Щотижня ми шукаємо одне життєве запитання та досліджуємо разом з експертами, як його пояснює наука. У цьому тексті говоримо про внутрішню сімейну систему і те, як вона допомагає нам домовлятися із собою.

Річард Шварц почав кар’єру як сімейний терапевт та академік в Університеті Іллінойсу в Чикаго. Працюючи там, він виявив, що сімейна терапія сама по собі не давала повного результату. Коли він запитав пацієнтів, чому – різні з них, незалежно одне від одного, описували схожий феномен: роботи на рівні родини не вистачало, бо всередині них самих продовжували точитися конфлікти – ніби різні частинки не могли дійти злагоди.

Шварц вирішив не сприймати цю мову винятково як метафору, а подивився на це буквально. Що як наш розум – це не один голос, а поєднання частинок, що спілкуються між собою, подібно до членів родини?

Це було в 1980-х. З того моменту Шварц розвивав метод внутрішніх сімейних систем (Internal Family Systems, або IFS) у роботі з пацієнтами. А у 2014 році Бессел ван дер Колк, один із найвпливовіших дослідників травми сучасності, фактично благословив цей підхід у своїй книзі «Тіло веде лік» – прямо сказавши, що для нього відкриття IFS стало проривом.

Катерина Тимакіна – клінічна психологиня та психотерапевтка в інтегрованому підході. Нещодавно вона отримала сертифікацію в методі IFS. Ми поговорили про те, як він повпливав на її професійну діяльність.

«Фактично після першого ж модуля навчання в мене стався прорив майже з усіма клієнтами, з якими ми, здавалося, товклися на місці» – каже Катерина Тимакіна. І додає: «У цьому методі багато мудрості й добра, яких бракує в інших підходах».

Але IFS – це не тільки інструмент для терапевтичного кабінету. Цей підхід – можливість знайти нову мову як для внутрішнього діалогу, так і для комунікації з близькими.

Про які частини йдеться?

Знайоме відчуття: ви хочете сказати близькій людині щось для вас важливе, але інший голос усередині каже «краще просто промовч»? В IFS для цього є конкретне пояснення. Це називають конфліктом частин – коли різні частинки нас хочуть відмінного. Наприклад, одна хоче вирішити конфлікт, а інша – за будь-яку ціну берегти спокій. Катерина наводить приклад зі своєї практики: «Людина свідомо приходить на сесію, але не хоче на ній працювати – одна частина нас хоче одного, а інша – іншого. Це і є те, що ми називаємо когнітивним дисонансом».

І це не діагноз – нічого спільного, наприклад, із розщепленням особистості. Це те, що може впізнати кожен.

IFS виділяє три типи частин.

Уявімо: ви неочікувано отримуєте критику від колеги на загальній робочій зустрічі. У животі щось стискається – це активувався вигнанець, частина, яка несе стару пам’ять: можливо, дитячу, коли вас несправедливо присоромили перед класом. Ви не усвідомлюєте цього зв’язку, бо весь цей час менеджер дбав, щоб ця ситуація не повторилася, і біль чи сором не довелося пережити знову. Ви навчилися бути бездоганними, перевіряти все тричі, тримати контроль – ніби стали невразливими. Але критика все ж прилетіла – і тоді вмикається пожежник: ви різко відповідаєте колезі, або йдете скролити телефон, або ввечері компульсивно переїдаєте. Це імпульсивна реакція, мета якої – загасити біль, що прорвався.

Вигнанці несуть пам’ять про болісні переживання – втрати, несправедливості, травми. Вони ховаються в глибині й не контактують зі світом.

Менеджери контролюють ситуацію й оберігають вигнанців, не допускаючи нікого до них.

Пожежники вмикаються імпульсивно – коли щось ззовні таки зачіпає той біль, який ховають вигнанці.

Але є ще одна ключова ідея – Self. Її Шварц помітив уже після того, як ідентифікував самі «частини». Коли він пропонував пацієнтам поспостерігати за однією з частин – ті, подивившись на неї збоку, часто починали говорити виваженіше й з емпатією до самих себе. Шварц визначив це як ядро особистості – щось на кшталт мудрого й доброго старшого за сімейним столом.

Self проявляється, наприклад, під час саморефлексії, коли замість думок «треба було відреагувати інакше» та «як він сміє розмовляти зі мною так» приходить виважене спостереження: мені боляче не через колегу, а тому, що щось старе зачепили – і це варте уваги.

Як розуміння своїх частин може покращити нашу комунікацію з іншими

Катерина каже, що саме слово «частина» змінює динаміку розмови. Замість «я засмучена, і ти мене дратуєш» – «якась частина мене зараз засмучена та роздратована». Замість «я в повному відчаї» – «частина мене відчуває зараз відчай». Здавалось би, дрібниця, але ви вже не зливаєтесь з емоцією повністю – і співрозмовник не відчуває, що його атакують. «Коли навчаєшся сам і навчаєш людей навколо себе помічати ці частини – комунікація стає набагато легшою».

Що можна спробувати вже тут і зараз:

Помітити активну частину: наступного разу, коли нахлине сильна емоція – роздратування, тривога, сором – спробуйте просто сказати про себе «якась частина мене роздратована». Так залучаються одразу два механізми: ви називаєте емоцію й відділяєте її від себе. Не ви цілком захоплені емоцією, а вона присутня в одній із частин усередині вас.

Дати голос усім присутнім: коли відчуваєте внутрішній конфлікт – наприклад, хочу звільнитися, але боюся – спробуйте записати: що каже одна частина? Що каже інша? Що кожна з них хоче для вас? Часто сам факт, що обидві почуті, знімає напругу.

Подякувати захисній частинці: коли помічаєте в собі реакцію, яка вам не подобається – прокрастинацію, контроль, уникання – замість боротьби з нею запитайте: від чого ця частина мене захищає? І подякуйте їй за намір, навіть якщо спосіб неідеальний. Це допоможе зменшити внутрішню напругу між частинами, яким не вдається порозумітися.

Жодна з цих практик не замінює роботу з терапевтом. Проте як крок до глибшого розуміння себе й інших – із цікавістю замість осуду – ці практики можуть бути дуже корисними. Адже, як каже Катерина, кінцева мета IFS – не стільки терапія сама по собі, скільки навчити людину самостійно вибудовувати стосунки зі своїми частинами.

Якщо хочете піти глибше – книга Річарда Шварца «Немає поганих частин» є гарною точкою входу. А для пошуку терапевта, який працює в цьому підході, є українська IFS-спільнота.

body.wide .post-cover-row .post {
display: flex
;
gap: 0 0px;
}