Віледж разом із «Простими словами» щомісяця обирає нові книжки про фізичне та психічне здоровʼя й коротко пояснює їхню головну ідею одним реченням – а для тих, хто хоче глибше, додає розгорнуті описи.
Роберт Сапольскі, «Визначено наперед. Життя без свободи волі»
«Наш Формат», 416 с. Переклали з англ. – Поліна Ткач і Христина Радченко
Рейтинг Goodreads – 4.23 ⭐️⭐️⭐️⭐️
Одним реченням: Роберт Сапольскі вважає, що люди мають значно менше контролю над своїм життям, ніж ми думаємо, свободи волі не існує, а поведінка зумовлена біологією та середовищем поза контролем.
Але якщо цікаво дізнатися більше
Усі ми часом зриваємося на близьких, відкладаємо важливі рішення або роками крутимося в одних і тих самих реакціях, пояснюючи це слабкістю, типом характеру чи незібраністю. А потім додаємо собі провини: а якби вчинили інакше.
Роберт Сапольскі пропонує у виданні «Визначено наперед» іншу оптику: значна частина наших рішень визначена задовго до того, як ми їх усвідомлюємо. Нейробіолог і професор Стенфорду, відомий дослідженнями поведінки приматів і курсом «Біологія поведінки людини», а також гість подкасту «Простими словами», поєднує дані нейронауки, ендокринології, генетики й соціальних наук, щоб показати: на кожен наш учинок впливає складний ланцюг чинників – від гормонального фону й дитячого досвіду до культури та навіть способу життя предків. У цій моделі «свобода волі» виявляється значно обмеженішою, ніж ми звикли думати.
«Визначено наперед» не заперечує відповідальність, але змінює її сприйняття: від звинувачення себе й інших до розуміння механізмів ухвалення рішень. Замість постійного «а якби» виникає «що саме привело мене до цього рішення». Після прочитання Сапольскі вже не так просто вірити в історію про «просто візьми себе в руки». І це водночас дратує й дарує полегшення. Бо разом із контролем трохи зменшується й звичка сварити себе за кожен «неправильний» вибір.
Майкл Поллан, «Подорож до брами свідомості. Що нові дослідження психоделіків відкривають нам про мозок, залежність, депресію, ПТСР і досвід трансцендентності»
«Наш Формат», 416 с. Переклала з англ. Зорина Корабліна
Рейтинг Goodreads – 4.27 ⭐️⭐️⭐️⭐️
Одним реченням: Майкл Поллан вважає, що не варто демонізувати психоделіки в терапії, а під належним наглядом вони можуть дати проривний результат.
Але якщо цікаво дізнатися більше
Використання психоделіків (наприклад, MDMA або псилоцибіну) в терапії зараз активно досліджують в Україні, особливо для лікування резистентного ПТСР (коли звичайна терапія й антидепресанти не допомагають). Наприклад, військовослужбовець чи військовослужбовиця повернулися із зони бойових дій або пережили важкий обстріл, у якому загинули побратими чи близькі. Пройшов рік, але людина живе у стані тотальної емоційної ізоляції.
Використання такого інструменту, як-от психоделіки, у цій ситуації допустиме, щоб пробити стіну заціпеніння, і, якщо класична схема: терапія й антидепресанти, не спрацьовують. Власне, про такий і дещо ширший погляд на психоделіки в терапії йдеться у виданні «Подорож до брами свідомості».
Поллан – відомий американський журналіст і дослідник, автор бестселерів про харчування, природу та свідомість. У цій книзі він поєднує журналістське розслідування, особистий досвід та аналіз сучасних нейронаукових досліджень психоделіків у терапії депресії, ПТСР і залежностей.
Одна з ключових ідей книжки – тимчасове «послаблення» звичних когнітивних патернів може допомогти інакше подивитися на власний досвід. Зокрема, ідеться про роботу так званої default mode network – системи мозку, пов’язаної з відчуттям «я», – а також про важливість контексту й безпеки під час таких досліджень. Автор не ідеалізує психоделіки як панацею, але показує, як наука поступово намагається інтегрувати те, що раніше вважалося табуйованим. Водночас книжка порушує ширше питання – про межі контролю, досвіду та способи взаємодії людини з власною свідомістю.
Адіті Неруркар, «П’ять кроків до перезапуску. Як навчити мозок і тіло долати стрес»
«Vivat», 288 с. Переклала з англ. Катерина Мегела
Рейтинг Goodreads – 4.10 ⭐️⭐️⭐️⭐️
Одним реченням: Адіті Неруркар вважає, що проблема не в нестачі знань про стрес, а в тому, що ми не робимо базові речі регулярно – і без цього жодні «нові початки з понеділка» не працюють.
Але якщо цікаво дізнатися більше
З понеділка точно йду в зал, починаю здоровий спосіб життя та не їм солодкого – і так по колу. Знайомо, чи не так? Але потім на роботі знову вибісив керівник, усі плани посунуто через чергову «тривожну ніч» – і так по колу, чекаємо на новий понеділок, весну чи час після свят.
Про стрес зараз говорять настільки багато, що іноді здається: ми вже мали б навчитися з ним справлятися. Але на практиці це має інакший вигляд – трохи теорії, трохи втоми та дуже багато відкладених планів, зрештою – накопичений роками стрес.
Адіті Неруркар, лікарка й дослідниця Гарвардського університету, пропонує досить просту рамку: п’ять кроків до відновлення. Пріоритети, тиша, баланс між тілом і мозком – усе це звучить знайомо, і, чесно кажучи, частково таким і є. Але авторка не обіцяє швидких результатів. Вона прямо говорить: нічого не зміниться, якщо просто прочитати книжку й відкласти її. У центрі – не нові ідеї, а спроба довести базові речі до реальної практики.
Є тут і знайомий набір тем – про продуктивність, вигорання, «подбайте про себе». Місцями це звучить як те, що ви вже десь читали або чули. Але водночас у книжці є конкретні вправи й доволі чітка структура.
Елейн Міллер-Керес, «Як розвинути життєстійкість. Моделі травмостійкості та стійкості спільнот»
«Vivat», 448 с. Переклад з англійської Наталії Рудзинської
Рейтинг Goodreads – 4.36 ⭐️⭐️⭐️⭐️
Одним реченням: Елейн Міллер-Керес вважає, що більше ми намагаємося бути «стійкими» через напруження й силу волі, то сильніше розхитуємо нервову систему – тоді як справжня стійкість починається з навичок, які, навпаки, зменшують це напруження.
Але якщо цікаво дізнатися більше
Перше, що спадає на думку при згадці стійкості спільнот – українці. Та перебуваючи в постійному тривалому стресі вже пʼятий рік поспіль, виникають сумніви, чи аж такі ми стійкі. Чи достатньо «сили волі» залишилося, щоб після «гучної ночі» зібратися й відвезти дитину в садочок, чи якісно виконувати робочі завдання, не перебуваючи на межі? Видання докторки Елейн Міллер-Керес може стати для багатьох практичним посібником, що допоможе впоратися з накопиченим стресом, пережитою травмою чи наслідком повторної травматизації. Міллер-Керес показує, що резильєнтність – це не базова риса характеру, а набір навичок, які можна тренувати.
Міллер-Керес – травмотерапевтка та співзасновниця Інституту травмостійкості. Її підхід базується на нейробіології й роботі з тілом. Коли ми переживаємо стрес або травму, змінюється робота нервової системи. У цьому виданні вона пояснює, що відновлення психіки відбувається не через зусилля, а через прості практики, які допомагають повернутися до рівноваги. Це основа її моделей травмостійкості та стійкості спільнот, які вона й інші спеціалісти застосовують у різних країнах, зокрема і в Україні.
Книга має чітку структуру: які саме навички формують стійкість, як їх тренувати та що робити в моменті, коли накриває. Авторка відкидає ідею, що «зі мною щось не так, якщо я не справляюсь», і дає розуміння: реакції тіла на стрес – нормальні, а стійкість – це процес, який можна вибудовувати крок за кроком.
Паскаль Ґілен, «Довіра. Вибудовування культурного спільного»
ist publishing, 263 с. Переклали з англійської Тетяна Родіонова, Вероніка Ядуха та Юлія Дідоха
Рейтинг Goodreads – 3,81 ⭐️⭐️⭐️
Одним реченням: Паскаль Ґілен вважає, що ми не «занадто тривожні» – ми просто живемо в умовах, де довіра не підтримується системно.
Але якщо цікаво дізнатися більше
Ви домовляєтеся з людиною – і одразу закладаєте план «а що, як вона не виконає». Перевіряєте, контролюєте, перепитуєте. І навіть коли все нормально, напруга нікуди не зникає.
Це не просто особиста тривожність або «поганий досвід». Паскаль Ґілен, бельгійський соціолог культури та професор Антверпенського університету, пояснює це ширше. Ми живемо в середовищі, де довіра системно послаблюється. Ідеться не про почуття, а про умови, у яких ми постійно взаємодіємо. Якщо інституції непрозорі, правила нестабільні, а досвід взаємодії часто розчаровує – ми адаптуємося. Починаємо очікувати збоїв і захищатися наперед.
Ґілен досліджує креативні індустрії й культурні процеси, але його висновок універсальний. Довіра не виникає сама по собі. Натомість формується через повторюваний досвід справедливості, передбачуваності та взаємності. Коли цього немає, з’являється те, що він називає «суспільством недовіри». Книжка пояснює, чому корінь проблеми не лише в окремій людині, а в середовищі. А також про те, як будуються спільні правила, працюють інституції. І головне – вона повертає відчуття, що довіру можна відновити.
Меґ Джозефсон, «Ти злишся на мене?»
«Клуб Сімейного Дозвілля», 272 с. Переклала з англійської Савінова Олена
Рейтинг Goodreads – 4.39 ⭐️⭐️⭐️⭐️
Одним реченням: Меґ Джозефсон вважає, що ми часто автоматично «читаємо думки» інших та обираємо найгірші сценарії через тривожність і страх відторгнення, але цей процес можна помітити, зупинити й відділити реальність від власних припущень.
Але якщо цікаво дізнатися більше
Людина відповіла в чаті просто «ок» і не поставила смайлик – і ви вже гортаєте переписку й перечитуєте попередні свої повідомлення, шукаючи, де ж дали маху. Або після розмови довго аналізуєте кожне своє слово.
Меґ Джозефсон пояснює це як звичку «читати думки», що пов’язана з надмірною тривожністю та страхом відторгнення. Психіка намагається захистити нас, і тому постійно сканує середовище на ознаки небезпеки. Звідси з’являється реакція догоджання. Ми підлаштовуємося, замовчуємо свої потреби, уникаємо незручних тем, щоб не втратити схвалення.
Джозефсон – психотерапевтка, яка працює з темами самооцінки та стосунків. У книзі вона пояснює ці механізми на прикладах із практики. Методи із цієї книжки можуть допомогти зменшити напругу у спілкуванні.
Корін Мазур, «Допоможи дитині пережити горе. Чого дорослі не помічають»
«Книголав», 440 с. Переклала з англ. Анастасія Плахотня
Рейтинг Goodreads – 4.18 ⭐️⭐️⭐️⭐️
Одним реченням: Корін Мазур вважає, що дитяче горе часто виглядає як «дивна» або байдужа поведінка, але це спосіб упоратися з перевантаженням. І без розуміння цього дорослі можуть пропустити момент, коли дитині справді потрібна підтримка.
Але якщо цікаво дізнатися більше
Коли дитина стикається з втратою, дорослі часто не знають, що сказати. Хочеться захистити й водночас є страх зробити ще гірше. Діти переживають горе не так, як дорослі. І не завжди можуть це пояснити словами.
Корін Мазур, клінічна психологиня з понад 40-річним досвідом, показує, що реакції дитини залежать від віку, типу втрати та середовища. Те, що виглядає як дивна поведінка, часто є способом упоратися з перевантаженням.
Вона пояснює, що горе в дітей може проявлятися по-різному. Від втрати близьких до втрати домашнього улюбленця або навіть станів, де складно чітко назвати причину смутку. І якщо цього не розуміти, легко пропустити момент, коли дитині справді потрібна підтримка.
На цих сторінках уміщено практичний орієнтир, Мазур допомагає зрозуміти, що саме відбувається з дитиною і як на це реагувати. Тут ми отримуємо більше ясності й конкретних кроків – що говорити, як підтримати, на що звертати увагу. Також дорослий читач починає краще розуміти власний досвід втрат. Бо часто ми допомагаємо дитині з тим, що самі до кінця не прожили.
Джерело: 7 нових книжок квітня про психічне та фізичне здоровʼя одним реченням
