Постер до фільму “раша Гудбай”
В окупованій з 2014 року Горлівці живе Маргарита Власова, і життя її нагадує “ДНРівську мрію”: чоловік – полковник ФСБ (це дивно, адже в так званій “ДНР” є свій каральний орган “МГБ”), а вона – ведуча місцевого телеканалу “Донбасс-ТВ”. Канал щодня транслює російську пропаганду про “розіп’ятих мальчіков” і тому подібне. Одного дня в Горлівку вривається РДК, і схвильована Маргарита з сином стрибають в евакуаційний конвой. Але замість Москви (як вважала Маргарита), їх випадково везуть до Ужгорода. А там – знов випадково, – у неї є кузина з чоловіком з СБУ та давній залицяльник.
Неначе анатомічний атлас, який показує будову кожного органа людини, фільм Олексія Кірющенка “раша Гудбай” показує усі кліше, вади та несмак українського телевізійного виробництва межі 2000-х та 2010-х років.
Свою режисерську кар’єру Кірющенко майже повністю побудував як телевізійний режисер. Його найбільш відомі проєкти – це російські ситкоми “Моя прекрасная няня” та “Кто в доме хозяин”, що обігрували проблеми гендерної та соціальної нерівності, а також український політичний ситком “Слуга народу”. “раша Гудбай” демонструє ту ж саму суміш ситуативної комедії та сентиментальної мелодрами з легким лоском шпигунського абсурду.
Олексій Кірющенко був режимером серіалу “Слуга народу”
Весь фільм побудований на еволюції головної героїні, яка має з топової пропагандистки та ідейної колабораціоністки перетворитись на справжню українську патріотку. Кірющенко для цього використовує весь знайомий йому арсенал телевізійного кітчу. Комедійну складову він заповнює розтягнутими КВНівськими репризами, про виживання героїні українському місті. Причому репризи ці збудовані на затасканих мемах про “лабораторних голубів” чи “поїдання рускоязичних немовлят”.
Щоб ця Пізанська вежа третьосортного гумору не завалилась вже на першій чверті фільму, Кірющенко вводить в сюжет щось типу “комедії про силовиків”. Персонажи-СБУшники виглядають там настільки наївними та некомпетентними, що справжня СБУ могла би зацікавитись метою такої репрезентації. У фільмі і кордон з Угорщиною прорвати можна, і приховані диверсанти в Ужгороді є, і керівництво СБУ не в курсі, що в оперативників є родичі серед топ-колаборантів.
Цю сюжетну лінію Кірющенко доповнює тим, чого найкраще навчився за роки в російському та українському телевиробництві – старою-доброю мелодрамою, яку за клішованість називають “милодрамою”. Не розмінюючись на дрібниці, він пропонує водночас і возз’єднання сестер після довгої сварки, і повернення забутого кохання. Тут вам і хвацькі піруети зі справжнім батьком дитини, і прихована лінія близькості (не інтимної) між Маргаритою та її родичем з СБУ, і ще десь на тлі вигулькує ідея примирення дорослих через дітей – та вона настільки невиразна, що, здається, її додали лише тому, що треба було щось робити з дитячими персонажами.
Кадр з фільму “рада Гудбай”
Всю цю галерею телесеріалу з 2000-х Кірющенко заплітає у непристойно пафосну експлуатацію теми війни, наповнюючи фільм сентиментально вибудуваними кадрами смерті від обстрілу та похорону військових. Те, що мало б зворушити, у цьому фільмі настільки пластмасове, що хочеться кричати: так робити не можна, це ж трагедії реальних людей!
Кульмінацією фільму стає монолог, який Маргарита виголошує перед російськими пропагандистами: він підозріло нагадує клішовані фрази з соцмереж перших днів вторгнення, коли хтось ще намагався у чомусь переконати росіян. Цей монолог не створює враження катарсису головної героїні, зате скидається на фінал у довгому виступу команди КВК, коли її капітан зі смішного починає переходити на серйозне. А фінал самого фільму змушує згадати традиції радянського фольклорного лубка, коли оновлена героїня зустрічається з родиною і віднайденим коханням і всі радісно обіймаються, хіба що тут – у вишиванках і під Pianoboy.
Кадр з фільму “раша Гудбай”
“раша Гудбай” – це жахливий гібрид неякісного ситкому та телевізійної мелодрами. Розтягнуті у хронометражі гумористичні замальовки мали б наблизити цей фільм до уже сталого жанру української крінж-комедії, однак викручений до максимуму патріотичний кітч та величезна башта-дженга сентиментальних кліше перетворюють його на чергову спробу викликати дух телебачення початку 2010-х, що зараз активно просочується в український кінематограф. Ця стрічка не може стати “щепленням від руского міра”, бо не пропонує рефлексію, а лише недолуго цитує прописні істини, паразитуючи на темі війни. Єдине щеплення, яке може зробити цей фільм – це від хорошого кіно.
![До початку прокату фільму “МУР. Ти [Романтика]” вже продали понад 3,5 тисячі квитків](https://uic.direct/wp-content/uploads/2025/03/67ea5808e568e-360x240.jpeg)
