Що взагалі не так із дитячим читанням?
Дослідження доводять, що сьогодні лише кожна третя дитина читає книги у свій вільний час, при чому тільки 30% роблять це через задоволення, а не з примусу чи обов’язку (як у школі). З віком кількість “читаючих” дітей зменшується: така дозвіллєва практика властива одному з п’яти підлітків.
В Україні ситуація подібна. За останніми результатами Програми міжнародного оцінювання учнів (PISA), майже половина українських підлітків не досягли базового рівня читацької грамотності — тобто вміння не просто прочитати написане, а зрозуміти його зміст, проаналізувати, зробити самостійні висновки.
Водночас в Україні зменшується аудиторія активних читачів серед дітей і підлітків, про що суголосно говорять чи не всі дитячі видавці країни. До прикладу, торік наше видавництво ініціювало панельну дискусію щодо проблеми дитячого читання в межах фестивалю KyivBookFest. Представники всіх чотирьох видавництв заявили про падіння продажів дитячих книг, скорочення накладів і зменшення задоволеності читанням серед дітей. Причин кілька: війна та її наслідки, відсутність державної підтримки в популяризації читання та доступу до (якісної!) дитячої книжки.
Перша проблема — війна. Через війну, постійні обстріли і блекаути, руйнації поліграфічних підприємств і здорожчання матеріалів для друку середня ціна книг усіх вікових категорій зросла майже вдвічі. Дитяча книжка не стала винятком. У результаті все менше батьків мають можливість купувати нові книги для своїх дітей. Звичка читати, як і багато інших корисних умінь, формується з раннього дитинства. А відсутність “контакту” з книгою зрештою призведе до втрати цілого покоління дорослих читачів.
Яка ситуація з бібліотеками?
Альтернативою купленій книжці може бути книга, взята в бібліотеці. І тут ми підійшли до інших двох проблем — доступу до сучасної літератури та внеску держави в розвиток читання.
Ні для кого не секрет, що в багатьох українських містечках критична ситуація з наповненням бібліотечних фондів. Ще донедавна 60% (якщо не більше) всіх видань на полицях публічних бібліотек складали книжки з Радянського Союзу чи навіть сучасної Росії. Книгозбірні не оновлювалися роками, і замість того, щоб поступово ставати сучасними культурними хабами свого міста, вони перетворювалися на архіви чи напівпусті музеї старої літератури.
Майже нічого не змінилося і з прийняттям закону про децентралізацію влади, що мав би розв’язати руки громадам у питаннях самоврядування та розвитку міста. Як показує дослідження Українського інституту книги, у 2024 році кількість громад, що планували виділити кошти на закупівлю книг бібліотекам, зменшилася до 42%. Так само скоротився і бюджет на оновлення фондів — 26 млн гривень, тобто 70-80 тисяч нових книг. До прикладу, за сприяння того ж УІК торік бібліотеки отримали понад 130 000 видань. Але на противагу маємо майже 200 мільйонів примірників, які загалом є у бібліотечних фондах країни. Скільки років знадобиться, щоб оновити їх та зробити українську книжку доступною для кожного?
Подібна ситуація відбувається зі шкільними бібліотеками, про які чомусь усі забувають. Сьогодні в Україні нараховується понад 15 000 книгозбірень при закладах освіти. В уявленні багатьох людей головною функцією шкільних бібліотек є зберігання підручників, посібників і хрестоматій, необхідних для навчання на уроках. На жаль, приблизно такими і є більшість книгозбірень у школах ー непідручникові фонди, тобто секції художньої літератури, там не оновлювалися роками або й десятками років. Вони наповнені російською класикою чи книжками, залишеними в спадок із радянських часів. Сучасних українських видань для дітей будь-якого віку в них надзвичайно мало.
Але ось вам цікавий факт: для 40% дітей шкільна бібліотека є одним з основних джерел отримання книг. Тож виникає питання: що читають наші діти?
Чи можуть шкільні бібліотеки побороти кризу дитячого читання?
Відповідь проста: так, можуть. Але не в тому стані та не з такими фондами, які є зараз. Щоб перетворити бібліотеки в школах з архівів на сучасні приміщення, де учні зможуть навчатися, читати та розвиватися, потрібно багато років роботи, а найголовніше ー зацікавленість у їхньому оновленні як з боку держави, так і з боку місцевих громад.
Шкільні бібліотеки можуть стати основним місцем для популяризації читання серед дітей. По-перше, вони мають велику аудиторію ー сотні учнів та учениць, які навчаються у цьому ж закладі. А зважаючи на те, що майже половина з них уже користується такими книгозбірнями, вони й справді можуть бути відправною точкою для розв’язання кризи дитячого читання.
По-друге, бібліотеки в школах ー це частина освітнього середовища, відкрита для дитини протягом усього періоду навчання. Якщо учні взаємодіятимуть із книгою з першого й аж до останнього класу, проблем з формування любові до читання не виникатиме.
Але чи будуть учні цікавитися ними, якщо на полицях замість новинок з актуальними темами й зрозумілими сучасним дітям акцентами стоятимуть старі пошарпані примірники, надруковані ще до народження їхніх батьків? Чи зможе така бібліотека бути привабливою для школярів, якщо, крім підручників і програмних творів, у ній нічого не буде? Звісно, ні.
Один із способів вирішити це питання ー взаємодія видавців дитячої літератури та держави й адміністрацій навчальних закладів. З одного боку, завдяки такій консолідації у шкільних бібліотеках завжди будуть найсучасніші та найякісніші новинки українською мовою, а діти матимуть широкий вибір літератури. З іншого, це допоможе підтримати видавничий сектор, що страждає від війни та її наслідків. Видавці готові до такої ініціативи й постійно наголошують на її важливості. Та чи готова держава? Чи цікава нашим громадам освіта й розвиток дітей?
Я вірю, що шкільна бібліотека — це більше, ніж просто місце для зберігання підручників. Це осередок, у якому дитина може зростати, відкривати для себе щось нове. Якщо дати їй доступ до «живої», зрозумілої та цікавої літератури, вона сама потягнеться до неї. І тоді читання знову матиме шанс стати потребою та дозвіллям, а не примусом і вимогою.
Джерело: Проблема дитячого читання: як шкільні бібліотеки можуть її розв’язати
