Останні люди в Алеппо
режисер Ферас Файяд, Данія — Сирія, 2017
Кадр з фільму
«Це наша доля. Ми помремо, так само як і інші». Ці слова, сказані цілковито буденним тоном, не фаталізм, а усвідомлення місії. Адже головні герої фільму — активісти організації «Білі шоломи», яка складається зі звичайних мешканців Алеппо, що першими прибувають на місця бомбардувань і обстрілів у надії врятувати життя інших. Вони розбирають завали у зруйнованих сирійських містах, постійно ризикують власним життям.
Знята ручною камерою документальна картина сирійського режисера Фераса Файяда — яскравий зразок репортажу безпосередньо з місця подій. Файяд слідує за трьома засновниками «Білих шоломів» — Халедом, Субгі й Махмудом. Фільмує, як вони витягають дітей з-під завалів — живих і мертвих, як мчать містом на своїй бувалій машині, як проводжають поглядом російські гвинтокрили, що скидають бомби на житлові квартали, і як весь час постають перед дилемою: тікати чи залишитися в приреченому місті?
Халед Умар Хара загинув до того, як фільм закінчили.
«Останні люди в Алеппо» здобули Гран-прі журі в конкурсі світової документалістики на кінофестивалі «Санденс» і номінацію на «Оскар».
По той бік надії
режисер Акі Каурісмякі, Німеччина — Фінляндія, 2017
Кадр з фільму “По той бік надії”
«По той бік надії» — це історія сирійського біженця Халеда (Шерван Хаджі), який намагається отримати притулок у Фінляндії, а також шукає свою сестру. В Акі Каурісмякі вже була тема нелегальних мігрантів у «Гаврі» (2011), однак тут вона розкрита об’ємніше, з активно діючими героями-іноземцями. Почасти цей фільм схожий на найбільш титуловану картину Каурісмякі «Людина без минулого» (2002, Гран-прі Каннського фестивалю) — тут теж є бідак-подорожній, на котрого нападає вулична шпана (у «Надії» — скінгеди) і котрому допомагають пересічні містяни, є навіть песик, що, як у «Людині…», здружується з протагоністом.
Паралельно з пригодами Халеда розгортається лінія зі спробами кількох фінів побудувати успішний ресторанний бізнес. Автор не шкодує в’їдливості для співвітчизників. Виходить надзвичайно дотепно: діалоги й кумедні ситуації з абсолютно незворушними виразами облич дійових осіб — улюблений прийом Каурісмякі. Важливо, що режисерові вдалися образи мігрантів, що було, безумовно, викликом, бо в таких міжкультурних сюжетах завжди є небезпека щодо правдивості історій, пов’язаних з невідомою авторові культурою. Проте і фіни, і араби в Каурісмякі однаково переконливі. Що ж до аудіовізуальної матерії фільму, то вона — з глибокими, як у живописі, світлотінями, заворожливою старомодністю плівкової зйомки та блискучим саундтреком, насиченим першокласними блюзами і рок-н-ролами, — є справжньою розрадою посеред пишномовної нудьги європейського артхаузу.
Зрештою, «По той бік надії» закінчується добре, і це не прагнення допасувати гепіенд за будь-яку ціну, а свідомий жест митця, який пристрасно переживає несправедливість світу і водночас вірить у людей.
На Берлінському кінофестивалі фільм одержав «Срібного ведмедя» за режисуру.
Приватна війна
режисер Метью Гайнеман, Велика Британія — США, 2018
Постер до фільму “Приватна війна”
Цей фільм заснований на статті Марі Бреннер «Приватна війна Марі Колвін» 2012 року в журналі Vanity Fair. Сценарій фільму написав Араш Амель.
Марі Колвін (Розамунд Пайк) — легендарна військова кореспондентка газети The Sunday Times, яка відвідує найнебезпечніші країни й документує криваві конфлікти. 2001 року під час походу з «Тамільськими тиграми» Колвін і її команда потрапляють у засідку армії Шрі-Ланки, і Марі втрачає ліве око. До цього додається ПТСР у важкій формі. Колвін роздирають суперечливі почуття: з одного боку, її мучать кошмари і вона ненавидить війну, з іншого, все ще сповнена рішучості шукати нові історії. Весь час вона сперечається зі своїм босом Шоном Раяном.
У лютому 2012-го Колвін і фотограф Пол Конрой відправляються в сирійське місто Хомс, де знаходять 28000 цивільних, що потрапили під перехресний вогонь. Після того, як Конрой і Колвін надсилають свій репортаж Раяну, Колвін вирішує передати його в ефір CNN, щоб привернути увагу до жертв серед цивільного населення. Коли Марі, Пол і ще один репортер тікають з будівлі, яку вони використовували як медіацентр, на вулиці лунають вибухи. Пол, поранений і контужений, опритомнює і бачить, що колеги загинули від вибухів.
Фільм закінчується кадрами спустошеного Хомса та фрагментом інтерв’ю справжньої Марі Колвін: «Ви ніколи не потрапите туди, куди прямуєте, якщо визнаєте страх».
Режисура Метью Гайнемана доволі прямолінійна і мелодраматична, однак робота Пайк бездоганна. Тож логічно, акторку за роль Марі Колвін номінували на «Золотий глобус».
Даніель
режисер Нільс Арден Оплев, Данія — Норвегія, 2019
Кадр з фільму
Цей фільм знятий за мотивами книги данської журналістки Пук Дамсгорд, написаної за реальними подіями.
Через невдале приземлення на показових виступах легкоатлет Даніель Руе (Есбен Смед) змушений покинути спорт. Намагаючись знайти себе, він влаштовується асистентом фоторепортера. Однак перше ж його відрядження перетворюється на справжній кошмар.
Цілі Даніеля шляхетні: він хоче розповісти світові про життя звичайних людей, які намагаються вижити в розпал громадянської війни в Сирії. Продавши стареньку машину батьків, щоб купити квитки, хлопець дістається до маленького містечка недалеко від кордону з Туреччиною. І тут його викрадає ІДІЛ, який щойно захопив місцину. У полоні, чекаючи викупу, щодня зазнаючи побиття і приниження разом з іншими журналістами, герой проводить 398 днів.
Рідня Даніеля змушена самотужки збирати гроші на викуп — 15 мільйонів крон, оскільки данський уряд не платить за звільнення заручників. Зрештою, для героя Смеда все закінчується добре. Він виходить на волю та їде до США, щоб передати усного листа від побратима по нещастю, американського репортера Джеймса.
Фільм дещо затягнутий, та все ж це одна з небагатьох стрічок, що оповідають про долю західних заручників у полоні терористів.
Для Сами
режисер(к)и Ваад аль-Катеб і Едвард Воттс, Сирія — Велика Британія — США, 2019
Постер до фільму “Для Сами”
«Для Сами», дія якого, подібно до «Останніх людей…», розгортається в Алеппо, показує революцію та війну з жіночого погляду і є більш інтимним. Фактично це один великий лист Ваад аль-Катеб — режисерки-дебютантки й молодої матері — до своєї малої дочки, послання майбутній, підрослій Самі, яка обов’язково спитає в батьків про своє раннє дитинство.
Пролог розгортається в липні 2016-го в лікарні, по якій щойно вдарили російські літаки. До болю знайома картина: дим, крики болю, закривавлені дитячі обличчя. Але загалом Ваад починає оповідь зі самого старту сирійської революції — з подій в університеті Алеппо вранці 29.04.2012. Вона веде одразу і хроніку повстання, і щоденник свого сімейного життя. Ваад, її чоловік, лікар Хамза, їхні друзі — волелюбна світська молодь з абсолютно європейським штибом життя. Кадр за кадром, місяць за місяцем ми бачимо, як мирний протест вимушено перетворюється на криваве протистояння тиранії. Поєднання особистої та суспільної оптики, висока емоційна напруга — усе це утримує увагу до останніх хвилин.
«Для Сами» увійшов в історію як найбільш номінований документальний фільм британської премії БАФТА; він також здобув «Золоте око» в Каннах і номінацію на «Оскар» як найкращий документальний повний метр.
