Ігор Калинець
Ігор Калинець народився 9 липня 1939 року в Ходорові на Львівщині в родині службовця. Після закінчення школи у 1956 році вступив до Львівського університету імені Івана Франка на українську філологію. Освіту здобував у час «відлиги», однак уже тоді молодий літератор не мав ілюзій щодо ідеологічної сутності режиму.
З 1962 року Калинець працював у Львівському обласному державному архіві — спочатку архіваріусом, згодом старшим науковим співробітником. Архів став для нього простором дотику до української історичної пам’яті, з якою він поводився з глибокою пошаною.
Ігор Калинець, працівник Державного архіву Львівської області
З майбутньою дружиною доля звела молодого поета на сторінках журналу «Жовтень», де їхні перші публікації з’явилися поруч. Згодом на засіданні літературної студії студентка першого курсу попросила показати їй Ігоря Калинця. Так розпочалася історія кохання поета й Ірини Стасів — філологині, поетки, активної учасниці дисидентського та правозахисного руху. Разом вони виховали доньку Звениславу (Дзвінку).
Їхня оселя стала місцем зустрічей творчої молоді — митців, науковців, театралів, які приходили говорити про свободу, літературу, національну пам’ять. Ігор та Ірина активно долучалися до самвидаву: передруковували й розповсюджували заборонені книжки, листівки, маніфести. За ними стежив КДБ, їх неодноразово викликали на допити, однак упродовж кількох років Калинцю вдавалося уникати арешту — частково завдяки керівництву архіва.
Ігор Калинець та його дружина Ірина
Поява першої поетичної книжки «Вогонь Купала» у 1966 році в київському видавництві «Молодь» стала помітною подією. Однак її офіційна присутність у культурному просторі тривала недовго: наклад вилучили з обігу, звинувативши автора в українському буржуазному націоналізмі. Згодом поет згадував, що, попри поодинокі публікації, ніколи не відчував себе частиною радянського літературного процесу. Поетична правда, яку він ніс у своїх текстах, для влади була рівнозначною антирадянщині. Попри безперечний талант, через “політичну неблагонадійність” Калинця не прийняли до Спілки письменників.
Наприкінці 1971 року у Львові було створено Комітет захисту Ніни Строкатої-Караванської — першу правозахисну організацію в Україні, яка стала початком руху, що згодом вилився в Українську Гельсінську групу. У січні 1972 року всіх членів Комітету, зокрема Ірину Стасів-Калинець, заарештували. Ігор Калинець залишився з маленькою донькою, яка щойно пішла до першого класу. Він публічно захищав дружину, виступав на підтримку інших переслідуваних. У серпні того ж року надійшло розпорядження заарештувати й Калинця. Формальною підставою стала його дебютна збірка «Вогонь Купала», а також інші поетичні цикли, що поширювалися за кордоном, зокрема вірші, присвячені Валентинові Морозу, Аллі Горській та дружині Ірині. Експертні висновки готували здебільшого лояльні до режиму викладачі Львівського університету.
9 січня 1972 року. Різдво в домі Садовських у Львові. Стоять — Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять — Стефанія Шабатура, вбрана циганом, Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко. Через три дні Стус, Калинець та Шабатура були заарештовані.
Зліва направо: Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Наталка Пилип’юк, Ігор Калинець, Марія Качмар-Савка; нижній ряд: Стефанія Шабатура.
Калинцю пропонували написати покаянного листа, обіцяючи, що тоді його не заарештують і справу дружини переглянуть. Кадебісти вважали, що його легко зламають, зважаючи на ніби м’який характер. Вони показували список людей, які вже покаялися і були на волі, лякали тим, що дитину віддадуть до інтернату. Для поета це було найстрашніше. На щастя, цього не сталося.
Після арешту Калинця доправили до львівської тюрми на Лонцького й помістили в одиночну камеру. Вирок був суворим: шість років ув’язнення в таборах суворого режиму та три роки заслання. Калинець відбував покарання на Далекому Сході, працюючи токарем і кочегаром.
Навіть у табірних умовах формувалася спільнота: політв’язні разом відзначали релігійні свята, підтримували одне одного. Калинець брав участь в організованому спротиві, який координував Іван Світличний — разом із однодумцями підписував колективні звернення, оголошував голодування, відмовлявся від радянського громадянства.
У 1981 році, після повного відбуття вироку, Ігор Калинець вийшов на волю. Попри роки ізоляції, тиск і виснаження, він залишився незламним. Подружжя знову повернулося додому, але країна вже змінилася: СРСР вступав у фазу занепаду, а правозахисний рух — у новий етап боротьби. Формальна реабілітація Калинця відбулася лише у 1990 році.
Після звільнення Ігор Калинець працював спочатку в районній бібліотеці, згодом — у Львівській науковій бібліотеці імені Василя Стефаника, редагував журнал обласного відділення Фонду культури. Від 1987 року був одним із засновників і головним редактором самвидавного часопису «Євшан-зілля». Хоча Калинець повернувся до активної громадської діяльності, поетичну творчість він вважав завершеним етапом. Поезію сприймав як своєрідну форму спротиву, актуальну для свого часу, що вже виконала свою місію.
У роки перебудови він активно долучився до національного відродження: виступав на захист УГКЦ, підтримував демократичні ініціативи, боровся за незалежність України. Калинець ініціював повернення до культурного обігу замовчуваних імен, зокрема послідовно працював над поверненням Богдана-Ігоря Антонича в українську літературну традицію. Разом із дружиною дбав про могилу поета на Янівському цвинтарі, підготував біографічно-естетичну розвідку «Знане і незнане про Антонича» (2011) та упорядкував збірку «Богдан Ігор Антонич — дітям» (2021).
Ігор Калинець з Родиною після повернення із заслання
Упродовж 1990-х Калинець дедалі більше звертався до перекладу. Від 1999 року працював над перекладами з польської мови, зокрема свого улюбленого польського автора — Юрія (Єжи) Гарасимовича. Після смерті дружини Ірини у 2012 році став упорядником і хранителем її творчого спадку. Упродовж наступних років уклав і видав повне зібрання її творів у восьми томах.
Уся творчість Ігоря Калинця пройнята впізнаваним стилем: увагою до форми, глибиною символіки, живим зв’язком зі світом культури. За життя в підрадянській Україні вийшла лише одна книжка — «Вогонь Купала» (1966), яку майже одразу вилучили з обігу. Інші тексти поширювалися через самвидав або виходили за кордоном. У таборовій реальності поезія залишалася для Калинця порятунком. Кожен вірш, написаний у таборі, проходив сувору цензуру. Частину творів вилучали через «приховані заклики». Коли поета викликали для пояснень, він відповідав просто: це метафори, без яких поезія перестає бути поезією. Але саме в багатозначності образу влада вбачала загрозу — адже там, де виникає кілька можливих сенсів, починає дихати свобода.
Хоч Калинець публічно заявляв про завершення поетичної діяльності, у 1990-х він активно працював із власним архівом: упорядковував, редагував, повертав поезію до читацького обігу. Після проголошення незалежності з’явилися два програмні томи: «Пробуджена муза» (Варшава, 1991), що вмістила дев’ять збірок 1960-х, і «Невольнича муза» (Балтимор / Торонто, 1991) — вісім циклів, написаних у неволі.
Ранні збірки Калинця вражають насиченістю культурних алюзій, фольклорних мотивів, ремінісценцій зі світового мистецтва. Це поезія, що розгортається в межах української традиції, але водночас переосмислює її. Тексти схожі на поетичні примітки до національного архетипу — «записи на полях» колективної пам’яті. У пізніших збірках поетика змінюється: форма стає стриманішою, фраза — лаконічнішою, думка — концентрованішою. Поет дедалі частіше звертається до першооснов буття. Його рядки кружляють довкола простих речей і ускладнюють їх через саму увагу до них. Важить напівмістичне схоплення сенсів, які автор не закладає готовими, а розбурхує в свідомості читачів. Метафора у нього не вигадує світ, а вивільняє смисл — той, що народжується як внутрішній відгук на реальність. Калинець не нав’язує значень, а відкриває простір для їхнього народження.
Однією з найхарактерніших рис його письма є послідовна робота з формою циклу. Калинець майже не писав окремих віршів і не мислив поезію як сукупність розрізнених одиниць. Для нього текст був частиною ширшої структури. У всій творчості Калинця відчутна єдність стилю: тяжіння до чіткої композиції, інтелектуальна зосередженість, уважність до ритму й образу. Його поезія часто працює зі стилізацією, переосмисленням традицій, із простотою, за якою прихована складна внутрішня структура.
Ігор Калинець
Ігор Калинець залишив вагомий слід і в українській дитячій літературі. Шлях Калинця у дитячій літературі починається ще в неволі. У таборі, далеко від дому, Калинець пише для своєї доньки Дзвінки. Дівчинка щойно закінчила другий клас, і батько, відірваний від неї фізично, прагнув лишитися в її уяві та серці. Він прагне бути присутнім у її житті хоча б через слово. Так народився цикл «Дивосвіт, або ж Перша книжечка для Дзвінки» — вірші про природу, написані як запрошення навчитися бачити красу: у блискавці, веселці, димі, стежці. Далі з’явилися наступні цикли «Калинова сопілка» та «Веселка». Усі три послання до дочки сплетені з метафор і є протилежністю традиційної дитячої поезії з простенькими римами та образами.
Більш традиційні книжки для дітей Калинець почав писати з 1990-х. З-під його пера виходили тексти, які захоплюють і дітей, і дорослих: «Пан Ніхто» (1994), «Про дівчинку і квіти» (1995), «Дурні казки» (1996), «Казки зі Львова» (2001), «Забави тістечок» (2004), «Небилиці про котика і кицю» (2005), «Данка і Крак» (2009) та інші. У його казкових текстах щоденне сповнюється чарівного, а абсурд набуває власної логіки. Поет постає тут як уважний спостерігач і тонкий стиліст, здатний оживити найменшу деталь, звук чи порух природи. Його оповіді — світлі й глибокі, пронизані добротою, філософськими розмислами та тонким гумором.
23 листопада 2013 року, 5 ранку, Євромайдан, Львів, Поет і дисидент Ігор Калинець прийшов підтримати студентів, які захищали намет від демонтажу..
Упродовж усього життя Ігор Калинець зберігав зацікавлення до творчого експерименту — не задля зовнішнього ефекту, а як способу точніше передати думку чи переживання. Він був надзвичайно вимогливим до слова, послідовно дотримуючись високої культури письма. Його естетика ґрунтувалася на глибині змісту, а стиль поєднував стриманість із внутрішньою виразністю. Не дивно, що творчість Калинця мала значний вплив на українських поетів наступних поколінь.
Ігор Калинець назавжди залишиться в українській культурі символом незламності, творчої гідності й вірності національним ідеалам — митцем, який ніколи не зрадив своїх переконань. Його смерть настала в той момент, коли Україна як ніколи потребує голосів, що пам’ятають справжню ціну свободи та знають, що слово може бути сильнішим за зброю.
Творчість і громадська діяльність Ігора Калинця здобули широке визнання. У 1992 році він став лавреатом Шевченківської премії та премії імені Василя Стуса, а в 2015-му навіть був висунутий кандидатом на Нобелівську премію з літератури. У 2005 році Калинець став почесним громадянином Львова. Його внесок у культуру та захист людської гідності відзначено орденом Свободи та орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня, від якого він, однак, відмовився — на знак протесту проти, за його словами, «жорстокого зросійщення». За останні роки отримав ще дві знакові відзнаки: у січні 2022 року — звання Народного поета України, а в листопаді 2023-го — Премію імені Митрополита Андрея Шептицького.
