Мішель Азанавічус — унікальний режисер, адже його стилем є фактично відсутність стилю. Узявши за основний прийом стилізацію, він витворює блискучі комедії, інтелектуальні або сатиричні. Так, «Агент 117: Каїр — шпигунське гніздо» (2006) й «Агент 117: Місія в Ріо» (2009) — це знущання з нескінченних пригод Джеймса Бонда; «Молодий Годар» (Le Redoubtable, 2017) відтворює непросту манеру генія кіноавангарду Жана-Люка Годара, аби розповісти про його стосунки з кіноакторкою і музою Анною Каріною; «Кінцевий монтаж» (Coupez!, 2022) — пародія на зомбі-горори; і, нарешті, «Артист» (2011), що приніс Азанавічусу «Оскар» за найкращу режисуру — бездоганний омаж спадку німого кіно.
У «Найціннішому вантажі» Азанавічус лишився вірним методу пробувати нові формати: це перша його анімація. Сценарій написаний на основі казки, і починається оповідь теж як казка: «В одному лісі жили-були бідні Лісоруб з Лісорубихою…», причому перший кадр — картина зимового лісу в орнаментованій рамці, точнісінько як ілюстрація в дитячій книжці.
Кадр з анімаційного фільму «Найцінніший вантаж».
Ця розмовна-казкова інтонація пронизує першу половину історії, та й сюжет до певного моменту видається майже міфологічним: Лісорубиха, що втратила дитину, щодня молиться про кращу долю богам поїзда, який раз по раз проїжджає через ліс — і одного разу знаходить просто в снігу немовля, сповите в тканину з дивним візерунком. Вона приносить дитя додому, однак Лісоруб називає малу дівчинку «однією з Безсердечних». Тим часом поїзди йдуть і йдуть, і поступово стає зрозуміло, що ними керують не боги, а люди з лютою волею, які везуть у концтабори приречених на смерть євреїв. Оповідь навіть тоді не втрачає елементів казковості. Наприклад, з’являються пташки і тварини, що виступають свідками людських діянь і страждань. А сам поїзд з яскравого пунктиру модерності трансформується на гуркотливого демона, що пронизує холодну пустку, прямуючи аж до воріт пекла.
Азанавічус зрештою зазирає в це пекло, у поховальні ями Аушвіцу, кількома кадрами у стилі раннього експресіонізму. Причому жодного разу не звучать слова «євреї», «Голокост», «концтабір». Усе намальовано, усе показано (режисер надихався, зокрема, гравюрами японського художника ХІХ століття Утаґави Хіросіґе) — у тому числі і звироднілість радянських «визволителів», один з яких розстрілює старого, який опікується Лісорубихою і дитиною після смерті Лісоруба.
Кадр з анімаційного фільму «Найцінніший вантаж».
До речі, варто зазначити, що Азанавічусу однаково близька доля єврейського й українського народів: він народився у єврейській сім’ї, а його бабуся родом з Ковеля. Азанавічус підтримує бійців ЗСУ; він приїхав у Київ на старт українського прокату «Найціннішого вантажу» — і це був уже шостий його візит в Україну. У фільмі є сценка, шо викликала щирий сміх залу: Лісоруб сперечається з компанією антисемітів, і один з них фізіономічно подібний до Путіна.
Хоча йдеться про страшні речі, в Азанавічуса вийшла на диво тепла, трохи навіть сентиментальна казка про силу любові. Красиве і точне нагадування про Катастрофу, надто доречне зараз.
Кадр з анімаційного фільму «Найцінніший вантаж».
Мішель Азанавічус:
«Мій продюсер дав мені книгу Жана-Клода Ґрюмбера “Найцінніший вантаж”. Коли я прочитав її, то був глибоко вражений цією історією, простою, але дуже потужною. Можу сказати, що це фільм обрав мене, а не я його.
Рішення робити фільм в техніці анімації є очевидним. Адже дуже складно представляти Голокост, дуже складно знімати і говорити про потяги з депортованими до концтаборів людьми. Анімація дозволяла нам не бути прив’язаними до реалізму. Ми хотіли розповісти, показати, натякнути на те, що відбувалося. І треба було діяти саме так, тому що фільм адресовано також і дітям. Їм не можна показувати жахіття Голокосту безпосередньо, прямо, жорстоко, тому що існує ризик травмувати їх. Ми не хотіли брехати їм і одночасно не хотіли травмувати їх.
Французький режисер Мішель Азанавічус на фотосесії фільму «Найцінніший вантаж» під час 77-го Каннського кінофестивалю, 25 травня 2024 року.
Я малюю з 10 років, тож робив основні малюнки [для фільму], придумував персонажів, але я не міг працювати саме над анімацією. Тому ми з командою аніматорів разом шукали, у який спосіб, яким стилем анімувати персонажів. Коли я прочитав книжку, то в мене склалося враження, що це класична література. Тож я хотів передати це відчуття класичної літератури, тому надихався французьким живописом ХІХ століття і ще японськими естампами того часу, зокрема графікою Утаґави Хіросіґе, щоб зображення було схожим на старі ілюстрації. Це дозволило нам створити анімаційний фільм з оцим духом класики.
На мій погляд, дуже важко визначити часову дистанцію, з якої можна показувати такі жахіття. Тим паче ті жахи, що відбуваються зараз. Навіть якщо ми говоримо про Голокост, довгі-довгі роки було неможливо достатньо відсторонитися, аби зробити про це фільм, спектакль. Візуальні твори про Катастрофу почали створювати не так давно, мені здається, коли ті, хто вижив, уже почали йти з цього світу. Але наші спроби розповісти якісь частини цієї історії — це вже якийсь доробок. Ми намагаємося це розповісти тільки зараз».
Кадр з анімаційного фільму «Найцінніший вантаж».
Джерело: «Найцінніший вантаж»: казка про Голокост і силу любові
