Випалена Тамбовщина: як спроба позбавитись московської окупації призвела до трьох голодоморів та депортації

Для росіян знищувати власні міста і села — норма. Те, що зараз вони руйнують своє місто Суджа — лише черговий доказ того, що їхня головна мета — спалена земля. Свого часу вони навіть спалили власну столицю, щоб вона не дісталася Наполеону. Але наразі не про це.

Сьогодні кремль у російській Курській області за допомогою авіації та артилерії знищує села, цілеспрямовано кидає керовані авіабомби по укриттях цивільних. АрміяInform хоче нагадати про те, як ще навесні 1921 року червона армія під командуванням Тухачевського із не меншою жорстокістю винищувала села та містечка у власній Тамбовській губернії із застосуванням артилерії, бронетехніки та хімічної зброї.

Чому саме Тамбовщина?

Захопивши наприкінці 1917 року владу в росії, більшовики почали проводити в селах так звану «військово-комуністичну» політику продрозкладки, тобто силою, за допомогою озброєних «продзагонів» забирати у селян хліб та інше продовольство, необхідне для існування червоної армії та міського населення. Ця політика супроводжувалася мобілізацією селян на військову службу, різного роду повинностями (трудовою, гужовою та ін.).

Багата на чорнозем Тамбовська губернія першою відчула на собі весь тягар продрозкладки. Вже до жовтня 1918 р. там діяли 50 продзагонів з петрограда, москви та інших міст із населенням до 5 тис. осіб. Такого розграбування не знала жодна інша губернія колишньої імперії.

Після того, як мародери-більшовики вигребли у селян дочиста зерно, воно нерідко гнило на найближчих залізничних станціях, продзагони пропивали збіжжя, переганяли на самогон. До цього можна додати пограбування та закриття церков та інші безчинства, які до сьогодні вчиняє московська орда.

Першою формою спротиву продрозверстці став типовий для російського населення «тихий протест» — скорочення селянином власного господарства. Якщо в 1918 році у чорноземній Тамбовській губернії одне селянське господарство обробляло в середньому 4,3 десятини землі, то в 1920-му — 2,8 десятини. Поля засівалися у розмірах, необхідних лише особистого споживання.

Але вже незабаром селяни змушені були обирати між голодною смертю та збройним опором новій владі.

Антоновське повстання 1920 року

Становище селян особливо різко погіршилося 1920 року, коли Тамбовщину вразила посуха, а продрозкладка залишалася надзвичайно високою. В низці повітів Тамбовської губернії жителі змушені були їсти лободу, кору дерев, кропиву.

Повстання спалахнуло стихійно в середині серпня 1920 р. у селах Хитрово та Кам’янка Тамбовського повіту, де селяни відмовилися здавати хліб та роззброїли продзагін. Протягом місяця народне обурення охопило кілька повітів губернії, чисельність повсталих досягла 4 тисяч озброєних людей та близько 10 тисяч — з вилами та косами. На території Кірсановського, Борисоглібського та Тамбовського повітів утворилася своєрідна «селянська республіка» із центром у селі Кам’янка.

На чолі повстання став міщанин міста Кірсанова, колишній волосний писар та народний учитель, лівий есер Олександр Антонов (1889–1922). У його біографії було бойове есерівське минуле, тюремне ув’язнення в роки царату, начальство над міліцією Кірсановського повіту після Лютневої революції. Посаду начальника повітової міліції він залишив добровільно через неприйняття більшовицької диктатури та політики, що проводилася новою владою щодо селян. Ще з осені 1918 р. Антонов сформував «бойову дружину» і розпочав збройну боротьбу з більшовиками. Його загін став організаційним ядром партизанської армії.

Під командуванням Антонова сили повстанців швидко зростали. Цьому сприяли ясність цілей повстання (гасла «смерть комуністам» та «за вільну селянську республіку»), успішні військові дії у сприятливих географічних умовах (велика кількість лісових масивів та інших природних укриттів), гнучка партизанська тактика раптових атак та стрімких відходів.

У лютому 1921 року, коли повстанський рух набув найвищого розмаху, число бійців досягло 40 тисяч людей, армія була поділена на 21 полк та окрему бригаду. Повстанці громили радгоспи та комуни, псували залізниці. Повстання почало виходити за локальні рамки, знаходячи відгук у прикордонних повітах сусідніх Воронезької та Саратовської губерній.

«Червоний терор» у дії

Реакція москви не змусила довго чекати. Наприкінці лютого — початку березня 1921 року була утворена «повноважна комісія» на чолі з В.А. Антоновим-Овсієнком. Це той самий червоний ватажок, який до цього командував так званою «українською радянською армією», що здійснила більшовицьку окупацію України. Саме ця «повноважна комісія» зосередила у своїх руках всю владу в Тамбовській губернії. З фронтів, що закінчили бойові дії (зокрема, і з України), зняли великі військові контингенти, техніку, включаючи артилерію, бронечастини та літаки. Усю губернію поділили на шість бойових дільниць із польовими штабами та надзвичайними органами влади — «політкомісіями». Чисельність червоноармійців упродовж кількох місяців збільшилася до 100 тисяч.

Але перед цим, ще 2 лютого 1921 року Політбюро цк ркп(б) доручило М. Бухаріну, Є. Преображенському та Л. Каменєву «виробити та затвердити текст звернення… до селян Тамбовської губернії для того, щоб поширювати його тільки в цій губернії, не друкуючи у газетах». Це було фейкове повідомлення, в якому оголошувалося про відміну продрозкладки та дозвіл місцевого торгівельного обміну сільськогосподарськими продуктами. Його почали поширювати вже 9 лютого, що внесло певне сум’яття в лави повсталих.

27 квітня 1921 р. за пропозицією лєніна політбюро цк ркп(б) ухвалило постанову «Про ліквідацію банд Антонова в Тамбовській губернії», згідно з якою командувачем операції призначили М. Тухачевського. Разом з ним на Тамбовщині діяли відомі червоні карателі І. Уборевич, Г. Котовський, Г. Ягода, В. Ульріх, А. Левін (Л. Бєльський), український колаборант М. Какурін та ін.

Розпочалася жорстока військова окупація місцевостей, що контролювали повстанці. Червоноармійці дощенту знищували їхні господарства і руйнували будинки, брали заручників, у тому числі з-поміж дітей, створювали концентраційні табори, де під тортурами вибивали потрібну інформацію, розстрілювали за непокору, за приховування «бандитів» та зброї тощо. Підраховано, що під час так званого «придушення повстання» було ув’язнено близько 100 000 осіб і близько 15 000 розстріляно, повністю знищено кілька десятків сільських поселень.

Влітку 1921 року основні сили Антонова були розбиті. Наприкінці червня — на початку липня їм було видано останній наказ, згідно з яким бойовим загонам пропонувалося розділитися на групи та втекти у ліси. Повстання розпалося на ізольовані вогнища, які продовжували чинити відчайдушний опір до кінця року. Антонов та його група були знищені у червні 1922-го.

Остання спроба помсти і остання каральна операція

Чорноземна Тамбовщина після цього перетворилася на знелюднену пустелю. Станом на 1922 рік 37% мешканців не мали даху над головою, 54% — не мали чим обробляти землю, а в тих господарствах, що ще трималися, у порівнянні в 1916 роком, кількість робочої худоби зменшилася на 40%, овець — на 63%, свиней — на 76%.

Внаслідок цього, на початку 1925 року Тамбовщина пережила сильний голод, в результаті якого загинуло кілька тисяч мешканців. А потім — ще сильніший, у 1932–1933 роках.

Попри масштаби голоду і репресій, повстанський рух на Тамбовщині не припинився. В липні 1942 року, під час Другої світової війни, було сформовано партизанський загін імені Антонова. У Тамбові було розкидано листівки із закликом боротися проти сталінської влади, а 26 липня — вбито слідчого нквс Гершуна і підірвано потяг з авіаційним паливом.

Після того, як після війни радянська влада примусово депортувала цілі народи із земель, де вони проживали віками, вона оселяла в спорожнілі райони, — так само примусово,— так зване «правове населення».

Значна кількість серед них була «проблемних» мешканців Тамбовщини. Зокрема, близько 2000 господарств було переселено з Тамбовської області до Кримської, в оселі кримських татар, ще 2000 — на Поволжя, де раніше мешкали німці, та 400 — в Калінінградську область. Ця депортація, про яку майже ніхто не говорить, стала завершальною каральною акцією для населення багатостраждального краю.