Людина без імені
Популярність Іствуд отримав вже після тридцяти завдяки ролям у “доларовій трилогії “ Серджіо Леоне, де він зіграв людину без імені – мовчазного ковбоя без минулого. Ця дещо іронічно, адже до знімань в Леоне Іствуд дійсно був “ковбоєм без минулого”. Ну, або майже без минулого.
Іствуд народився в заможній родині в Сан-Франциско, але про рідних згадує рідко. В юності займався чим завгодно, окрім навчання в приватних школах, куди його заганяли батьки. Намагався отримати вищу освіту, але як говорить сам: “Я вивчав менеджмент. Як будь-яка людина, яка не знає, чого хоче”. Потім працював ким завгодно, від рятувальника на пляжі до пожежного лісової служби. А далі була армія. Іствуд готувався до відправки на Корейську війну, однак за дивних обставин потрапив в авіакатастрофу. Щоб вижити, плив понад три кілометри Тихим океаном; після цього звільнився з армії за станом здоров’я.
Іствуд, 1961 рік
Однак саме в армії Іствуд вперше зацікавився акторством. Існує кілька версії чому: чи то група Universal, яка знімала якісь матеріали в його військовій частині, запримітила високого солдата (зріст Іствуда 193 см), чи то однополчанин Чак Гілл звів його зі світом кіно. Так чи інакше, після армії Іствуд їде підкорювати Голлівуд.
До 1959 року підкорення не вдавалося: ролі були або зовсім крихітні, або взагалі камео, яке не згадують в титрах. Режисерів дратувала манера Іствуда говорити крізь зуби – дивно, але саме це стане його фішкою на наступні десятиліття. Але у 1959 році стався вестерн-серіал “Сиром’ятний пиріг”; Іствуду там дісталася другорядна роль “хорошого хлопця”; завдяки їй актора примітили в Європі й запросили на знімання до Серджіо Леоне.
Джон Вейн для молоді
Вестерн – найбільш традиційний американський жанр кіно. Середній план знімання там придумали для того, щоб було видно не лише обличчя героя, а і його кольт на поясі. Довгий час у цьому жанрі існував канон, який створив фундаментальний для американського кіно режисер Джон Форд; решта режисерів вестерну перебували у його тіні.
В роки Другої світової вестерн успішно перекочовує у Європу, а в післявоєнні роки стає улюбленим жанром в Італії та Іспанії. Вестерни цих країн розповідали про те, як європейці бачать історію Дикого Заходу. Звісно, це бачення відрізнялось і від фордівських канонів, і від реальної історії цього небезпечного американського краю, тож так звані спагетті-вестерни викликали у американців лише насмішки.
Для італійців було дуже важливо, аби в їх вестернах обов’язково грали американці. Грошей в цій індустрії було небагато, а тому підписати зірку на кшталт головного американського ковбоя 1950-х Джона Вейна вони не могли. У спагетті-вестернах знімались або зірки старого Голлівуду, які вже скотились на дно пляшки – як Альдо Рей, або ті актори, чия кар’єра взагалі не складалась вдома – як Клінт Іствуд.
Іствуд в образі «Людини без імені» у фільмі Серджо Леоне «За жменю доларів» (1964)
У так званій “доларовій трилогії” Серджіо Леоне – “За пригоршню доларів” (1964), “На декілька доларів більше” (1965), “Хороший поганий злий” (1966) – Іствуд створив образ мовчазного суворого героя в ковбойському капелюсі й пончо. Його кольт ніколи не хибить, а сигара завжди стримить між зубів. Найбільше Леоне в цьому образі подобались фірмовий прищур та шипіння, за яке Іствуда шпиняли голлівудські режисери. Персонаж Іствуда нагадував радше коміксового супергероя, аніж ковбоїв з американських вестернів. Його сувора і люта харизма викарбовувала культові цитати (на кшталт: “Є два типи людей: одні тримають зброю, інші – копають”) та здійснила справжній прорив: спагетті-вестерни стали популярними у США.
На дворі була друга половина 1960-х. Цензурний кодекс Гейза скасували. Вестерн почав мінятись, а колишній король цього жанру Джон Вейн все ще захлинався ультраконсервативною ідеологією та знімав кондову пропаганду для армії США. Америка потребувала нового ковбоя, і ним став Клінт Іствуд. Його наступні вестерни “Повісь їх якомога вище” (1968) чи “Два мули для сестри Сари” (1969) маловідомі для української публіки, однак в США це класика вестерну. Саме вони зробили Іствуда високооплачуваною та затребуваною голівудською зіркою.
Проте Іствуд не збирався залишатись в ролі ковбоя все життя – він планував значно більше.
Дон Сігел і “кейс Іствуда”
Вольовий та впертий характер Іствуда завжди стояв кісткою в горлі і режисерам, і продюсерам. Іствуда відверто напружувало, коли в кіно щось виглядало не так, як він хотів. Саме це бажання усім командувати і відчуття того, що лише він знає, як правильно, привели його в режисуру.
Після успіху у Леоне Іствуд знайомиться з Доном Сігелом – режисером старої школи, який спеціалізувався на вестернах. Сігел – один з небагатьох, про кого Іствуд ніколи не відгукувався погано. Одна з причин: він став наставником Іствуда в режисурі. У вестернах Сігела, де знімався Іствуд, режисер дозволяв йому самотужки ставити окремі сцени, а іноді це доходило і до половини фільму. Динамічну режисуру з принципом “найкращий дубль – перший” Іствуд перебрав саме у Дона Сігела.
У 1970-ті кар’єра Іствуда як режисера починає набирати обертів. Він зняв кілька досить непоганих кримінальних трилерів та вестернів, однак все ще лишався більше актором, аніж режисером. Саме тоді стався “кейс Іствуда”. У 1976 році Іствуда запросили на головну роль у вестерн “Джосі Вейлз – людина поза законом”, який режисував Філіп Кауфман. Однак зйомки по 15-17 дублів та відсутність активної динаміки на знімальному майданчику дратували актора, тож врешті він вигнав з фільму режисера та дозняв його сам: це дозволили продюсери, які стали на бік голлівудської зірки проти маловідомого тоді режисера. Після цього Гільдія режисерів випустила рішення за “кейсом Іствуда”, яке діє досі: воно забороняє заміняти режисера на знімальному майданчику актором чи представником будь-якого іншого ремесла, навіть якщо цього дуже хочуть продюсери.
Брудний Гаррі
1970-ті – це період консервативного повороту та згортання контркультурного проєкту. До середини 1970-х захлинається хвиля Нового Голлівуду, натомість з’являється поняття франшизи та зростає популярність мейнстрімного кіно. Обидва ці фактори Клінт Іствуд використав у серії бойовиків про Брудного Гаррі – інспектора поліції Гаррі Каллагена, пропитого копа-лінчувальника, який у своїх діях більше спирається не на писаний закон, а на власне відчуття справедливості.
Реакція на Брудного Гаррі була різнополярною. Глядачі любили різкого та цинічного копа, і франшиза стала не просто окупною, а певною мірою культовою. Водночас критики побачили у цьому персонажі загрозу демократичним цінностям: кінокритикиня Полін Кейл прямо називала Іствуда, який не дуже артикулював різницю між своїм образом та персоною, фашистом.
Іствуд в ролі інспектора поліції Гаррі Каллагена у фільмі ‘Брудний Гаррі’ 1971
Брудний Гаррі контрастував з героями Нового Голлівуду, які були ізгоями, маргіналами чи просто людьми поза системою. Цей коп в костюмі та сонцезахисних окулярах став символом повернення консервативних цінностей та іконою для республіканців, адже прийшов покарати нікчемних мажорів, хіппі, ліваків та інших “розкладачів суспільства” без зайвих сентиментів та бюрократичної тяганини. Його гіперболізований магнум став неоднозначною емблемою 1970-х – епохи, коли американці вперше почали масово відчувати, що їх держава регулярно порушує закони, які сама ж ухвалила.
Після сорока життя тільки починається…
Якщо 1970-ті були для Іствуда містком від просто хорошого актора до повноцінної голлівудської зірки, то 1980-ті стали його лебединою піснею. На межі 1970-х і 1980-х Іствуд відмовляється від низки потенційно культових ролей. Він відкинув роль Супермена, бо вважав, що його має грати хтось молодше 30-ти. Від ролі Джеймса Бонда він відмовився, бо вважав себе занадто американцем, а від ролі Рембо через те, що вважав неприпустими убивати поліцейських в кадрі. Консервативний та похмурий? він притримувався лібертаріанського поняття Don’t Tread on Me як головного принципу життя й ідеально вписався в світ рейганівської Америки. Сам Іствуд неодноразово говорив, що життя починається після сорока.
Іствуд під час зйомок фільму «Джосі Вейлз — людина поза законом» (1975)
У 1980-х його кар’єра режисера та актора (а знімався він переважно сам у себе) складається якнайкраще. Цей період різноплановий для його кар’єри: тут знайшлося місце й історії суворого батька-сержанта, який готує тусовщиків до служби в “Перевалі розбитих сердець” (1986), і шпигунській пригоді про Холодну війну у “Вогняному лисі” (1982), і глибоко особистим історіям “Людина з притону” (1982) та “Птах” (1988), в яких він відрефлексовує свою закоханість у джаз та вперше отримує схвальні відгуки критиків.
Але врешті Іствуд повертається до свого, так би мовити, коріння і знімає два вестерни: “Блідий вершник” (1985) та “Непрощений” (1992).
“Непрощений” став одним з найбільш важливих фільмів у кар’єрі Іствуда. Цей похмурий вестерн став присвятою пам’яті його друга та наставника Дона Сігела. Він розповідає історію про колишнього головоріза, який обирає мирне життя, але погоджується на останнє замовлення, аби витягти родину з боргів. Цей фільм стає своєрідним прощанням з жанром: типову для режисури Іствуда динаміку тут змінюють довгими сповіді про тягар минулого, що стирають межі між добром та злом. Те, що не було важливим для Людини без імені у фільмах Леоне, отримало осмислення у “Непрощеному”.
…а після сімдесяти розквітає знову
“Непрощенний” став тріумфом Іствуда та приніс йому перші два “Оскари” за кращий фільм та режисуру. Решта 1990-х були невдалими в його кар’єрі. Він штампував кримінальні бойовики, які провалювались один за іншим. Дивним приємним винятком стала щемка мелодрама “Мости округу Медісон” (1995), яка розповідала про неможливе кохання дорослих людей.
Шерон Стоун аплодує Клінту Іствуду після вручення «Золотого лева» на Венеціанському кінофестивалі, 30 серпня 2000 р.
Новий подих в кар’єрі Іствуда припадає на 2000-і. Саме тоді з’являється похмурий трилер про педофілію та лінчування “Таємнича річка” (2003) – “Оскар” за кращу чоловічу роль, яку винонав у цій стрічці Шон Пенн, зараз зберігається в кабінеті президента Зеленського.
Потім виходить “Крихітка на мільйон” (2004) – похмура, але чесна історія про спорт, другий шанс, самотність, родину, мрію, втрату. Для Іствуда цей фільм став знаковим – три номінації на “Оскар” за кращий фільм, режисуру та акторську гру. Такого досягав раніше лише Воррен Бітті з “Діком Трейсі”.
У 2014-му з’являється “Американський снайпер” – велика історія про війну, яка сильно контрастувала з іншими воєнними драмами про події в Іраку та Афганістані. Іствуд першим зобразив героя, який перемагає у війні; це викликало нову хвилю скепсиса від критиків, але водночас зібрало 547 мільйонів доларів прокату при бюджеті в 58 мільйонів.
Між цими фільмами Іствуд знімає “Гран Торіно” (2008) – фільм, який стає його magnum opus. Головний герой Волт Ковальські (78-річний Іствуд) став втіленням консервативних цінностей ейзенхауерівської Америки. Він – білий та гордий американець, який ішов на ворожі траншеї для боротьби з комунізмом в Кореї, який довго і завзято працював, щоб збудувати майбутнє та забезпечити дітей (а вони його тепер не розуміють), який пристрастно та вірно кохав лише одну жінку. Зірчасто-смугастий прапор на білій веранді, гвинтівка M1 Garandв коморі і легендарний Форд “Гран Торіно” в гаражі – цей збірний образ американця міг легко перетворити фільм на чергову пафосно-консервативну драму про “справжній патріотизм”. Однак Іствуд, попри близькість до консервативних цінностей, ніколи не йшов в руслі лубочного республіканства. “Гран Торіно” – це історія про те, що навіть впертий характер та вкорінені консервативні цінності не є синонімом твердолобості. Для Волта Ковальські значно більшими цінностями виявляються працелюбність та чесність. – заради них він готовий пожертвувати собою. Ключовим у стрічці стає відчуття власної гідності.
Двічі лауреат премії «Оскар» американський актор і режисер Клінт Іствуд після вручення нагород за фільм «Крихітка на мільйон доларів» разом з актором та ведучим церемонії Дастіном Гоффманом у Голлівуді , 27 лютого 2005 року.
Це відчуття Іствуд осмислює у своїх фільмах усі 2000-і та 2010-ті. Гідність стає рушієм для Меггі з “Крихітки на мільйон”, змушує її битись і не здаватись, навіть коли програла; гідності вчить свого підопічного Волт Ковальські у “Гран Торіно”; за гідність б’ються американські солдати в дилогії про Тихоокеанську кампанію Другої світової; гідність стає основою судових драм “Чудо на Гудзоні” (2016) та “Річард Джуел” (2019). Іствуд роздумує над тим, чи завжди переможець – це той, хто зберіг гідність.
Людина “Видатного покоління”
Останній на сьогодні фільм Іствуда “Присяжний №2” вийшов наприкінці минулого року, а зараз режисер знімає римейк на власний фільм “Крізь стрій” (1977). Попри поважний вік рука майстра не хибить, і фільми його так само рівні і так само хороші. Він залишається одним з небагатьох досі живих і активних голлівудських зірок “Видатного покоління”. Це люди, чиє дитинство припало на Велику Депресію, коли, за спогадами самого Іствуда, незнайомець за сендвіч міг нарубати гору дрів; їхня юність і дорослішання пов’язані з Другою світовою та Корейською війнами (долі ветеранів цих воєн – важливий аспект творчості Іствуда). Представники “Видатного покоління” пережили не один злам епох: Іствуд застав трансформацію кіно з чорно-білого на кольорове, а потім бачив, як плівкову камеру заміняє цифрова. Він спостерігав як згасали зірки “Золотого Голлівуду” і народжувались зірки “Нового Голлівуду”, як з’являлися франшизи і стримінги. І все це – лише про кіно; президенти за Іствуда мінялись більше десяти разів.
У 1970-х Іствуд пережив особисту драму: в його родині всі довгожителі, однак доля батька стала трагічним винятком. Ця відносно рання смерть була пов’язана зі шкідливим способом життя, і це значно вплинуло на Іствуда, який втратив інтерес до міцного алкоголю та тютюну (навіть в кадрі), відкрив для себе наявність клітковини в раціоні, а також, за сприяння свого друга Девіда Лінча (навіть важко уявити, як ці протилежності дружили) засвоїв трансцендентальну медитацію. Однак саме в 1970-х і з’являється той самий Клінт: людина, яка розділяє всіх на тих, хто не знає як краще, і Клінта Іствуда. Його консервативні погляди завжди залишали місце для підтримки MeToo чи легалізації одностатевих шлюбів, адже Іствуд завжди діє так, як особисто він вважає правильним. Впертий індивідуаліст, він завжди бунтував: проти контркультурних цінностей 1960-х та проти закостенілого консерватизму наприкінці 2000-х.
Клінт Іствуд під час зустрічі з медіа в парку Пойнт Лобос, штат Каліфорнія, 18 жовтня 2004 року.
Герої Іствуда також постійно бунтували: Брудний Гаррі та Людина без імені – проти неідеальності світу; Вільям Манні з “Непрощенного” – проти неідеальності самого себе; Волтер Ковальські з “Гран Торіно” та Френк Данні з “Крихітки на мільйон” – проти неідальності Бога (майже як заповідав філософ Сьорен К’єркегор). Протягом уже 60 років як актор екрані та як режиер в режисерському кріслі Іствуд розповідає єдину велику історію американського бунту заради гідності.
Клінту Іствуду сьогодні 95, і він говорить, що було б чудово, якби він міг знімати фільми у 105. Він не боїться бути неідеальним і бурчить, що міленіали – це “пухнасте покоління”, але при цьому йому важливо залишатися живим. Його кредо – ставитись до себе, як до професійного боксера: завжди знати, що в тебе небагато років на самореалізацію. І це при тому, що його кар’єра почала складатися за 40, а розквітла, коли йому було близько 70. Однак в цьому весь він – Клінт Іствуд, людина-парадокс, що безкінечно бунтує проти всіх.
Клінт Іствуд під час фотосесії для свого фільму «Обмін» на Каннському кінофестивалі, 20 травня 2008 року
Джерело: 95 років Клінту Іствуду: людина, яка стала легендою Голлівуду ще за життя
