Сюжет фільму мало чим відрізняється від оригінальної анімації, яка вийшла 23 роки тому. На Гаваях живуть дві сестри — Нані (Сідні Аґудонґ) і Ліло (Мая Кеалоха), які нещодавно втратили батьків. Тепер Нані має стати для Ліло не лише старшою сестрою, а й мамою. А це складно, бо Ліло — непосидюча запитайка, яка влазить у всі можливі шкоди, а ще її не люблять однолітки.
Та якось Ліло знаходить смішного синього «собаку» Стіча, який стає її найкращим другом. Проблема лише в тому, що Стіч — це штучно створена інопланетянами істота, яка повинна знищувати міста і цивілізації. За таким монстром, звісно, відправляють мисливців — професора Джукібу (Зак Галіфіанакіс) й іншопланетного фахівця з питань Землі Піклі (Біллі Маґнуссен). А далі — кавалькада смішних пригод і чутливих історій про те, що таке доброта, дружба і родина.
Одна з найбільших переваг фільму — це акторська гра юної Маї Кеалохи. Дев’ятирічна шибайголова засліплює фільм своєю посмішкою і безпосередністю, обіймаючись і граючись із сіджіайшним Стічем (CGI, computer-generated imagery — зображення, згенеровані комп’ютером). Важко повірити, що «пес» не справжній, а юна акторка під час знімань гралася фактично з пусткою, куди вже потім умалювали сміховинного прибульця.
Кадр з фільму «Ліло і Стіч».
Кадр з фільму «Ліло і Стіч».
Стіч (його, до речі, озвучує Кріс Сандерс, як і в анімації 2002 року) — з його синім хутром, що переливається різними відтінками, — видається більш реалістичним, аніж прибульці Джукібу та Піклі, які скидаються на мультяшок, що випадково потрапили у фільм. Єдине, що здивує глядачів з хорошою пам’яттю, то це відсутність зловісного російського акценту, який був в анімаційного Джукібу.
Свого часу анімаційній версії закидали культурну апропріацію теми корінного гавайського населення. Сценарист фільму Кріс Кеканіокалані Брайт — сам представник гавайської громади. Саме завдяки йому, окрім райської природи Гаваїв і зображення традиційних танців і музики, у фільмі пропрацьована тема гавайської культури відносин. Зокрема, концепція охана — один з найважливіших принципів родинного укладу на Гаваях, коли родина — це не так нуклеарне утворення батьків і дітей, як спільнота людей, які хай і не мають кровних зв’язків, однак близькі за духом. Охана визначає родину як коло, де кожен важливий і про кожного дбають. Охана відсилає до ще одного важливого гавайського принципу, про який також йдеться у фільмі — кулеана, тобто відповідальність. Кулеана — це принцип, за яким ти відповідаєш за близьких більше, ніж за себе. Добросовісне виконання кулеани власне і формує охану — родину, де є місце кожному.
Кадр з фільму «Ліло і Стіч».
Кадр з фільму «Ліло і Стіч».
«Ліло і Стіч» — це однозначно найнедіснейнішний проєкт студії Disney. У ньому нема ані принцес, ані сміливців, які їх рятують. Пухнастий друг головної героїні — це буквально зброя масового знищення. Однак історія все ж таки тепла і щемка. У 2002 році мультфільм «Ліло і Стіч» проговорив важливу, хоч і нетипову для Діснея тему неповних чи неконвенційних родин. Як свого часу комедійна стрічка «Місіс Даутфайр» (1993) стала втіхою для покоління дітей, котрі дорослішали під час епідемії розлучень у 1990-х, так «Ліло і Стіч» став нагадуванням для дітей нульових про те, що ідеальних родин не існує. Ця ідея стала дуже влучним втіленням концепції охана. Фільм повторює цю важливу тезу з мультфільму, і тут вона збудована насамперед на неймовірній хімії між Сідні Аґудонґ і Маєю Кеалоха. Складається враження, наче вони справді сестри. Щирий зв’язок акторок на екрані передає трепетність сестринства і відчуття взаємопідтримки в родині.
Але де в чому фільм «Ліло і Стіч» програє анімаційному першоджерелу: йому не вистачає вибухової енергії. Він теж сповнений нестримного бешкету і гармидеру, та все ж значно суворіший. До того ж, буквально відтворюючи багато сцен з анімації, чомусь у ньому випущена культова, де Стіч пародіює Елвіса Преслі — її винесли малюнками у титри. Звісно, анімація в цьому плані дає більше можливостей, утім фільм аж надто стерильний і робить більшу ставку на щемкість, аніж на гумор.
Кадр з фільму «Ліло і Стіч».
Кадр з фільму «Ліло і Стіч».
Мишача студія давно вже біжить нескладним маршрутом: якщо є культова анімація — треба зробити з неї кіно. Іноді, як з «Королем Левом», це вдається; іноді, як з «Білосніжкою», виходить бездушно й маніпулятивно. «Ліло і Стіч», попри невеликі недоліки, є прикладом успіху Disney: розповідає сучасну казку про те, що родина — це там, де тебе люблять.
Джерело: Сімейний блокбастер «Ліло і Стіч»: родина — це там, де не забувають
