«За 3,5 місяця не втратили жодної ділянки»: інтерв’ю з командиром підрозділу ГУР МО, сформованого з умовно-достроково звільнених бійців

«Артан Х» — достатньо молодий підрозділ Головного управління розвідки Міноборони України, сформований в червні 2024 року з достроково звільнених добровольців.

За час свого існування підрозділ вже побував на найгарячіших ділянках фронту — Харківський напрямок, Донецький (Рівнопіль), Запорізький, де успішно виконав усі поставлені завдання.

АрміяInform поспілкувалася з командиром штурмового підрозділу «Артан Х» майором Андрієм «Фаворитом» Мельником.

Він народився в Києві, за цивільним фахом — юрист, політтехнолог. З перших днів повномасштабного вторгнення росіян в Україну став військовим — спочатку у складі ДФТГ, в якому був одним із засновників, згодом перейшов до лав ГУР МО України, у спецпідрозділ «Артан».

Брав участь в операціях з висадки в тимчасово окупованому Енергодарі, битві за Бахмут, повернення під контроль України нафтових вишок у Чорному морі та багатьох інших спецоперацій, зокрема у ворожому тилу.

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

— Отже, розкажіть, будь ласка, про свій підрозділ.

— Нашому підрозділу вже рік. Його на 95% становлять достроково звільнені. Є в нас маленький відсоток людей, які прийшли із цивільного життя, але повторюю: 95% — це люди з місць позбавлення волі. За цей рік підрозділ себе дуже гарно показав, уже встиг себе проявити на багатьох напрямках. У нас були затяжні бойові операції по 3–4 місяці. Тому, може, не так багато операцій, але вони всі були довготривалі.

— Розкажіть докладніше про людей підрозділу. За якими критеріями ви їх відбирали?

— Переважна більшість особового складу — це засуджені за 115-ю статтею, це умисне вбивство. Відбираємо людей дуже просто — це люди до 40 років з максимальним бажанням захищати нашу країну, які мають більш-менш непогану фізичну форму, які не мають залежностей, це що стосується алкоголю та наркотичних засобів. Якщо ці всі складові є, то ми з радістю таких людей беремо.

Є такі, кому залишалося два місяці, наприклад, до кінця терміну, і вони все одно виявили бажання долучитись до лав Сил оборони. Є такі, хто половину строку там відбув. Абсолютно різні є. Також є ще й інші статті, де не такі великі терміни.

Але разом ці всі люди себе дуже добре показують і воюють вони дуже добре. Думаю, на сьогодні одні з найкращих. І кожен день це доводять.

— Як ви їх відбираєте, як вони потрапляють до вас?

— Спочатку я їздив сам місцями позбавлення волі й відбирав їх. Тепер у мене вже є в команді люди, які на постійній основі їздять Україною та відбирають. До їх складу входять колишні ув’язнені — теж достроково звільнені. Є дуже багато охочих потрапити саме до нас, постійно пишуть, телефонують, тобто ми зазвичай коли вже їдемо, то знаємо, що в нас вже є багато охочих.

— Як усе це відбувається офіційно?

— Вони підписують контракт та фактично вважаються вільними. Тобто в них тут все те саме, що й у людини, яка прийшла із цивільного життя. Така сама зарплата, такі ж умови. Багато кого ми вже нагородили, є і президентські нагороди тим, хто відзначився, і ордени «За мужність», є ті, кого ми подали на Героїв України, правда, на жаль, посмертно. Хлопці дуже себе добре показують, воюють.

І є навіть така тенденція, що є люди з цивільного життя, які хочуть потрапити саме до нас, і їх не бентежить те, що вони служитимуть із достроково звільненими. Я вважаю, що кожен має право на помилку і має право на другий шанс. Не можна судити всіх, що всі погані там і таке інше.

У кожного є якась своя історія і часто людина може опинитися в тих чи інших обставинах, тому засуджувати точно не варто. А на сьогодні ці люди воюють найкраще і щодня кладуть своє здоров’я, життя за захист нашої Батьківщини. Тому я вважаю, що вони всі герої.

— На яких підставах ви можете відмовити?

— Навіть не розглядаються кандидати зі ст. 152–156, це зґвалтування і сексуальне насильство. Також виключаємо з розгляду ст. 305–324 — це незаконний обіг наркотичних засобів. Ну і 111 — це держзрада, також тероризм і всі, хто ув’язнений довічно.

З іншими статтями: вивчаємо справу, проводимо перевірку обставин, якщо кандидат показує, що він вмотивований.

— Яку підготовку проходять ці люди?

— Мінімальний термін підготовки три місяці. Перший місяць вони просто займаються, отримують базу і фізичну форму, тому що часто люди, які перебувають у місцях позбавлення волі фізично трошки деградують, там немає змоги займатися спортом тощо. Тому ми спочатку відновлюємо фізичну форму, а потім вони проходять БЗВП. Якщо в нас ще залишається час і є можливість, то потім ще поглиблена підготовка за напрямами.

— За якими саме?

— Якщо це медик, то він вчить далі медицину, якщо це інженер, то він вчить далі інженерну справу тощо.

— Які спеціальності є у вашому підрозділі?

— Абсолютно всі бойові спеціальності у нас є: це і водії броньованих машин, і кулеметники, інженери, медики, оператори БПЛА, тобто — абсолютно всі професії, які потрібні для виконання завдань.

— Як вам, як командиру, працюється в такому колективі?

— Якщо чесно, вони дуже дисципліновані, ми підтримуємо дисципліну постійно, тому працювати, попри якусь специфіку, досить просто. У нас є з ними повне взаєморозуміння і я повністю задоволений тим, як вони служать і виконують завдання.

— Чи є якісь особливості? Я знаю, що вперше відкрити вогонь на ураження або вступити у вогневий контакт — ступор інколи буває. Як ваші бійці це проходять?

— Я скажу так: враховуючи той життєвий шлях, який пройшли ці люди ще до війни, то вони всі досить загартовані, досить холоднокровні. І можна сказати, що ступору як такого у нас насправді немає. Те, що страшно, так, буває — на війні не може бути не страшно. Але якщо щось таке є, то кожен боєць переборює, один одного підтримує, і з цим проблем у нас не було.

— Працюєте за лінією фронту?

— Різні завдання були. Наприклад, у нас під Харковом завдання було, то ми фактично висадилися в тилу ворога, обрізали ворога і потім зачищали, ідучи у свою сторону до наших позицій.

— Якими групами воюєте?

— Переважно це малі групи, двійки, четвірки, тобто зараз така війна, що можливо воювати тільки малими групами, тому що з великою кількістю безпілотних систем неможливо залишитися непоміченим. Велике скупчення людей в одному місці — це неправильно і неефективно.

Тому переважно це малі групи або якісь оборонні завдання там, де ворог дуже тисне, ми часто для підсилення заходимо як піхота і перебуваємо певний час, щоб не віддати ворогу позицію.

— Чи є якісь специфічні засоби психологічної підготовки, які ви застосовуєте?

— Якихось особливих засобів немає. Але з людьми постійно треба працювати, постійно потрібно говорити.

Ми — я і моя команда — намагаємось розв’язувати їхні проблеми, які є в них у цивільному житті. Для того, щоб голова в них була вільна і вони були сконцентровані на війні, на завданні. Адже якщо боєць має якісь проблеми, то це відображається на роботі, і тому ми намагаємось в широкому спектрі допомагати бійцям.

— У них сім’ї є?

— Багато в кого є сім’я, багато в кого немає, але наш підрозділ для них — це як сім’я. Ми тут живемо однією великою родиною, один за одного, всі один одному допомагають. І це дуже правильний принцип. Це допомагає як на полі бою, так і в буденному житті.

— Ви сказали, що ваші бійці інколи працюють як звичайна піхота. Тобто просто сидять в окопі, чекають на ворога, відстрілюються.

— Саме так. Просто росіяни, якщо в них у планах є забрати певну територію, починають проводити активні дії й буквально стирають ці позиції.

Наші бійці із цими завданнями справляються на відмінно. Так, ми були 3,5 місяця на Запоріжжі, не так давно повернулися. І за цей час ми там не втратили жодної ділянки, фактично лінія фронту там зовсім не пошкодилася.

— Завдяки чому? Краща стрілецька підготовка, найкраще самовладання?

— Я думаю, насамперед — це підготовка і сила духу. Зараз така війна, що треба вміти й копати, і ховатися, і ми вчимо їх виживати в таких умовах. Вони дуже старанно вчаться — і це все потім вони показують на полі бою.

— Чим, умовно кажучи, розвідник «Артана», який виконує функції піхоти, відрізняється від звичайного піхотинця, який сидить поряд у сусідньому шанці?

— Я думаю, перш за все, це термін підготовки. Ми готуємо як мінімум три місяці до першого завдання. Якщо людина буде не готова за цей час, ми її не поставимо виконувати завдання.

Другий момент — це оснащення. Ми оснащуємо бійців всім найкращим. Шоломи, бронежилети, прилади — все найкраще. Третій момент — це те, що ми між виконанням бойових завдань постійно вчимося.

Приїхали після завдання, тиждень відпочили й знову повертаємося до навчання. Плюс війна така динамічна, що кожні пів року фактично повністю змінюється її концепція. І потрібно постійно щось змінювати й у навчанні. Ми виходимо на поле бою в найкращій своїй формі. Врахуємо, що воює не весь підрозділ — одна рота, дві роти. Тим часом інші люди якраз проходять навчання, і потім ротаційним способом міняємося. Тобто процес навчання триває постійно, і скільки триватиме війна, стільки вони будуть вчитися.

— Як ви оцінюєте противника?

— Противника не можна недооцінювати. Вони також так само постійно змінюють концепцію війни, постійно щось нове вигадують. Є така тенденція на війні, що чомусь ми вчимося у ворога, чомусь вони вчаться у нас.

Це нормально, війна — це динамічна історія, і тут треба весь час щось втілювати нове, особливо нам, враховуючи те, що ми не переважаємо кількісно ворога, отже, повинні вигравати якось там технічно і так далі.

Тому ми точно повинні перехитрити нашого ворога для того, щоб зрівняти оцю нерівність у людському ресурсі.

— Якщо вже зайшла мова про людський ресурс, згадаємо широко відомий термін — «м’ясні штурми», коли вони просто тиснуть масою. Як у такому разі вдається цю навалу стримувати?

— Це комплексна робота і безпілотних систем, і артилерії, і піхоти. Але хочу сказати, що ворог уже давно відійшов від «м’ясних штурмів». Вони також міняють концепцію, вони працюють зараз малими групами. В основному використовують мототехніку, квадроцикли — все те, що погано видно в тепловізійні прилади, і коли ворог їде на квадроциклі , то його не одразу можна помітити. Вони намагаються застрибнути в окоп, бліндаж і так далі.

Плюс вони досить ефективно використовують тепловізійні накидки. Вони можуть іти 5–7 км для штурмових дій протягом тижня. Тобто вони потрошку ідуть, ідуть, ідуть… Ми їх не бачимо і фактично виявляємо, коли вони підійшли до позиції на відстань кидка гранати.

І по одному буває ходять, і по двоє. Тобто переважно це малі групи, так само від м’ясних штурмів противник уже відійшов.

— Це йдеться про звичайну російську піхоту чи все-таки штурмовики російські? І як із цим справляється наша піхота?

— Це стосується як звичайної російської піхоти, так і їхніх спецпризначенців. Питання тільки оснащення і підготовки. Але, як на мене, наша піхота найсильніша у світі. І те, як ми воюємо в повномасштабній війні, як ми стримуємо ворога, і враховуючи те, скільки вдалих операцій було проведено, доводить цей факт.

Такі підрозділи, як наш, включаються в напрямках, де потрібно, там, де гаряче, там, де десь може щось посиплеться, от туди треба використовувати спецпризначенців. Ви ж розумієте, що ніякого спецназу не вистачить, його просто немає фізично стільки, щоб виставити його скрізь як піхоту. Ну і плюс це не зовсім раціональне використання спецназу.

— Як впливає поява великої кількості дронів на тактику?

— Якщо чесно, можна сказати, що нині війна стала війною дронів. Буває, що за тиждень жодного пострілу може боєць не зробити.

Якби ми трішки відійшли від дронів і були б у нас чисто стрілецькі бої, я думаю, що ми б давно вже росію перевернули. Тому що в стрілецьких боях українцям немає рівних. Ну і плюс у нас правда, ми за свою землю стоїмо, тому з такою метою, з таким настроєм, звісно, воювати набагато простіше.