати апеляції до страху чи авторитетів. Книжка дає досить велику кількість живих прикладів, щоби бачити неочевидні прапорці в реальному щоденному спілкуванні.
Хоменко може навчити нас інтелектуальному самозахисту: як не втрачати ясність мислення під тиском емоцій і відрізняти силу аргументу від гучності голосу. Зрештою, не кожна суперечка варта участі. А розуміння правил гри дає зелене світло, щоб вчасно вийти з токсичного діалогу та зберегти власні спокій і ресурс.
Бьончхоль Хан «Суспільство втоми. Психополітика: неолібералізм і нові техніки влади»
Комубук, 168 с. Переклали з нім. – Анна Дзюбан, Катерина Міщенко.
Рейтинг Goodreads – 4,07
Одним реченням: Бьончхоль Хан вважає, що сучасна людина більше не живе під тиском заборон – вона добровільно експлуатує сама себе в гонитві за продуктивністю, свободою й постійним самовдосконаленням.
Але якщо дізнатися більше
Зранку ви ще не встигли встати з ліжка, а вже перевіряєте повідомлення. Поки чистите зуби – слухаєте подкаст. У транспорті відповідаєте на робочі листи. На роботі відкрито 18 вкладок, у голові – список справ, а ввечері замість відпочинку ви читаєте, як правильно відпочивати ефективніше. І навіть коли падаєте без сил, залишається тривожне відчуття: недостатньо старалися. Недостатньо реалізували себе. Недостатньо продуктивні.
Саме цей стан Бьончхоль Хан називає головною хворобою 21 століття. На думку одного з найбільш читаних сучасних німецьких філософів, нині людина живе вже не в «дисциплінарному суспільстві» заборон, покарань і примусу, а в «суспільстві досягнень», де головний наглядач – вона сама. Якщо раніше система казала: «Ти мусиш», то тепер каже: «Ти можеш». І ця позитивна мотивація виявляється навіть ефективнішою формою контролю.
Хан називає це «самоексплуатацією». Саме тому, за його словами, епоху визначають уже не інфекції, а депресія, РДУГ, тривожність і синдром вигорання. Це не випадкові індивідуальні проблеми окремих людей, а симптоми культури, яка перетворила продуктивність на моральний обов’язок. Людина більше не бореться із зовнішнім ворогом – вона воює сама із собою.
Хан пише, що надлишок стимулів і постійне перемикання уваги змінюють спосіб нашого мислення. Людина звикає до режиму гіперуваги: кілька екранів одночасно, нескінченний скролінг, багатозадачність, постійна реакція на повідомлення. Але проблема в тому, що таке виснаження уваги майже не залишає місця для глибокого мислення, споглядання чи навіть нудьги. А без нудьги неможливі творчість і внутрішній спокій.
Елейн Скеррі «Про красу і справедливість»
«Контур», 112 с. Переклала з англ. – Марія Копаньова
Рейтинг Goodreads – 3,66
Одним реченням: Елейн Скеррі пояснює, чому досвід краси – це не втеча від реальності, а одна з речей, що можуть зробити людину уважнішою до інших і чутливішою до справедливості.
Але якщо цікаво дізнатися більше
Прикро це визнавати, але буває так, що людина роками живе між роботою, побутом і хронічною втомою, тому навіть у вихідний не знає, що робити з вільним часом, окрім закупів і домашніх справ. І коли вона випадково потрапляє на виставку, чує живу музику чи бачить неймовірний захід сонця, то на мить відчуває щось важливе. Проте поруч немає людей, із ким це переживання можна було б по-справжньому розділити.
Скеррі вважає, що коли ви бачите щось прекрасне, відбувається «децентрація». На мить ви перестаєте бути центром світу. Краса «витісняє» ваше его, і ви стаєте лише свідком чогось величного. Це приносить неймовірне полегшення, бо тягар вашого «я» з його клопотами на мить зникає. Професорка естетики Гарвардського університету стверджує, що краса повертає вам відчуття реальності, а самотність у цей момент – це бажання справедливості, щоб цей дар належав не лише вам.
Скеррі сперечається з популярною думкою, що краса – це щось поверхове, аполітичне або навіть підозріле. Натомість вважає, що досвід краси здатний змінювати те, як людина бачить світ і ставиться до інших. Бо справедливість, на її думку, також починається зі здатності помічати когось, окрім себе.
Люсі Фоукс «Дорослішання. Як підлітковий вік формує нас»
«Книголав», 288 с. Переклала з англ. – Катерина Бик
Рейтинг Goodreads – 4,22
Одним реченням: Люсі Фоукс упевнена, що підліткова «драма» насправді є біологічно необхідним процесом дозрівання мозку, а не хворобою, яку треба лікувати.
Але якщо цікаво дізнатися більше
15-річна дівчина ввечері гортає Instagram і бачить Stories: подруги разом у кафе, сміються, публікують спільні фото з підписами про «найкращий вечір». Її на зустріч не запросили й вона про неї не знала. Реакція виходить за межі емоції – з’являється фізичний дискомфорт, «клубок у горлі» та нав’язливе бажання постійно оновлювати стрічку.
Для підліткового мозку таке відторгнення справді відчувається як фізична небезпека. Інтернет підсилює цей ефект, роблячи соціальне виключення публічним і безперервно повторюваним досвідом.
Люсі Фоукс – дослідниця факультету експериментальної психології Оксфордського університету – у книжці «Дорослішання» пояснює підлітковий вік як етап найважливішого соціального досвіду, що дуже значною мірою впливає на формування ідентичності. Вона розбирає теми популярності, зовнішності, ризику, цькування, першого кохання та статевого виховання, показуючи їх як частини нормального розвитку, а не відхилення.
Фоукс вважає, що значна частина того, що сприймається як «підлітковий драматизм» або навіть симптоми розладів, є біологічною адаптацією до середовища. Тож помірний соціальний дискомфорт і навіть невдачі не лише неминучі, а й функціональні. А от надмірне прагнення дорослих «захистити» підлітків від стресу або постійний пошук ознак розладів можуть послабити формування їхнього власного психологічного ресурсу.
Патрік Кінґ «Читайте людей, як книги. Як аналізувати, розуміти, передбачати емоції, думки, наміри та поведінку людей»
Атена, 160 с. Переклала з англ. – Ярослава Кривошей
Рейтинг Goodreads – 3,4
Одним реченням: Патрік Кінґ вважає, що спостереження за тілом людини може сказати не менше, ніж слова.
Але якщо цікаво дізнатися більше
Хто з нас після довгого ремоуту, прийшовши в офіс, не починав захищатися від «нападів» колег? Звичайне уточнювальне запитання колеги раптом сприймається як критика або пасивна агресія. Наш мозок, уже звичний до текстових чатів, ігнорує розслаблену позу та доброзичливу інтонацію співрозмовника й починає захищатися – або й відбиватися.
Патрік Кінґ пояснює, що для того, щоб справді розуміти наміри співрозмовника, краще зосередитися не на словах, а на тому, як людина поводиться загалом: звертати увагу на міміку, жести й тембр. Замість того щоб намагатися «вгадати» думки людини, Кінґ пропонує звертати увагу на сигнали, які подають несвідомо.
Патрік Кінґ – американський автор бестселерів, коуч і спеціаліст із соціальної взаємодії. Він спеціалізується на допомозі людям у подоланні тривожності під час спілкування, розвитку впевненості й умінні будувати глибинні звʼязки.
У своїй книжці він розбирає на дрібні деталі наміри нашого співрозмовника. Досліджує з читачем мотивацію, тіло й обличчя, тип особистості, схильність до брехні потенційного співрозмовника. І навіть обіцяє, що ми можемо стати Шерлоком, розвинувши такий самий високий рівень спостережливості.
Джерело: 7 нових книжок травня про психічне та фізичне здоровʼя одним реченням
