«Два кулемети в „заградотряд“ — і погнали їх уперед»: що чекає на ухилянтів, «Десні» розповіли полонені

Коли під час штурму українських позицій з трьох десятків ворожих солдатів кілька спробували «відкотитись» назад, по них відкрили кулеметний вогонь з їхнього власного тилу.

Інші приречено гинули під українськими кулями. Пояснити, що відбувається, змогли лише ті, кому пощастило здатися в полон.

Старший солдат Дмитро Рильський з позивним «Десна» розповів АрміяInform про свій бойовий шлях і наочно пояснив відмінність між українськими ТЦК та СП та російськими окупаційними «воєнкоматами».

«І „бехи“ „сєпарські“ виковирювали, й „Урали“ палили»

У війську Дмитро ще з 2017 року — служив у 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр», брав участь у бойових діях під час АТО й ООС. Вже тоді отримав свій позивний, з яким зустрів широкомасштабне вторгнення рф 2022 року.

— Мій позивний «Десна» з’явився тому, що в навчальному центрі «Десна» я пробув дуже довго — аж чотири місяці. Найдовше з усіх хлопців. Зазвичай тоді вчили два, ну може три місяці — а тут аж на чотири я там застряг. Тому коли вже прийшов у частину, хлопці вирішили: «Якщо ти там був найдовше, то будеш зватися „Десна“», — пояснює військовий.

Рішення стати до лав Збройних Сил України у 2017 році, пригадує він, не було випадковим — на сході нашої держави вже палала розпочата росією війна і країна потребувала захисту.

— У «Десні» вивчився на навідника-оператора БМП-2. Я її відтоді досконало знаю, як насіння «щьолкаю» — за 20 хвилин розібрати і зібрати можу, — посміхається «Десна».

Опанувати військову техніку допоміг досвід, адже цивільному житті Дмитро здобув інженерну освіту у Технологічному фаховому коледжі Дніпровського державного технічного університету в Кам’янському і працював бригадиром монтажників зовнішніх трубопроводів на хімічному виробництві.

— Перша моя ротація була поблизу селища Богданівка з нашого боку. А з їхнього боку було селище Петровське. Це ми посередині стояли, 30 км до Волновахи в один бік і за 30 км до Маріуполя в другий. Тому можна сказати, що це була оборона Маріуполя у 2017 році, — розповідає військовий.

Дмитро зауважує, що таких інтенсивних бойових дій, як під час широкомасштабного вторгнення, тоді не було, але певні загострення відбувалися. Тож доводилося і по ворожих позиціях бити, і техніку знищувати.

— Бої під Авдіївкою запам’яталися. Я тоді був помічником обслуги СПГ — ми і «бехи» «сєпарські» виковирювали, й «Урали» палили. «Сєпари» під шумок 152-мм калібром били — доводилось відповідати, — пригадує солдат.

«АТО/ООС — то були зовсім квіточки порівняно з „широкомасштабкою“»

Після завершення контракту восени 2020 року Дмитро майже півтори роки працював за кордоном і повернувся додому на початку січня 2022 року, відсвяткував з рідними Різдво. А 24 лютого вже стояв у черзі до ТЦК та СП.

Відразу пропонували йти до Нацгвардії, бо була потреба охороняти стратегічні об’єкти, однак «Десна» не погоджувався, адже принципово хотів саме до Збройних Сил в механізоване з’єднання — на рідку БМП-2. Так тривало кілька днів.

— Я поважаю Нацгвардію, там круті хлопці, але вже звик до ЗСУ і знаю, що таке Збройні Сили України! Тому відразу погодився, коли 27 лютого запропонували піти до 54-ї механізованої бригади, — розповідає «Десна».

Наприкінці березня солдата зарахували до 46-го окремого штурмового батальйону «Донбас», який діяв у складі 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи. Відтак уже з квітня Дмитро брав участь в обороні Вугледара та Мар’їнки.

— Це вже були зовсім інші бойові дії порівняно з 2017‒2020 роками, коли я був в АТО/ООС. З’явилась авіація, «Гради», арта всіх можливих калібрів — по нас летіло все практично безперервно. АТО/ООС — то були зовсім квіточки порівняно з «широкомасштабкою», — наголошує військовий.

На Донеччині навесні 2022 року відбувалися найінтенсивніші боєзіткнення по всій ЛБЗ, тож впродовж кількох тижнів бійці батальйону «Донбас» практично не мали перепочинку.

Околиці Мар’їнки, Солодке, Степне, Славне, Новомихайлівка, Курахове — Дмитро перелічує численні населені пункти Донеччини, в районі яких йому випало воювати разом із побратимами.

— Нашим батальйоном посилили морських піхотинців 36-ї бригади. Ще були прикордонники з Черкас, здається. Ми там і штурмували, й оборону в окопах тримали разом з піхотинцями — допомагали хлопцям, чим могли, — каже Дмитро.

«У москаляків стоїть два „покемона“ — і вони крошать тих, хто намагається назад бігти»

Найбільше Дмитрові запам’ятався бій, під час якого позиції українських захисників штурмував взвод якогось батальйону, сформованого російськими окупантами з силоміць зігнаних у Донецькій області чоловіків:

— Це був якийсь їхній батальйон «деенерівський», який називався чи то «заря», чи то «восток». З нього взвод — солдат 30 десь — випустили штурмувати наші позиції. Ми їх почали «розбирати» — а з них частина починає нам махати руками, щоб ми не стріляли. Частину з них ми потім взяли в полон.

Інші починають назад валити — а там регулярні війська стоять позаду них, російські. Вони цих випускають, взвод тридцять людей, і стають позаду. І там у москаляків стоїть два «покемона» — і вони крошать тих, хто намагається назад бігти. Два кулемети в «заградотряд» — і погнали їх уперед, і «ні шагу назад».

Рятував побратимів у Бахмуті, тепер служить людям у ТЦК: історія воїна з Полтавщини

Коротше, із тих тридцяти людей вижили чотири, які потрапили до нас в полон.

Їх кидали в атаку, виявляли наші позиції. І потім по наших вогневих позиціях відпрацьовували всім, що в них було, починаючи від 82-го міномету до фосфору.

Як показує практика, зараз вже на Донбасі немає мужиків. Залишились тільки старі і діти. Ми розмовляли з полоненими, то вони розповідали, що приходили росіяни з двома автоматчиками і прямо з дому їх забирали. Хто протестував — тому зуби прикладом вибили, і все.

Їх там росія на Донбасі до такого довела, що у них жодного виходу вже не було — або тікати кудись, або йти проти свого народу воювати. На інших окупованих територіях зараз те саме роблять.

«Ліву руку порвало повністю»

Наприкінці травня Дмитро зазнав важкого поранення руки під час мінометного обстрілу. Тоді 120-мм міна розірвалась просто біля входу до викопаного під коренями дерева укриття.

— Я для себе викопав метр-півтора нірочку під деревом — і рикошетом від дерева влетіло в мене. Ліву руку порвало повністю — перебило артерію, розтрощило променеву кістку, розворотило всі суглоби, — розповідає військовий.

Врятувати життя і навіть частково відновити руку вдалося завдяки миттєво накладеному турнікету, вчасній евакуації та професійно наданій медичній допомозі на всіх етапах — від стабпункту до складних операцій в Іспанії.

— В Катеринівці під Курахово мене доставили в ПДМШ — шпиталь Пирогова, не пам’ятаю, як далі розшифровується. Там дуже добре допомогли — все швидко зробили, професійно. Потім в Одеському шпиталі, який евакуювали до Умані, дуже допомогли, — пригадує Дмитро.

У Першому добровольчому мобільному шпиталі імені Миколи Пирогова, де розпочали порятунок руки солдата, справді зробили все можливе — іноземні фахівці потім неодноразово хвалили роботу українських колег.

Однак розпочати процес відновлення руки в Україні тоді змоги не було — не вистачало фахівців, бракувало імплантів, стимуляторів. На щастя, надійшла пропозиція організувати лікування поранених українських військових в Іспанії.

— На той час в Україні ще такого не робили. Зараз, кажуть, вже роблять, а тоді пересадку нервів провести не могли. Питають лікарі, чи є в мене закордонний паспорт. А я ж саме з-за кордону повернувся. Так ми з хлопцями поїхали лікуватися за кордон, — каже військовий.

У лікарні в Сарагосі Дмитра прооперував один з найкращих іспанських нейрохірургів, який спеціально приїхав для цього з Барселони. Потім ще близько 2,5 місяців тривав перший етап реабілітації, коли Іспанія повністю забезпечувала лікування українських бійців.

— Вони дуже щирі, відверті люди. Я трохи говорю англійською, то намагався з ними спілкуватися. Вони нами захоплюються, любили з нами фотографуватися, проводити для нас екскурсії. Там красива старовинна архітектура і величезний пам’ятник Колумбу в Барселоні. Такого, мабуть, розміру, як Батьківщина-Мати у Києві, — пригадує військовослужбовець перебування в Іспанії.

«Треба говорити більше правди, щоб у людей трошки очі відкрились»

Після повернення в Україну у вересні 2022 року Дмитро продовжив реабілітацію й одночасно повернувся до 54-ї бригади і невдовзі пройшов ВЛК, яка визнала його придатним до служби на тилових посадах.

— Мене направили роту резерву роту 54-ї бригади, ми там охороняли склади. А потім, приблизно в середині 2023 року, наказом по ОК «Схід» перевели служити до ТЦК та СП в роту охорони, — розповідає Дмитро.

Зазнавши важкого поранення і ледь врятувавши дієздатність лівої руки, він продовжує виконувати військовий обов’язок громадянина України і дратується, коли військовослужбовців ТЦК та СП звинувачують у тому, що вони буцімто ховаються в тилу від передової.

— Я переважно служу в роті охорони і всього кілька разів виходив у місто в групах оповіщення. Але це, на жаль, потрібно робити, бо люди закрили очі і відсторонились від війни. Вони думають, що в ЗСУ там якось і без них справляться. А це не так — в армії такі ж люди, як і всюди, й усі мобілізовані військові раніше були цивільними, — пояснює він.

Солдат вважає, що мобілізації та її інформаційному супроводу слід було приділяти більше уваги раніше — ще за часів АТО/ООС і вже точно з 2022 року.

— Не можна було недооцінювати свого противника, а ми все висміювали москалів. І люди подумали, що хлопці в ЗСУ самі з усім справляться, навіщо тоді мобілізуватися? Треба говорити більше правди, щоб у людей трошки очі відкрились, — з притиском каже він.

Капітан Олександр Лапа з ТЦК та СП: втративши ногу, військовий став опорою для сімей зниклих безвісти

Бо в разі окупації мобілізовувати будуть не ввічливі українські військовослужбовці з ТЦК та СП, а російські автоматники з «воєнкоматів». А потім під прицілом кулеметників із «заградотрядів» поженуть цих українців штурмувати позиції армій інших країн. Так само, як це було вже з чоловіками на Донеччині та Луганщині, яких гнали на українські позиції попереду регулярних російських військ.

Фото з особистого архіву Дмитра Рильського