Коли напередодні Першої світової війни великі європейські держави змагалися за колонізацію Африки, прибережне королівство Дагомея на півдні сучасного Беніну стало одним з перших завоювань Франції. Колонізатори зруйнували трьохсотрічну цивілізацію й перевезли близько 7000 найцінніших творів традиційного мистецтва до Парижа.
Маті Діоп розповідає, як повертають 26 артефактів з Музею на набережній Бранлі, що відомий етнографічними колекціями, до Беніну. Якщо бути точним, то Діоп мовчить — максимально відсторонюється від того, що показує: у стрічці нема ані головних героїв, ані режисерських коментарів, ані навіть цілісного наскрізного сюжету. Натомість промовляють дагомейські статуї. Це приголомшливі експонати: фігура воїна – короля Ґезо з піднятим кулаком; король Ґлеле в образі шляхетного коня; напівакула-напівлюдина, що уособлює короля Беханзіна, останнього правителя Дагомеї. І вони мають голоси. Їхні монологи написав гаїтянський літератор Макензі Орселе й начитали бенінські актори Лукреція Угебело, Парфе Віайінон і Дідьє Седоха Нассеганде. Щойно гасне світло, у темряві невідомості великі правителі розмірковують про своє ув’язнення на чужій землі, про повернення додому, про те, чому до них звертаються за номерами, а не за іменами. Ці низькі, пропущені через войскодери голоси сповнені гіркоти, потамованого гніву, подиву, надії.
Маті Діоп позує зі своїм «Золотим ведмедем» за найкращий фільм «Дагомея» після церемонії нагородження 74-го Берлінського міжнародного кінофестивалю, 24 лютого 2024 р.
Діоп — улюблениця великих європейських фестивалів. Її попередня робота, повнометражний дебют «Атлантика», отримала Гран-прі журі в Каннах. Режисерка має франко-сенегальське походження, африканське коріння багато важить для неї.
Із суто подієвого погляду майже весь 67-хвилинний хронометраж «Дагомеї» займає ретельна підготовка експонатів до відправлення, їхня доставка до Беніну, урочисте відкриття виставки у президентському палаці, а також дискусія серед студентів університету міста Абомея-Калаві. Діоп визнає, що на неї вплинув фільм «Статуї теж помирають» (1953) про розграбування африканського мистецтва, знятий класиками французької нової хвилі Аленом Рене і Крісом Маркером.
«Дагомея» повна значущих і барвистих деталей на кшталт великих планів квітів і рослин, безлюдних інтер’єрів, робітника, що співає статуям, радісних танцівників на вулицях під час проїзду музейного кортежу. Водночас фільм слабує на певну драматургічну недостатність: аж надто сповільнена оповідь, надто споглядальна оптика. А втім, Діоп досягає потрібного результату іншим шляхом.
Кадр з фільму «Дагомея»
Тут варто згадати, що «Дагомея» в деяких складниках віддзеркалює «Атлантику». Сюжет останньої ініціюють злидні, що змушують коханого головної героїні пуститися з Дакара в ризиковану океанську подорож на благенькому човні з високою ймовірністю загинути. Але соціальна драма поступово трансформується в драму любовну, потім у детектив, а згодом у містичний трилер про привидів. Тут є похмура іронія: досягти справедливості для робітників, що не отримували зарплатні, можна хіба що за допомогою потойбічної сили.
У «Дагомеї» королі теж перетинають океан, тільки в протилежному напрямку, а духи знову допомагають живим. Але задача наразі ширша, тому Діоп обирає форму фільму-есею з полілогом замість фабули: наукові описи французьких фахівців, поетичні періоди гаїтянця Макензі Орселя, офіційні промови урядовців, виступи й репліки студентів. Серед молоді вирують емоції. Хтось щиро радіє. Хтось вважає жест французів принизливим, бо 26 предметів з багатьох тисяч — жалюгідна подачка. Хтось обурюється, що вже втратила рідну мову й навіть тут усі розмовляють французькою. Шанувальник традицій наполягає, що артефактам треба повернути їхню сакральну функцію, адже вони споконвіку слугували тотемами в ритуалах вуду. Радикали наполягають, що Африці потрібна революція й загальна мобілізація, щоб змусити колонізаторів усе повернути. Прихильники просвіти нагадують, що більшість населення Беніну просто не має можливості відвідувати музеї, бо коштів не вистачить навіть виїхати за межі власного села.
Кадр з фільму «Дагомея»
Останнє слово лишається за одним з повернених на батьківщину королів-духів: «Я — обличчя перетворення. Я бачу себе так ясно крізь вас. 26 не існує. Усередині мене резонує вічність. Я йду. Я не зупинюся». Промова лунає на тлі вулиць і людей Порто-Ново, столиці Беніну.
Стикаючи між собою масу конфліктних дискурсів, Діоп окреслює інтелектуальний портрет африканського суспільства. Тож Дагомея — це не зруйноване королівство і не сторінка в підручнику історії. Це теперішнє, що оновлюється через минуле.
Джерело: «Дагомея» Маті Діоп: теперішнє, що оновлюється через минуле
