Діані часто снилися сни про той період її життя. Хоча, якого до біса життя. Повільного помирання. Вона пам’ятала, як їй було. Цей стан застиг, мов слід підошви на цементі. У кошмарі Діана бачила саму себе — тільки одинадцятирічної давнини. З коротким нерівним каре, яке обскубала якось сама перед дзеркалом у пориві ненависті до власних рудих локонів. Із запухлими очима, бо того року не було й дня без істерики. З обвітреною порепаною шкірою в синцях, бо кому потрібне це тіло, якщо воно ні на що не здатне. Вона злилась. Вона вважала себе недожінкою. Вона вбивала себе. А того липневого пообіддя їй було особливо погано…
— Є? — запитує чоловік.
Він стоїть у дверях до спальні. З колами від поту під пахвами і розпашілим обличчям. Cпішив додому. Липень видався задушливий. Уже липень, це ж треба. Ще один липень. Вона лежить на ліжку в розтягнутій майці з Мікі-Маусом, з якої не вилазить тижнями під час чергового лікарняного. З неголеними ногами й ранами на шкірі від постійних розчосів. Богиня власного пекла. У складках покривала видніється шматочок недоїденого печива. Крізь зашторені вікна у спальню вповзає промінь сонця. Ніби знущається. Дивіться — я радість, я світло надії. Якби ж то. Тест з одною смужкою на комоді свідчить про інше.
— Нема,— Діана киває на комод. Він бере тест у руки, крутить, розглядає. Робить так щоразу. Всі останні довбані вісім років. Що він хоче там побачити?
Чортів ідіот.
— Зачини за собою двері.
Тепер вони живуть у трикімнатній квартирі, але який сенс, якщо дитяча стоїть порожня? Вона лягає на подушку й повторює завчену мантру — от би заснути і не прокинутись. Він дістає з холодильника пляшку горілки й сідає перед телевізором. Останнім часом уже навіть не ховається і п’є просто вдома. Ходить на роботу лише раз на тиждень. Але йому можна, він директор. Спить на дивані у вітальні. Приходить до жінки для функціонального сексу, під час якого вона часто плаче. Перші кілька разів він лякається, зупиняється, але вона дряпає його спину і хрипить: «Продовжуй». Не від пристрасті, від жаху. Їхній інтим щораз більше перетворюється на перегони із часом. Тільки-от їдуть вони на здутих шинах. А може, і не їдуть уже давно. Марно крутяться на місці. Дедалі менше говорять. Голосно мовчать. Мовчать усе тихіше. Вони зникають з життя одне одного попри те, що живуть в одній квартирі. Вони вмирають.
Дзвонить домашній телефон. Валентин відкладає пляшку й неохоче підводиться. На цю лінію їм дзвонять лише дві людини. Майя з «Емовери» — запитати, коли вони заберуть їжу, що вона зготувала їм на тиждень, і Анна — із черговими непроханими порадами.
Зі спальні Діана чує лише половинку діалогу, але легко може в голові домалювати другу. — Алло.
(— Привіт, синочку. Як ви там?)
— Все добре, мам. Як ти? Як здоров’я?
(— Про мене нецікаво. Розкажи краще про вас. Як там Діана?)
— Так само, мам. Так само.
(— Всиновлюйте, якщо не виходить. Немає нічого постидного в тому, щоб всиновити. А дитина береже шлюб. Ви такі молоді ще!)
— Бо твій шлюб це зберегло? Бувай, мамо. Мені час іти.
Валентин кидає слухавку, мов дає ляпаса. Щось цідить крізь зуби. Робить звук телевізора гучнішим. Діана виходить зі спальні й рушає до холодильника. Босі стопи лоскоче свіжість підлоги. Хоч сюди не дісталося липневе сонце. Витягує прострочений йогурт і їсть його виделкою — всі ложки лежать немитими в раковині. З вітальні долинають жваві вигуки телеведучого, який оголошує переможців лотереї. Валентин тільки цю ахінею і дивиться. Діана підозрює, що якби він і виграв колись, то пропив би всі гроші або втнув би якусь дурість. Йому не можна довіряти великі суми. Краще б він робив те, що вміє робити найкраще,— проєктував і майстрував щось. Він уміє будувати речі, а от людей тільки руйнує. Та й вона не краща. Перетворила себе на відьму-відлюдницю у тридцять три роки. Вік Ісуса. Це натяк?
Вона визирає з вікна і змушує себе незмигно дивитися на дитячий майданчик — це її особиста тортура. Гойдалку у дворі встановили рік тому. Якраз тоді, коли вона оговтувалась від четвертого викидня. Це була їхня остання спроба штучного запліднення, яку покривала страховка. Коли Діана побачила гойдалку вперше — її знудило прямо на підлогу. «Це гормональні ліки, тобі треба відпочити», — сказав Валик. «Це моє кляте тіло, мені треба вмерти»,— подумала Діана. Їй згадуються обличчя лікарів. Ті гортають папери й кидають загальні фрази. Не хвилюються ні про що. Їй тільки тридцять три, вона ще встигне. Вони не мають пояснення, чому за останні вісім років не вийшло. Проводжають її співчутливим поглядом, а через хвилину вже про неї забувають.
Діана підходить до дверей вітальні. Валентин спить, сидячи на дивані. Під його ногами — порожня пляшка. Вона піднімає її і вимикає телевізор. Стає навпроти й довго роздивляється тонкі риси його обличчя. Він хоче всиновити дитину й не розуміє, чому не хоче вона. Думає, що його дружина від упертості продовжує вимагати від їхніх тіл неможливого. А їй не потрібна будь-яка дитина. Їй потрібна дитина з його розрізом очей, з його носом і вухами. Діана накриває його ноги пледом і виходить з вітальні.
Марія Олекса — письменниця і журналістка, живе у Франції. Впродовж десяти років працювала випусковою редакторкою на французькому телебаченні. Нині спеціалізується на міжнародних комунікаціях. Авторка роману «Перші».
