В Україні виростає покоління митців, які більшу половину свідомого життя провели з війною. Тож теми втрати, пам’яті, архіву й переселення часто стають у їхній творчості основними. Що ще цікавить авторів та авторок покоління війни, розповідає для Віледжа дослідниця сучасного мистецтва й кураторка Катерина Яковленко.
Це не рейтинг, а спроба розповісти про нові імена.
Богдана Заяць
Богдана Заяць – 24-річна мультидисциплінарна художниця, коміксистка, яка навчалася мистецькій академії в Празі.
Можна сказати, що матеріалом для робіт Богдани є почуття – кохання, дружба, прив’язаність; відчуття – страх і сумнів; повсякденні традиції та ритуали – замки й ключі закоханих, які вішають на мостах; рутина – каміння, але головне – спостереження.
Живого матеріалу настільки багато, що темою й формою може бути що завгодно: рухи в громадських туалетах, обмін валют, патріотичні татуювання чи надписи на засніжених автомобілях. Якби Богдана писала літературу, то її твори можна було б зіставити з романами про Еркюля Пуаро, відомого не лише своїм дедуктивним методом, але й непересічним гумором і кмітливістю.
Найвідоміший проєкт 24-річної художниці Богдани Заяць – це інстаграм-архів @my_pet_spider, створений на початку повномасштабного вторгнення, про приховане й потаємне. Вона запропонувала читачам ділитися своїми секретами. Інстаграм-архів став місцем, де можна було розказати про те, що соромно казати іншим чи просто зізнатися вголос. Тепер це один із найцікавіших архівів війни.
Оля Єрємєєва
Оля Єрємєєва почала створювати живопис зовсім нещодавно. Кути кімнат, які вона малює, кровоточать, та її роботи не жахають цією кров’ю. Жах цих робіт полягає в тому, як він легко входить до людських осель і мімікрує під побутові речі; як люди звикають до війни чи втрат. Війна знеособлює багато речей, але робить досвід надзвичайно тілесним – коли ламаються дерева, ламаються тіла.
В особистому стейтменті Єрємєєва говорить: «Моє мистецтво переважно – це про страх втрати й спробу зберегти те, що ще не втрачено. А якщо втрачено, то переосмислити й матеріалізувати цю втрату».
Серед тем, з якими працює художниця – також тема сексуальності, близькості; а серед матеріалів – інсталяція та фотографія. І осатння тут важлива не лише через свою матеріальність, вона дає змогу спогадам жити. Вона фіксує життя – навіть серед уламків воно виглядає красивим.
Софія Максимович
Міждисциплінарна художниця зі Львова Софія Максимович закінчила Львівську академію мистецтв за двома спеціальностями – дизайн і сучасне мистецтво. Працює з відео, аналоговою фотографією, живописом, графікою, артбуком.
Одна з тем, які її цікавлять – нестабільність. Через цю оптику вона дивиться на зміни, що відбуваються з людьми та їхніми тілами – як змінюються рухи, слова, присутність людей у тому чи іншому контексті. Цьому присвячені проєкти Punctum (2023) та «Липкий матеріал справ життя» (2024), у яких оприявнюється цей зв’язок із політичною турбулентністю та приватним станом речей.
Свою роботу вона пояснює так: «У часи кризи тілесність стає ключовою темою – особливо тоді, коли надмірний потік зовнішніх подразників відволікає від самовідчуття та самоаналізу. Щоб обробляти інформацію та сприймати світ з ясністю, необхідно переосмислити взаємозв’язок між спостереженням, просторовою обізнаністю та втіленим досвідом». Що більше цього досвіду, то довшим є спостереження мисткині й то цікавіше спостерігати за тим, як вона розвиватиме свої теми й техніки надалі.
Олексій Мінько
В основі будь-якої діяльності Олексія Мінька лежить перформанс, чи то, власне, перформативна дія, читання, мем чи тексти, які він пише для онлайн-видань чи до власного телеграм-каналу. До сучасного мистецтва Мінько прийшов через театр (вчився у Дніпропетровському театрально-художньому коледжі на актора театру ляльок) і філософію (завершив Національний педагогічний університет імені Драгоманова за спеціальністю «філософія»).
Увесь цей шлях привів його до тем функціонування мистецтва в часі війни, українців за кордоном, мобілізації, пам’яті, війни й озброєння; і до часом провокативних форм – як, наприклад, коли митець оголеним стрибнув із балкона галереї. Але ці теми та форми не є такими, що підбурюють до дискусії – вони є відбитком нинішнього часу.
Тому роботи Мінька – яскравий приклад мистецтва, коли мистецтво прагне глибини, але водночас зберігає дистанцію; ставить під сумнів сталі канони й шукає не правду чи традиції, а власний шлях, який розставить усе по місцях. Це мистецтво, позбавлене маніфестування, але не позбавлене критики. Воно і за своєю суттю, і за своєю формою, – про сьогоднішній день. І головне запитання, яке в цьому дні лишається: «Скільки олексіїв мінько ви бачите на зображенні?» [стара назва телеграм-каналу митця, який зараз називається Мінькульт]
Владислав Плісецький
Владислав Плісецький – передусім перформер, і ця перформативна основа стає важливим джерелом для фільмів, об’єктів, жестів – усього того, що потім отримає назву «мистецтво».
Фото: Олександр Пілюгін
Плісецький був резидентом клубу Otel’ і належить до формації митців «Джерело». Анархіст, а нині військовий, який відмовився брати до рук зброю й обміняв її на палицю: його стейтмент можна було прочитати в роботі «Ніжність дарує свободу» (2025) у межах виставки «Це всього лише кінець світу» в Pinchuk Art Centre.
Фото: Олександр Пілюгін
Роботи Плісецького можуть тригерити, викликати осуд, критику й одночасно захоплення. Адже вони ставлять запитання, на які часом не просто знайти відповіді. Епатаж лише приховує те гостре, болюче та соціальне, закладене всередині.
Одне з таких запитань – «Що робитимеш, якщо війна почнеться?»– Плісецький поставив своїм друзям перед повномасштабним вторгненням і на основі цього зробив фільм. Як виявилося, ця стрічка поклала початок трилогії. Останній фільм він має зняти після війни.
Ілля Тодуркін
Біографію Тодуркіна поєднують різні міста – Маріуполь, Київ, Одеса, Львів. Усі вони знайшли своє відображення в його роботах, але важить не лише зв’язок із середовищем, але й із людьми. Саме люди й оточення впливали на художника та його метод, що формально спирається на рисунок і скульптуру.
Одну з його робіт «Герої» (2025) у вигляді незвичної шахівниці та шахів представили на колективній виставці «Це всього лише кінець світу» в Pinchuk Art Centre. Серед героїв цієї шахівниці: книжка зі сторінками, що нагадують обличчя – це автопортрет.
«Це всього лише кінець світу», 2025. PinchukArtCentre. Олександр Пілюгін
Коли я запитала митця про книги, він сказав, що ставиться до людей як до книжок, які розповідають не менш цікаві історії, ніж на паперових аркушах. Часто ці історії сумні, трагічні, складні, не позбавлені проблем і негараздів. Герої робіт Тодуркіна також сповнені цього болю, смутку та внутрішніх переживань – усього того, чим сповнене сучасне життя.
Анастасія Шергіна
Поруч із велетенським муралом Сергія Радкевича біля Львівської академії мистецтв є інша робота – це графіті Анастасії Шергіної у вигляді п*зди. Анастасія Шергіна закінчила факультет дизайну Львівської національної академії мистецтв і не так давно представила нову виставку «Фастфуд, порно, блискітки» на даху будівлі факультету, де розташована галерея «Генераторна кімната».
Її метод – естетична й етична провокації: чим є мистецтво сьогодні, чим є інституції сьогодні, хто такі художники та що вони продукують. Ця критична виставка порушувала питання не просто ролі чи форми мистецтва під час війни, а нашої ролі та наших виборів під час війни. Коли всі ці абстрактні запитання перестають бути абстрактними і набувають дуже конкретної форми, вони стають неприємними та злими. Тож хоч і на останній виставці авторки були блискітки й перуки, вони не про те, щоб комусь подобатися, а про те, щоб говорити про суспільство сьогодні таким, яке воно є. Ключ розуміння цього мистецтва в одній із попередніх виставок, що називалася «Сподіваюсь, вам це не сподобається».
Крім того, Шергіна є співорганізаторкою та кураторкою artist-run простору на Підзамче «Товари з Європи», де звичайний синій кіоск на закинутому ринку спільно з Ігорем Тимощуком вона перетворила на мистецький простір, який часом провокує чи викликає обурення та зрештою не лишає людей байдужими.
Даша Супер
Даша Супер – 22-річна художниця зі Львова, яка працює з керамікою. Каже, що кераміку як фах обрала через те, що в ній багато обмежень, тож працювати з нею є одночасно і викликом, і натхненням.
Об’єкти, які відтворює художниця, можна назвати так – усі ці блискучі гламурні речі. Та гламур тут лише форма. Ноги, руки, голови, жіноче взуття, чайнички, серед яких раптом виявляється кепка та багато іншого, що неочікувано руйнує цю ідеалізовану й начебто реалістичну картинку.
На першій своїй виставці «Зроблено з любов’ю», що відбулася в львівському просторі «Товари з Європи», авторка розмістила керамічні туфлі й чобітки. Та далі виявилося, що все це – надзвичайно маленькі мешти й більшість із них лише на праву ногу. Художниця віджартувалася тим, що все, що вона робить, і все, що вона любить – грішне, і представлене взуття теж, передусім для розпусниць.
Даша Супер відмовляється від інтерпретацій і каже так: «Я дію як фабрична працівниця: залишаю шви, технічно наношу фарби, дотримуючись умовної інструкції –«червоні нігті, жовте або чорне волосся, блакитні очі». Обʼєкти мають людські риси, але залишаються знеособленими – складеними зі стереотипів. Я не здійснюю інтерпретацію чи осудження; фіксую явище в матеріалі».
Якою може бути інтерпретація в сучасному капіталістичному світі з його економікою відповідей та електронними грошима? Тут усе – for sale, я, наприклад, керамічний об’єкт у вигляді голови, що називається “Face for sale” або “Crown Not for Wearing”. Цей світ уже не те, чим здається – так можна перефразувати фразу з культового «Твін Пікса». Ці роботи саме про це: про привабливе й химерне, красиве й страхітливе, про те, чим воно не є насправді та одночасно є.
Марина Щегельська
Киянка Марина Щегельська навчалася в Національній академії образотворчого мистецтва й архітектури та у Вищій школі мистецтв у французькому Туркуені. Як каже сама авторка, у виборі матеріалу нею рухає сама ідея. Тож матеріалом може бути все що завгодно – рідкісна колядка з Донеччини чи грибний міцелій. У своїх роботах Щегельська звертається до форм життя й намагається реагувати на повсякденні та змінні речі – пам’ять, «природу», умови людського існування, у тому числі природу емоцій і життя.
Робота «Серцевина / Heart», кераміка, дерево
Ось що вона говорить у своєму інтерв’ю: «Уже звичним став стан перманентної смутку, горювання тощо. Щось хороше, радісне, щасливе здається чимось out of place, ненормальним – скам’янілим. До такого терміну я прийшла нещодавно, відчуваючи, що щастя зникає, трансформується й стає зовсім іншим – не таким, як до повномасштабного вторгнення. Воно якось змінилося, щось не те. І це «щось не те» я виражаю через якості скам’янілостей. Ніби це вже щось давноминуле – щастя старої якості».
«Бурʼян». Марина Щегельська
Мистецтво Щегельської привабливе тим, що не приховує своїх пошуків, а народжується серед сумніву, у копирсанні, у надзвичайній щирості та теплоті.
Студія Aza Nizi Maza
Харківська студія Aza Nizi Maza не є сталим мистецьким колективом – це школа, де діти та підлітки вчаться мистецтва під керівництвом Миколи Коломійця. Та це не «дитяче мистецтво». Ті образи, які пропонують автори й авторки студії, не залишаються непоміченими. Наприклад, митці студії розмалювали одну зі станцій метро Харкова – і це стало сюжетом не одного світового медіа. А ще їхні роботи були представлені на Бієнале архітектури в павільйоні Франції. Можна придивитися, що приховують зображені монстри – у нашому сучасному світі не вони є диваками.
Обкладинка: Студія Aza Nizi Maza
Джерело: 10 українських митців, за якими варто стежити в Instagram
