Богослов Андрій Дудченко
«Зазвичай нам описують учнів, які ходять з Ісусом, коли він проповідує. Але коли настає критичний момент, його ведуть на розп’яття, то тікають усі, крім жінок»
Існує стереотип, що в християнстві чоловік і жінка аж ніяк не рівноправні. Жінка має служити, коритися, бути помічницею і бажано мовчати. Це так?
Якщо говорити про жінку в церкві, то я виділив би такі аспекти: біблійний, християнський, ну і, можливо, православний. Щодо біблійного аспекту. Християнське вчення ґрунтується на Біблії. Інколи практика з ідеалом розходиться, звісно, але в ідеалі так. Тож чоловік і жінка в Книзі Буття — це дві частини людини, людського єства, людської природи, два складники, які взаємно доповнюють один одного. Чоловік і жінка однаково названі образом Божим у Біблії. Нема такого, що чоловік кращий, ніж жінка — у жодному разі. Коли я проводжу вінчання, то, звертаючись до молодят, акцентую на такому моменті: у Книзі Буття йдеться, що жінка була створена в Едемському саду з частини Адама, умовно — з ребра. Ми бачимо, що Бог творить світ поступово, від простого до складного, до все досконалішого. І якщо Господь насадив сад і туди привів Адама, то Єва створена саме в цьому саду. Тобто жінка — це едемське створіння, райська істота, найдосконаліша істота, яка є у світі.
Є певні стереотипи, які зумовлені нюансами перекладу Біблії. Скажімо, той момент про творення жінки, коли Господь каже: «Сотворимо йому помічницю», то це не в сенсі помічницю, щоб мити посуд і поратися в городі. Йдеться про те, щоб доповнювати Адама, бо буття одного не є повноцінним. Тільки разом вони можуть втілити те, що називаємо «подоба Божа», те, до чого ми покликані. І реалізувати це людина може тільки тоді, коли є з ким реалізувати. Бо якщо вершиною всіх чеснот є любов, то любові не може бути, коли людина сама.
Тобто причиною стереотипів можуть бути також «труднощі перекладу»?
Треба розуміти, що Біблія не продиктована Богом слово в слово. Це передання, які переходили з покоління в покоління, історії, які пояснюють, хто ми такі, звідки ми, куди ми йдемо, яке в нас покликання. Потім їх редактор зібрав, відредагував і записав. Ми віримо в богонатхненність Святого Письма, але богонатхненність не скасовує людського елементу. У цих текстах Бог є співавтором людини, Бог допомагає людині, але не створює замість людини. Тексти Біблії несуть у собі настрої того суспільства, в якому вони були створені. І треба розуміти, що це тексти, написані в патріархальних культурах, де чоловіки відігравали важливішу роль, ніж жінки. А втім, бачимо, що в біблійних історіях жінка інколи відіграє ключову роль. Скажімо, фігура Сари не вторинна, вона героїня тієї самої історії, що й Авраам та Ісаак. Так само написано про дружин інших патріархів.
Якщо говорити про Новий Завіт, про життя Ісуса Христа, то бачимо поруч з ним постаті цікавих, яскравих жінок. От тільки євангелія, здається, розповідають про них досить скупо. Якими були жінки, які йшли поруч з Христом? Яким було його ставлення до них?
Зазвичай євангелісти описують нам учнів, які ходять з Ісусом, коли він проповідує. Але коли настає критичний момент, коли Ісуса ведуть на розп’яття, розпинають на хресті, то тікають усі, крім жінок — його Матері, Марії Магдалини, Марії Клеопової та наймолодшого учня. Причому говориться, що це були жінки, які ще з Галілеї, тобто з півночі Ізраїлю, йшли за Ісусом і служили йому. А згадаймо історію Марфи і Марії — сестер Лазаря. Ісус каже: «Марфо, Марфо, ти піклуєшся про багато що, а Марія обрала благу частину», бо Марія сиділа біля ніг Ісусових і слухала, як він проповідує. Марія бере на себе те, що традиційно вважалося тоді суто чоловічою роллю — бути учнем рабина. Яскравий приклад — жінки-мироносиці: Марія Магдалина, Марія Клеопова, Соломія, Іоанна, Марфа, Марія і Сусанна. Вони не злякалися і залишилися поруч з Христом, а потім вранці після суботи пішли до гробниці, щоб помазати тіло Ісуса. І вони стали першими свідками воскресіння, стали, так би мовити, апостолами для апостолів. Бо коли апостоли після страти Ісуса сиділи за замкненими дверима і боялися, що тепер прийдуть за ними, то ці жінки не побоялися і потім принесли апостолам звістку, що він воскрес.
Марія Магдалина — учениця й мироносиця, художник Карло Дольчі.
Але ж часто, говорячи про роль жінки в церкві, цитують послання апостола Павла до Тимофія, мовляв, жінка в церкві нехай мовчить.
Ці слова вирвано з контексту. Апостол Павло загалом закликає до порядку в церкві. Зокрема, він говорить про дар мов, отриманий у день П’ятидесятниці. Мовляв, якщо у вас буде декілька людей в громаді, які мають цей дар, то не треба, щоб вони всі водночас говорили. Це було застереження щодо безладу в церкві.
Найважливіша для нас жінка в Біблії — Пресвята Богородиця. Чому так мало інформації про неї?
Окрім події Благовіщення, в Євангелії дійсно про неї мало йдеться. Щоправда, вона потім з’являється в якісь моменти біля Христа під час його проповіді, але все одно згадок дуже мало. Думаю, це, скоріш за все, тому, що в ранніх християнських громадах Діва Марія не відігравала якоїсь особливої ролі, як інші жінки, наприклад, як жінка-апостол на ім’я Юнія, яка проповідувала християнство. Але це моє припущення.
Очевидно, роль жінки в церкві зазнала суттєвих змін, особливо останніми десятиліттями?
У радянські часи церква виживала саме завдяки жінкам. Парафіянки наповнювали церкву своєю молитвою, теплом, увагою і турботою. Саме жінки в часи радянських гонінь часто виявлялися більш мужніми, ніж чоловіки. Зберігся такий стереотип: церква — це там, де бабусі. У моєму дитинстві, це пізні радянські часи, дійсно більшість парафіян у церкві — це були бабусі. Зараз у нашому соборі, наприклад, значна частина парафіян — чоловіки. Водночас жінки досить активно залучені до церковного життя: вони працюють виховательками в недільних школах, співають і керують у хорах. Ну і дружини священників мають свою місію.
Бабусі — берегині церкви.
Дружини священників, ці перші леді парафіяльні, стали зараз помітнішими й активнішими. На них дивляться, мають за приклад. І це, мабуть, нелегко?
Є родини, де дружина священника більше задіяна в парафіяльному житті, а є такі, де жінка працює і реалізується на світській роботі, тому не може просто фізично присвячувати багато часу парафії. Але на парафії її бачать, вона відіграє свою помітну роль. Моя дружина, наприклад, працює заступником директора Першої дитячої лікарні міста Києва, а до цього була директором Дев’ятої лікарні. Зрозуміло, що на церкву не так багато часу. Але важливо, коли дружина священника на світській роботі поводиться як християнка. Не в сенсі обряду, а в сенсі ставлення до людей, до своєї професії, ініціативності, порядності, чесності, принциповості.
Можна у штанях і з непокритою головою
Православна церква України демонструє прогресивні зміни в ставленні до жінок. Нема вимоги бути на богослужінні в хустці, нічого проти жінки в штанях, а також нема цього принизливого табу щодо жіночої «нечистоти». Ви підтримуєте цю тенденцію?
Так, у ПЦУ не раз пояснювали, що покриття голови не обов’язкове. Хоча є жінки, які все ж ходять до храму в хустці, наприклад, моїй дружині це подобається. Щодо питання про «нечистоту», то це взагалі середньовічний пережиток, який не має підстав у Новому Завіті. Бо Новий Завіт проголошує якраз, що тільки злі або нечисті думки, наміри, слова, вчинки — це те, що оскверняє людину, а не якісь природні процеси. І те, що ми рухаємося ближче до Євангелія в цьому плані — це дуже гарна перспектива.
І в хустці, і без хустки, і в штанях.
Під час богослужіння в церкві Одеси, 12 червня 2022 р.
Очевидно, такий напрямок притаманний не всім церквам. Наприклад, відомо, що в Московському патріархаті правила й вимоги значно суворіші.
Інколи певні забобони настільки в’їдаються у свідомість людей, що дуже важко їх позбутися. І це стосується не тільки Московського патріархату, хоча там традиціоналізму, можливо, і більше; це стосується різних традиціоналістських закритих спільнот, які є і серед протестантів. Там теж трапляються спільноти, в яких дуже суворо ставляться до зовнішності, до одягу, зокрема у США, де протестанти інколи становлять більшість у громадах. Це стосується певних єврейських спільнот у деяких закритих кварталах у Єрусалимі, наприклад. Тут варто розрізняти традицію і традиціоналізм. Бо традиція — це, образно кажучи, передавання вогню, а традиціоналізм — поклоніння попелу.
Чи можете ви припустити, що колись у Православній церкві будуть жінки-священники?
Якщо говорити про Православну церкву загалом у світі, то вже є прецедент висвячення жінки на дияконису. Рік тому в Зімбабве єпископ висвятив жінку, їй було 34 роки, вона заміжня. При хіротонії отримала ім’я Фіва — на честь диякониси церкви Кенхрейської, яка згадується в Новому Завіті. Хоча не всі в Александрійському патріархаті це схвально сприйняли. А втім, офіційно не засудили. Дискусії про відродження жіночого дияконського служіння були і в нас на початку XX століття. Можливо, ми до цього доживемо. Крім того, нові умови можуть викликати потребу в нових служіннях, як, наприклад, служіння капелана, якого дуже потребують люди в сучасних обставинах. І якщо, відповідно до законодавства України, військовими капеланами можуть бути в нас тільки висвячені на священство, то закон про капеланство у сфері охорони здоров’я цього вже не передбачає. Наприклад, моя дружина працювала офіційно капеланом у Четвертій лікарні міста Києва, вона має, крім медичної, богословську освіту, пройшла курс капеланського навчання. Служіння капелана — це не завжди звершувати таїнства, а бути поруч, вислухати людину, підтримати. Інколи жінкам це краще вдається.
Православна диякониса Фіва в Зімбабве причащає дітей.
Знаєте, мені важко уявити, що колись в Православній церкві будуть висвячувати на священників жінок. Проте видатний богослов, митрополит Калліст Вер казав, що не знає жодного богословського аргументу проти висвячення жінок у священники. Є хіба що традиція — мовляв, так не прийнято. Можливо, не варто ламати традицію і заповнювати молодим вином старі міхи, а натомість створювати нові можливості для служіння жінок у церкві, як, наприклад, служіння капеланства.
Джерело: Жінка в церкві нехай мовчить? Чи справді християнство є чоловічою релігією?
