Раз на два тижні ми обираємо запитання про стосунки від наших читачів і читачок і намагаємося знайти відповідь на нього разом із сімейною психотерапевткою, клінічною психологинею Софією Терлез. У першому тексті говоримо про романтику у стосунках, чи дійсно вона із часом згасає?

Історія

О.Ю: Мої батьки 35 років у шлюбі. Зараз вони сплять у різних кімнатах, ніколи не обіймаються й не роблять одне одному компліментів. Коли я була маленькою, то бачила між ними кохання – моменти ніжності, які могли промайнути поміж сімейним побутом. Але поступово на моїх очах це згасало, з’являлося більше сварок, хвилювання через хвороби дітей і фінанси. Ставало все менше тактильності, часу удвох, приємних слів.

Я 11 років у шлюбі. З усіх сил намагаюся не повторювати помилок батьків. Але певні патерни проявляються, адже в мене немає експертизи проаналізувати всі їхні помилки та зробити висновки. У мене не було іншої рольової моделі сім’ї, окрім моїх батьків. Чи всі приречені на згасання в довгих стосунках? Я боюся, що ми із чоловіком мимоволі перетворимося на співмешканців із романтичної пари.

Наука про життя —

у вашій пошті

Підпишіться на розсилку «Простими словами» і щотижня отримуйте найцікавіші історії про те, як наука допомагає жити більш якісно

Підписатися

Софія: Те, що ви спостерігаєте між батьками, це сумно й водночас логічно поселяє страх – невже так буде і зі мною?

Ми опиняємося замкнуті в міжпоколіннєву пастку:якщо я сама не бачу батьків щасливими, наповненими та ресурсними у стосунках, то як я можу стати такою у власних стосунках, і який приклад дам власним дітям?

Запитання, чи дійсно на всіх чекає згасання романтики, існує стільки, скільки існує поняття романтики. І відповідь очевидна й доведена – романтика згасне, бо таке її призначення. Романтика має початок, кінець і функцію, що має бути виконана. На початку стосунків вона більше схожа на обсесію й настільки ці стосунки пріоритизує, що залишається мало простору для чогось іще.

Тож перші два-три роки, коли нас штовхає одне до одного невидима потужна сила, ми використовуємо її, щоби призвичаїтись, пізнати одне одного й навчитися бути командою, а не лише коханцями.

Яке ж щастя, що це минає – інакше ми не робили б кар’єри, не народжували дітей і не плекали би дружбу з іншими. І як гірко все ж, що це минає. Бо так хочеться знову ловити на собі закоханий погляд того, кого любиш, і відчувати лоскіт крилець метеликів у животі.

Перші два-три роки, коли нас штовхає одне до одного невидима потужна сила, ми використовуємо її, щоби призвичаїтись, пізнати одне одного й навчитися бути командою, а не лише коханцями

Покоління наших батьків, виховане переважно суворими, малоемоційними людьми, ледь не перше, яке дозволяє собі розкіш вибору партнерів

Головне запитання не в тому, чи згасне романтика, а в тому, що ми створимо з неї та замість неї. Там, де гасне пристрасть, має з’явитися щось міцне та сильне. Щось, що дасть змогу йти далі разом, пліч-о-пліч, і давати собі раду з викликами життя – ніжність, дружба, повага, гумор, любов, урешті-решт. Нейрофізіологи бачать, що зріла любов у надійному партнерстві активує схожі зони, що й пристрасть початку стосунків.

Так виглядає, що цього не сталося з вашими батьками. Пристрасть і ніжність не просто зникли – на їхньому місці, схоже, могли з’явитися відчуження, байдужість, образи.

У книзі польської письменниці Йоанни Куцєль-Фридришак «Селянки. Розповідь про наших бабусь» є чіткий фактаж: іще 100 років тому одруження в багатьох сім’ях було більше схожим на торговий договір, який укладався між батьками молодих. А народження дітей було невідворотним і практичним заходом, що забезпечував сім’ю робочою силою. І ставлення до дітей було відповідним.

Тож покоління наших батьків, виховане переважно суворими, малоемоційними людьми, ледь не перше, яке дозволяє собі розкіш вибору партнерів. Уже не ведуть суперечки, скільки землі отримає сім’я нареченого чи скільки перин і кухонного начиння в посагу молодої.

Чи знали наші батьки, що робити із сім’єю в переломні моменти життя? Чи бачили вони добрий приклад? Чи мали вони план на той випадок, коли романтика згасне? Навряд чи. Вони намагалися достосуватися до подарованої свободи вибору так, як могли й уміли.

Наше покоління має йти ще далі – запитуючи себе, як жити двом людям, коли над ними не тяжіють зобов’язання бути разом, поки смерть не розлучить їх.

Бо все, що сьогодні тримає шлюб, – це якість стосунків двох людей. Я часто чую від пар, що робота над стосунками непроста. І це велика правда – із кількох причин.

Перша – наше покоління не мало достатньо доброго прикладу. А дослідження показують, що в моменти викликів та стресу ми повторюватимемо поведінку, якої навчилися, спостерігаючи в сім’ї. Особливо чутливі до виявів агресії – вербальної чи фізичної – підлітки. Якщо вони були свідками сварок, то часто наслідуватимуть ці сварки у власних сім’ях як єдиний доступний спосіб вирішення конфліктів. Це автоматизм, якому простіше підкоритися, аніж зробити щось по-новому.

Друге – не менш важливе – що наш мозок буде концентруватися та краще запам’ятовувати небезпечне й неприємне, аніж добре та позитивне. Бо еволюційно ми навчені уникати небезпек і моніторити навколишнє середовище на їхню присутність.Те саме в сім’ї. Ми можемо пропустити десять маленьких виявів любові, але нашорошимо вуха, коли одного разу нас не почули.

Тож бути в стосунках зі світом, собою й іншими потребує зусиль, волі, визнання власної недосконалості й бажання щось робити по-іншому. Ми йдемо навпомацки та вчимося рости у шлюбі разом: розмовляти, сміятися, обійматися, проживаючи всі буремні переломи цього життя. Більше бачити добре й висловлювати вдячність, аніж критикувати й говорити, що саме знову йде не так. Звісно, романтика згасає, але те, що зʼявиться замість неї, може виявитися навіть міцнішим.

body.wide .post-cover-row .post {
display: flex
;
gap: 0 0px;
}