Двадцять другого червня 1941 року — один із найпам’ятніших днів в історії Європи. Того дня розпочалося німецьке вторгнення в Радянський Союз із кодовою назвою Операція «Барбаросса», яке було чимось більшим, ніж просто раптовим нападом — зміною союзів або новим етапом війни. Це був початок катастрофи, яку важко описати словами. Зіткнення Вермахту (і його союзників) із Червоною армією забрало життя понад 10 мільйонів солдатів, приблизно стільки ж цивільних загинуло під час втечі від бомб, голоду і хвороб, спричинених війною на сході. Крім того, під час війни на Східному фронті німці свідомо вбили приблизно 10 мільйонів осіб, зокрема понад 5 мільйонів євреїв та понад 3 мільйони військовополонених.
Операція «Барбаросса» знаменує початок третього періоду історії кривавих земель. Під час першого періоду (1933–1938) масово вбивала здебільшого радянська влада. У часи радянсько-німецького союзу (1939–1941) обидві країни масово вбивали приблизно однакову кількість осіб. Від 1941-го до 1945 року майже за всі політичні вбивства несли відповідальність німці.
На початку кожного етапу виникає низка питань. Під час переходу від першого до другого етапу насувається питання, як радянська влада змогла домовитися з нацистами? Під час переходу від другого до третього етапу з’являється питання, чому німці вирішили розірвати цей союз. Європа Молотова–Ріббентропа, яку в 1939–1940 роках створили Москва й Берлін, означала окупацію або втрату територій для Бельгії, Данії, Естонії, Фінляндії, Франції, Латвії, Литви, Люксембурґу, Нідерландів, Норвегії, Польщі та Румунії. Радянсько-німецький союз також призвів до масових депортацій та розстрілів громадян Польщі, Румунії та країн Балтії. Проте для Радянського Союзу й нацистської Німеччини це був період ефективної економічної співпраці, військових перемог і територіального розширення за кошт згаданих вище країн. Які саме чинники нацистського та радянського режимів дали їм змогу впродовж 1939–1941 років вигідно співпрацювати і у 1941–1945 роках призвели до найкривавішої війни в історії людства?
Питання про 1941 рік дуже часто розглядають абстрактно, як частину ширшої проблеми європейської цивілізації. У деяких концепціях німецьку (і радянську) репресивну політику вважають результатом розвитку модерності, початком якої стала реалізація просвітницьких ідей у політиці за часів Французької революції та наполеонівських воєн. Концепція модерності не дає простого пояснення катастрофи 1941 року. Обидва режими відкинули оптимістичні настанови Просвітництва, що суспільний прогрес неминуче буде досягнутий завдяки розвитку науки та раціональному мисленню. Гітлер і Сталін схилялися до ідей пізнього дарвінізму ХІХ століття: прогрес можливий лише внаслідок жорстокої боротьби між расами або класами. Зважаючи на це, обидва режими вважали виправданим знищення польської еліти (сталінізм) або освічених верств польської підраси (націонал-соціалізм). До того ідеології нацистської Німеччини та Радянського Союзу залишали певний простір для компромісу, який виявився у завоюванні Польщі. Цей союз дав їм нагоду знищити плоди європейського Просвітництва в Польщі через знищення більшої частини польських освічених класів. Радянська влада мала змогу розширити сферу своєї ідеї соціальної рівності, а нацистська Німеччина — змусити десятки мільйонів людей стати об’єктами расової політики, зокрема зігнала євреїв у гетто в очікуванні «остаточного розв’язання». Можна вважати, що нацистська Німеччина та Радянський Союз були двома прикладами модерності, що виявляли ворожість до третього — польського. Однак це зовсім не означає, що вони уособлювали модерність як таку.
Відповідь на питання про 1941 рік пов’язана не так з інтелектуальною спадщиною Просвітництва, як із можливостями імперіалізму, не так із Парижем, як із Лондоном. Гітлер і Сталін стикнулися із двома найважливішими аспектами британської спадщини ХІХ століття: імперіалізмом як найважливішою підвалиною світової політики та беззаперечним домінуванням Британії на морі. Оскільки Гітлер не міг конкурувати із британцями в океанах, то Східну Європу розглядав як простір для побудови нової континентальної імперії. Східні землі не були tabula rasa: потрібно було знищити радянську державу й усі її плоди діяльності. І тоді, як сказав Гітлер у липні 1941 року, на цій території постане «Едемський сад». Ленін, попередник Сталіна, теж уважно придивлявся до Британської імперії та вважав, що імперіалізм штучно підтримує існування капіталізму. Сталін, наступник Леніна, мусив захищати батьківщину соціалізму — Радянський Союз — від світу, де все ще панували імперіалізм і капіталізм. Сталін зробив свою поступку імперіалістичному світові задовго до того, як Гітлер прийшов до влади: оскільки імперіалізм і далі існував, соціалізм мала уособлювати не світова революція, а Радянська держава. Після появи цього ідеологічного компромісу («соціалізм в одній країні»), союз Сталіна й Гітлера став дрібницею. Зрештою, якщо країну вважають фортецею добра у світі зла, будь-який компроміс здається виправданим, жоден не є гіршим за інших. Сталін вважав, що альянс із Німеччиною був вигідним для Радянського Союзу. Він сподівався колись його розірвати, але не в 1941 році.
Гітлер прагнув, щоб німці стали імперським народом, тоді як Сталін хотів, щоб Радянський Союз витримав і пережив етап імперіалізму, незалежно від того, скільки той триватиме. Суперечність між Гітлером і Сталіним передусім була пов’язана з територією, а не з ідеологічними принципами. Гітлеровий «Едемський сад», незаплямоване минуле, яке він мав намір віднайти в найближчому майбутньому, був водночас обітованою землею Сталіна, територією, яка дісталася радянській владі дуже дорогою ціною, з написаною вже про неї канонічною історією («Короткий курс історії ВКП(б)» 1938 року). Гітлер від початку мав намір завоювати західну частину Радянського Союзу. Сталін хотів будувати і зміцнювати Радянський Союз в ім’я протидії таким імперіалістичним візіям, хоч він більше побоювався Японії та Польщі, або японсько-польсько-німецького оточення, ніж ймовірного прямого нападу Німеччини. Японці та поляки докладали набагато більше зусиль, щоб культивувати національний рух у межах Радянського Союзу. Сталін припускав, що той, хто наважиться напасти на його величезну країну, спочатку намагатиметься знайти союзника в її межах.
Суперечність не зводилася тільки до того, що їхні ідеї жили власним життям. Гітлер прагнув війни, а Сталін — ні, принаймні не такої, як у 1941 році. Гітлер мав бачення імперії, яке відіграло надзвичайно важливу роль; але водночас він намагався скористатися можливостями та обійти труднощі того дуже незвичайного часу. Головним став період між 25 червня 1940-го та 22 червня 1941 року — несподівано швидка перемога Німеччини над Францією та вторгнення до Радянського Союзу, яке мало закінчитися такою самою швидкою перемогою. До середини 1940 року Гітлер завоював більшу частину Центральної, Західної та Північної Європи, залишався тільки один ворог — Велика Британія. Німецький уряд отримував радянську пшеницю та нафту, завдяки чому його армія здавалася непереможною. Чому попри всі вигоди, які Німеччина отримала від співпраці з Радянським Союзом, Гітлер вирішив напасти на нього?
Наприкінці 1940-го — на початку 1941 року Радянський Союз і нацистська Німеччина лишалися основними великими державами на європейському континенті, однак не єдиними європейськими країнами. Німеччина й Радянський Союз поділили політичну мапу Європи, але на мапі світу й далі домінувала Велика Британія. Попри взаємний вплив Радянського Союзу й Німеччини, обидві країни також зазнавали впливу Великої Британії — ворога, який їм протистояв. Британська імперія та флот формували світову систему, яку ані нацисти, ані радянська влада в короткотерміновій перспективі не мали наміру змінювати. Обидві країни погодилися з тим, що їм доведеться виграти свої війни, закінчити свої революції та розбудовувати свої імперії, попри існування Британської імперії та домінування Королівського флоту. Будучи ворогами чи союзниками, зі схожими чи відмінними ідеологіями, радянське та нацистське керівництво стикалося з однією основною проблемою, пов’язаною з сильною світовою позицією британської влади. Як, не маючи потужного флоту та стабільного доступу до світового ринку, великій континентальній імперії знайти свій шлях до успіху та домінування в сучасному світі?
Обидва лідери, Сталін і Гітлер, на те саме фундаментальне запитання загалом дали схожу відповідь. Держава мусить мати велику територію із самодостатньою економікою, а її промисловість та сільське господарство потрібно збалансувати так, щоб створити конформістське, але стійке й ідеологічно мотивоване суспільство, спроможне реалізувати історичну місію: сталінську внутрішню індустріалізацію або нацистську колоніальну аграрну цивілізацію. Гітлер і Сталін прагнули досягнути імперського самовдоволення в межах великої континентальної імперії, добре забезпеченої продовольством, сировиною та мінеральними ресурсами. Обидва лідери усвідомлювали незвичайну привабливість сучасних матеріалів: Сталін вибрав собі відповідний псевдонім, що символізував сталь, а Гітлер приділяв особливу увагу її виробництву. Однак і Сталін, і Гітлер вбачали в сільському господарстві головний елемент успішного закінчення своїх революцій. Обидва вірили, що їхні системи доведуть свою перевагу над декадентським капіталізмом і гарантуватимуть незалежність від решти світу завдяки продовольству.
Наприкінці 1940-го — на початку 1941 року війна по-різному впливала на грандіозні економічні плани радянського та нацистського режимів. На той момент Сталін зосередився на захисті вже здійсненої економічної революції, тоді як Гітлер потребував війни, щоб реалізувати економічну трансформацію. Першому йшлося про «соціалізм в одній країні», а другому — про версію націонал-соціалізму в кількох країнах: величезну німецьку імперію, завдяки якій німці би процвітали коштом інших народів. Сталін представляв колективізацію як внутрішню класову боротьбу та як частину підготовки до майбутніх війн з іншими країнами. Економічна візія Гітлера могла здійснитися лише під час перебігу справжнього воєнного конфлікту — власне, після цілковитої військової перемоги над Радянським Союзом. Таємниця колективізації (як уже давно зрозумів Сталін) полягала в тому, що вона була альтернативою розширеної колонізації, тобто формою внутрішньої колонізації. На відміну від Сталіна, Гітлер вважав, що колонії усе ще можна захопити десь за кордоном; колонії, про які йому йшлося, були аграрними землями західної частини Радянського Союзу та нафтовими родовищами Кавказу. Він прагнув, щоб Німеччина, за його словами, стала «найбільш самодостатньою світовою державою». Це вимагало перемоги не над Британією, а над Радянським Союзом. У січні 1941 року Гітлер говорив військовому командуванню, що «величезні багатства» Радянського Союзу зроблять Німеччину «непереможною».
Рішучість британців і далі вести боротьбу після поразки Франції в червні 1940 року підсилила ці суперечності. У червні 1940-го — червні 1941 року Велика Британія залишалася єдиним ворогом Німеччини, але вона виявилася сильнішою, ніж здавалося. Сполучені Штати не вступили у війну, однак президент Франклін Д. Рузвельт чітко заявив про свою позицію. У вересні 1940-го американці передали Сполученому Королівству 50 есмінців в обмін на право базуватися в Карибському басейні; від березня 1941-го президент Рузвельт отримав можливість (відповідно до закону про лендліз) надавати іншим державам військову техніку. Після поразки Франції британські солдати були змушені залишити європейський континент, однак багатьох із них вдалося евакуювати через порт Дюнкерк. Влітку 1940-го повітряні сили Третього Райху вступили в боротьбу із британськими військово-повітряними силами, утім не змогли їх перемогти; німці бомбардували британські міста, але не залякали британців. Німеччина не змогла здобути переваги в повітрі, що неабияк ускладнювало плани вторгнення. Напад із моря на Британські острови потребував великих зусиль, щоб переправити війська та техніку через Ла-Манш, однак німцям не вистачало військово-морського флоту, необхідного, щоб контролювати води та здійснити таку операцію. Влітку 1940 року військово-морські сили Німеччини мали не більше трьох крейсерів і чотирьох есмінців. Тридцять першого липня 1940 року, тільки-но розпочавши битву за Британію, Гітлер уже планував напасти на свого спільника — Радянський Союз. Вісімнадцятого грудня він наказав підготувати плани наступальної операції, щоби «блискавично знищити радянську Росію».
Гітлер мав намір використати Радянський Союз, щоб розв’язати проблему з Британією, не як тодішнього союзника, а як майбутню колонію. Упродовж того важливого року, між червнем 1940-го й червнем 1941-го, німецькі планувальники-економісти активно розробляли способи, завдяки яким завойований Радянський Союз міг би перетворити Німеччину на наддержаву, якою прагнув її бачити Гітлер. Найважливіші планувальники працювали під пильним наглядом Генріха Гіммлера та підпорядковувалися безпосередньо Райнгардові Гайдріху. Оберштандартенфюрер СС професор Конрад Меєр розробив низку планів щодо величезної східної колонії, відомих із загальною назвою Генеральний план «Ост». Першу версію закінчили в січні 1940-го, другу — у липні 1941-го, третю — наприкінці 1941-го, а четверту — у травні 1942 року. Загальний задум залишався незмінним: німці витіснятимуть, знищуватимуть, асимілюватимуть або підкорюватимуть місцеве населення, а також принесуть лад і процвітання підкореному прикордонню. Відповідно до різних демографічних оцінок, з лиця землі планували стерти від 31-го до 45 мільйонів осіб, переважно слов’ян. В одній із версій плану було передбачено знищити від 80-ти до 85 % поляків, 65 % західних українців, 75 % білорусів і 50 % чехів.
Після того як буде знищено зіпсовані радянські міста, німецькі землевласники створять, за словами Гіммлера, «зразкові поселення» — утопічні фермерські громади, які забезпечать Європу величезною кількістю продовольства. Довкола більших німецьких поселень (15–20 тисяч осіб) у радіусі 10 кілометрів будуть розташовані німецькі села. Німецькі поселенці захищатимуть Європу до Уралу від азійського варварства, яке відкинуть на схід. Боротьба на краю цивілізації зміцнюватиме наступні покоління німецьких поселенців. Колонізація перетворила б Німеччину на континентальну імперію, здатну конкурувати зі США, ще однією потужною прикордонною державою, побудованою на жорстокому колоніалізмі та рабській праці. Схід став для нацистів «вироком долі». За словами Гітлера, «на Сході вдруге повториться схожий процес, що й під час завоювання Америки». У майбутньому, яке уявляв Гітлер, Німеччина поводитиметься зі слов’янами так само, як північноамериканці поводилися з індіанцями. Російська Волга, як він колись заявив, стане німецькою Міссісіпі.
Тут ідеологія поєднувалася з необхідністю. Оскільки Велика Британія досі трималася, єдиним раціональним баченням імперії Гітлера було завоювання нових територій у Східній Європі. Те саме стосувалося його наміру звільнити Європу від євреїв: поки Велика Британія вела війну, євреїв потрібно знищувати на європейському континенті, а не на якому-небудь віддаленому острові, як-от Мадагаскар. Наприкінці 1940-го — на початку 1941 року британський флот запобіг реалізації Гітлерової морської версії «остаточного розв’язання». Мадагаскар був французькою колонією, хоча Франція зазнала поразки, однак британці все ще контролювали морські сполучення. Радянський Союз відмовився від пропозиції Німеччини прийняти 2 мільйони європейських євреїв. Поки Радянський Союз і нацистська Німеччина були союзниками, німці могли лише погодитися з цією відмовою радянської влади й чекати відповідного моменту. Однак, завоювавши Радянський Союз, Німеччина могла б використовувати радянську територію на власний розсуд. Тільки-но наказавши готуватися до нападу на Радянський Союз, Гітлер у січні 1941 року заявив натовпу в берлінському Палаці спорту, що під час світової війни «закінчиться роль єврейства в Європі». «Остаточне розв’язання» не відбудеться одразу після вторгнення до Британії, яке відклали на невизначений час. Воно стало б наслідком нападу на Радянський Союз 22 червня 1941 року. Перші масштабні розстріли євреїв відбулися на території окупованої радянської України.
Радянський Союз був єдиним реальним джерелом поживи для Німеччини та її володінь у Західній Європі, які разом і окремо залежали від імпорту провізії. Гітлер знав, що наприкінці 1940-го — на початку 1941 року 90 % постачання продовольства з Радянського Союзу надходило з радянської України. Гітлер, як і Сталін, вбачав в Україні геополітичний актив, а в її населенні — інструменти обробітку землі, які в разі потреби можна обміняти або викинути. Україна була для Сталіна передумовою та доказом перемоги його версії соціалізму. Очищена, зморена голодом, колективізована та тероризована Україна утримувала та боронила радянську Росію і решту Радянського Союзу. Гітлер мріяв про щедру родючу українську землю, вважаючи, що німці з цієї території зможуть отримати більше користі, ніж радянська влада.
Продовольство з України було однаково важливим і в нацистському баченні східної імперії, і в сталінському баченні оборони цілісності Радянського Союзу. Українська «фортеця» Сталіна відігравала роль «житниці» в Гітлера. У серпні 1940 року генштаб німецької армії дійшов висновку, що Україна «у сільськогосподарському та промисловому плані є найціннішою частиною Радянського Союзу». Герберт Баке, економіст, відповідальний за цивільне планування, у січні 1941 року доповів Гітлеру, що «окупація України позбавить нас усіх економічних проблем». Гітлер прагнув контролювати Україну, «щоб ніхто більше не зміг морити нас голодом, як в останній війні». Завоювання України спершу допомогло би Німеччині під час британської блокади, а подальша колонізація українських земель перетворила б Німеччину на світову державу на кшталт Сполучених Штатів.
Згодом нацистський Генеральний план «Ост» передбачав захопити сільськогосподарські угіддя, знищити місцевих селян і заселити ці території німцями. Однак поки тривала війна та відразу після її (сподіваного) швидкого кінця Гітлер потребував, щоб місцеві жителі забезпечували продовольством німецьких солдатів і цивільних. Наприкінці 1940-го — на початку 1941 року німецькі планувальники вирішили, що адміністрація звитяжних німецьких військ на завойованих територіях Радянського Союзу мусить використовувати винайдений Сталіним інструмент контролю над постачанням їжі — колгоспи. Деякі німецькі фахівці з політичного планування хотіли ліквідувати колгоспи під час вторгнення, припускаючи, що такий крок забезпечить німцям підтримку з боку українського населення. Однак економісти були переконані, що Німеччина повинна залишити колгоспну систему, щоби прогодувати армію та німецьких цивільних. Фахівці з економічного планування перемогли в цій суперечці. Баке, підлеглий Ґерінґа, фахівець із продовольства в Управлінні чотирирічного плану, нібито заявив, що «німці змушені були б запровадити колгоспи, якби радянська влада не зробила цього раніше».
На думку німецьких планувальників, колгоспи знову мали використати, щоб заморити голодом мільйони людей: цього разу намір полягав у тому, щоб знищити десятки мільйонів. Колективізація спричинила голод у радянській Україні спершу ненавмисне — як результат неефективності та нереалістичних планів зернозаготівлі, а згодом — наприкінці 1932-го та на початку 1933 року — цілеспрямовано внаслідок примусових реквізицій зерна. З іншого боку, Гітлер заздалегідь розробив план знищення небажаних радянських народів через умисний голод. Німецькі планувальники розглядали ті частини Європи, що вже перебували під німецьким контролем і потребували імпорту продовольства, щоб забезпечити їжею приблизно 25 мільйонів осіб. Врахували вони й Радянський Союз, міське населення якого зросло приблизно на 25 мільйонів від часів Першої світової війни. Розв’язання здавалося простим: другі мали померти, щоби перші могли жити. Згідно з їхніми розрахунками, колгоспи виробляли саме таку кількість провізії, якої вистачало для німців, однак було замало для місцевого населення на сході. Зважаючи на це, колгоспи здавалися ідеальним інструментом політичного контролю та економічної рівноваги.
«План голоду», сформульований 23 травня 1941 року, звучав так: під час і після війни зі СРСР німці годуватимуть німецьких солдатів та німецьке (і західноєвропейське) цивільне населення коштом голодуючих радянських громадян на завойованих територіях, особливо у великих містах. Провізія з України тепер йтиме не на північ до Росії та інших регіонів Радянського Союзу, а на захід, щоби прогодувати Німеччину та решту Європи. Німці вважали Україну (і частину південної Росії) «регіоном надлишку», що виробляв більше їжі, ніж потрібно, тоді як Росію та Білорусь — «регіонами дефіциту». Жителів українських міст, майже все населення Білорусі та північно-західної Росії прирекли на голодну смерть або втечу. Міста мали зникнути, територія — зарости лісом, а майже 30 мільйонів людей — померти від голоду взимку 1941–1942 років. «План голоду» передбачав «ліквідувати промисловість, а також велику частину населення в “регіонах дефіциту”». Вказівки від 23 травня 1941 року містили чіткі нацистські заяви про наміри знищити величезну кількість людей. «Десятки мільйонів осіб на цих територіях стануть зайвими й помруть або будуть змушені тікати до Сибіру. Спроби врятувати тамтешнє населення від голодної смерті за допомогою надлишку харчів із чорноземних територій можна здійснювати лише за кошт поставок
у Європу. Це не допоможе Німеччині витримати війну до кінця і позбавить її та й усю Європу здатності протистояти блокаді. Щодо цього питання мусить панувати абсолютна чіткість».
Герман Ґерінґ, тодішній найближчий соратник Гітлера, курував усі економічні плани Німеччини. Він очолював Управління чотирирічного плану, яке у 1936–1940 роках відповідало за підготовку німецької економіки до війни. Тепер його Управління працювало над «Планом голоду», який мав відповідати сталінській п’ятирічці і звести нанівець її наслідки. Нацисти збиралися повторити задум п’ятирічного плану Сталіна (закінчити революцію), використати його результати (колгоспи), але змінити його цілі (оборона й індустріалізація Радянського Союзу). «План голоду» передбачав відновити доіндустріальний Радянський Союз із набагато меншим населенням, слабкою промисловістю і браком великих міст. Просуваючись уперед, Вермахт планував повернути час назад. Націонал-соціалізм намагався затримати розвиток сталінізму, а потім змінити напрямок русла його великої історії.
Голод і колонізація стали частиною німецької політики: її докладно обговорили, схвалили, розробили, поширили і її добре зрозуміли німецькі офіційні особи. До березня 1941 року були визначені основи та структура «Плану голоду». Відповідний набір «Настанов економічної політики» оприлюднили в травні 1941 року. У червні німецькі урядовці отримали трохи спрощений документ — «Зелену папку» — надрукований і розповсюджений накладом 1000 примірників. Напередодні нападу на Радянський Союз Гіммлер і Ґерінґ контролювали найважливіші аспекти післявоєнного планування: Гіммлер відповідав за довготерміновий план расової колонізації згідно з планом «Ост», а Ґерінґ за короткотривалий голод і знищення населення відповідно до «Плану голоду». Німці збиралися вести війну на винищення, унаслідок якої Східна Європа мала перетворитися на аграрну колонію із винищеним населенням. Гітлер планував ліквідувати результати сталінської політики. Замість «соціалізму в одній країні» мав настати соціалізм для німецької раси. Ось такі були плани.
***
Тімоті Снайдер – американський історик, письменник, публічний інтелектуал. Професор Університету Торонто (Канада); фахівець з історії Східної Європи ХХ століття, зокрема історій України, Польщі, Росії. Дослідник націоналізму, тоталітаризму та Голокосту.
Українською мовою опубліковано головні книги Тімоті Снайдера, зокрема «Роздуми про двадцяте століття» (спільно з Тоні Джадтом); «Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка»; «Про тиранію. Двадцять уроків ХХ століття. Графічна адаптація»; «Наша недуга. Уроки свободи з лікарняного щоденника»; «Чорна земля. Голокост як історія і застереження»; «Червоний князь», «Про свободу».
«Криваві землі» Тімоті Снайдера виходять друком українською у колаборації видавництва «Човен» та видавництва «Локальна історія» за ексклюзивної підтримки книгарні «Сенс».
Джерело: Тімоті Снайдер. «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним». Уривок
