Тарас Томенко
Тарасе, як до тебе прийшла ідея фільмувати про будинок “Слово”?
Вона виникла в мене ще за часів мого навчання на філології (Томенко закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка у 1997 році. – Ред.). Мені надзвичайно близький той період. Повна картина склалася, коли я зрозумів, що всі письменники мешкали в одному місці. Цей будинок став образом, який захопив більшість постатей саме через драматургічну єдність місця і часу. Окрім того, тоді “Слово” і розстріляна українська література вважалися нікчемною темою, за яку не хотів братися жоден з продюсерів, бо неактуально, бо надворі були Табачник, Янукович і розгул російської попси. Це ще одна причина, чому я хотів зробити український фільм з українськими героями – щоб глядачі відкрили собі постаті, практично відсутні на екрані. Були лише поодинокі винятки: кілька перебудовних фільмів, трилогія Олександра Муратова за Хвильовим, та й мабуть усе. Після того про період Розстріляного відродження забули.
Але не ти.
Ми з Любою Якимчук (співавторка сценарію фільму. – Ред.) почали писати, ходити в архіви, щось відкривати для себе. Надзавданням було створення ігрового фільму. Але в нас назбиралася питома маса архівних матеріалів, що переросло в 500 сторінок документального сценарію.
То які були принципи відбору?
Перше – згадана єдність місця і дії. Я брав матеріал, що стосується “Слова”. Це або мешканці, або гості, або свідки подій. Єдність часу – з 1927-го, коли побудували будинок, до 1937-го, коли більшість пожильців було знищено або виселено. Відповідно підбирали хроніку того періоду, листування, твори, написані в будинку. І жодної говорючої голови. Я вирішив робити арабески, колаж з хроніки, з фотографій, з цитат письменників, з фрагментів з допитів, з наклепів. Таким чином все перепліталося. Спершу легка ілюзія щастя: ось, є комуна творців, є нарешті будинок, де оселилася українська література. І після цього густішають барви, стає менше повітря, і стається драма, яка доходить кульмінації в пострілі Хвильового. А після цього – розв’язка з Сандармохом.
Для мене цей постріл – поворотна точка в драмі наших письменників і взагалі в історії України. Вони пройшли революцію, як і ми, в них була віра в самостійну, культурну Україну, але все-таки в складі сім’ї республік. Вони вірили в цю комуну. Мабуть, Хвильовий перший вірив. Але такі речі, як його самогубство, відбуваються, коли спадають рожеві окуляри. Через Хвильового, мабуть, найгостріше пройшов цей злам, ця роздвоєність.
Кадр з фільму «Будинок ‘Слово’»
Кадр з фільму «Будинок ‘Слово’»
Це колосальна трагедія, коли українська література в короткий термін перетворилася на соцреалізм, а нічого іншого не могло існувати аж до хрущовської відлиги, коли тиск послабився і в нас вигулькнуло шістдесятництво. Потім знову задушили, знову література перебувала в сні і задусі, як і, власне, українська ідея. А почалося все з будинку “Слово”. Невідомо, як би це все повернулося, якби Хвильовий, Підмогильний, Семенко могли далі працювати, якби Бажан і Сосюра творили вільно. Ми б отримали потужну сучасну українську літературу.
До мене приходили діти, і один розказав свою історію. Коли вчителька в них запитала: “Як ви думаєте, чому в українській літературі немає жодної Нобелівської премії?” то цей хлопчина, не знав, що сказати. “Але, – каже, – після того, як я подивився ваш фільм, я маю, що їй відповісти”. Те, що підліток знає відповідь після мого фільму, для мене є особистою перемогою. Література була знищена, тому й немає Нобеля. Просто вирвали всю сторінку.
Але це відбувалося комплексно. Вбивали село Голодомором, паралельно розстрілювали інтелігенцію. Тобто було структуроване знищення українського народу. І парадоксально, минуло 100 років між нашим часом і тим, а по суті цього століття наче й не було. Ми, переживаючи війну, бачимо продовження того, що почалося в будинку “Слово”. Коли не знаєш, чи прокинешся завтра, то шукаєш відповіді на питання, про які раніше навіть не замислювався. А ці відповіді вже дали письменники, перед тим як їх знищили. Тому, мабуть, молодь цікавиться цим найбільше. Я вже казав, що ми починали, коли ця тема була нікому нецікавою, а за оцінками минулого року “Будинок “Слово”” вийшов в тренд №1 серед молоді.
Кадр з фільму «Будинок ‘Слово’»
Кадр з фільму «Будинок ‘Слово’»
Мабуть, мюзикл «Ти [Романтика]» допоміг у цьому?
Так, мюзикл виріс із документального “Будинку “Слова””! Режисер Саша Хоменко його подивився, коли ще навчався в школі. І так охрінів, що потім, коли дізнався, що ми зняли ігрову версію, зробив тизер цього фільму. Настільки загорівся, що зрештою зробив «Ти [Романтика]». Ми спричинили енергетичний поштовх, який пішов у мюзикл і в молодіжну культуру. Це надзвичайно круто.
Що ти нового для себе відкрив під час цих зйомок, що тебе вразило?
Я ж виріс у родині письменника, навчався в гуманітарному ліцеї, закінчив філологічний факультет. Тобто, був у матеріалі. Але мене пройняло до мурах листування Миколи Куліша, що сидів на Соловках, зі своєю дружиною. Малесенькі папірчики, списані червоним олівцем російською мовою, тому що українською писати заборонено. Він пише, що в нього цинга, випадають зуби, просить вислати хоча б кілька цибулин. І поки цей лист дійшов з Соловків, дружину вже вигнали зі “Слова”. Розумієш маршрут цього маленького листочка, розумієш, яка драма стоїть між цими двома людьми. Дружину виселили на вулицю, її обходили стороною мешканці “Слова”, боялися привітатися. Це історія страху, історія про те, що терор може зробити з людьми. І це все ми пережили і в Бучі, і в Олешках, і на окупованих територіях. Насправді, ми нікуди від цього не ділися.
Кадр з фільму «Будинок ‘Слово’»
Кадр з фільму «Будинок ‘Слово’»
Хто з героїв “Слова” є тобі по-людськи найближчим?
Мабуть, все-таки Хвильовий. Я щоразу відкриваю щось нове, перечитуючи його, тому що його проза неймовірна, безліч смислів і біблійних, і загальнолюдських, і філософських. І Семенко – його позитивний дух окриляє. Глибокий Підмогильний, тонкий, ліричний Тичина, просто неймовірне звучання. Нескінчена тема, звісно.
А ти можеш уявити щось у жанрі коміксу про героїв Розстріляного відродження?
Це можна і треба робити. Жанровий діапазон величезний. Про Семенка можна по-одному, про Вишню по-іншому. Власне, художній фільм і є альтернативною історією. Це не біографічна оповідь, це роман в романі, нескінчений роман – це той вислів із записки Хвильового, де він сказав, що свій нескінчений роман спалює, тому що так вирішив. Альтернативні історії потрібно робити. Чим більше повернень до цих письменників, чим більше прочитань їхніх творів, сучасного переосмислення, тим краще. Вони заслужили бути поверненими в інформаційне поле, бути включеними в боротьбу.
Кадр з фільму «Будинок ‘Слово’»
Кадр з фільму «Будинок ‘Слово’»
Що з самим будинком «Слово» зараз відбувається?
Це звичайний житловий будинок. Ще коли ми приїхали знімати, мешканці гадки не мали, в чиїх квартирах живуть. З нащадків письменників там лише три чи чотири родини. Нас узагалі хотіли побити, викинути, не пускали, мовляв, що ви там знімаєте.
Тоді ж трапилася дуже смішна історія. Там прямо через вулицю є школа. Нам треба було щось зняти звідти. І ми зайшли, розговорилися зі вчителькою української мови й літератури. Я спитав, чи вона знає, де мешкали письменники. Вона каже: “Ні”. – “Оце через дорогу”, кажу. Вона зробила дуже круглі очі. Щиро здивувалася, що ніхто не знав цього.
Зараз у “Слові” є літературна резиденція. Підприємець викупив квартиру Лісового, і там регулярно проживають сучасні молоді письменники (Петро Лісовий – письменник-фантаст; його колишню квартиру викупили підприємці Андрій і Микола Набоки, батько і син. – Ред.). Таким чином якось це все живе. Крім того, зробили проєкт “Про “Слово”” – віртуальну екскурсію по квартирах. Це теж через натхнення фільмом.
Кадр з фільму «Будинок ‘Слово’»
Кадр з фільму «Будинок ‘Слово’»
Зараз “Слово” – це місце паломництва, бо дуже багато людей, які, приїжджаючи в Харків, йдуть до будинку. Це просто вже міська Мекка. Сподіваюся, що будинок вціліє, бо Харків розносять. Місяць тому знов були невеликі прильоти, повибивало вікна, штукатурку посікло. Не дай Бог, щоб ворог дізнався, що це за місце. Щоб це не стало їхньою стратегічною ціллю.
Ну і наостанок – ти ще на цю тему щось робитимеш?
Не знаю, що буде з кіно в Україні, тому що обрізали фінансування. Зараз усі знімають схожі фільми про війну. Давай доживемо до перемоги, а далі буде видно. Там про кожного можна знімати окремий фільм. Просто питання, хто і як це робитиме. А наразі видатки на кіно скорочено на 75%. Незрозуміло, чи взагалі буде до кіна в Україні. Я буду задоволений, аби всі гроші на кіно пішли б зараз на фронт. Розважатися, робити кіно можна пізніше. Зараз головне врятувати країну, врятувати людей.
Кадр з фільму «Будинок ‘Слово’»
Кадр з фільму «Будинок ‘Слово’»
Джерело: Тарас Томенко: «Війна продовжує те, що почалося в будинку “Слово”»
