Війна і люди
Очевидно, однією з ключових тем, з якими працюють молоді режисери й режисерки, є російсько-українська війна та повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році як її ключовий епізод. Однак оптика режисерів значною мірою зосереджена не на самих бойових діях, а на відносинах між людьми, що виникли під час війни. Як змінюються людські цінності та пріоритети? Це досліджують у своїх роботах Єгор Гармаш, Роман Хімей і Ярема Малащук, Богдан Адаменко, Стас Сантімов і Соня Лелюх.
Короткий метр Єгора Гармаша «Татова подряпинка» розповідає про вихідний батька-ветерана й доньки-підлітки, проведений у машині. В іншому світі це була б проста поколіннєва історія, але війна вносить свої корективи, тому фільм Гармаша — це не лише про різницю між поколіннями, а й розповідь через цю різницю досвіду війни, який важко проговорити вголос. Гармаш вводить у фільм як макгафін килим: він описує цю поколіннєву різницю, а також стає символом очікування близьких з фронту.
Кадр з фільму «Татова подряпинка»
Проєкт Богдана Адаменка «Дядя Толя» теж про різницю поколінь, але тепер йдеться не про досвід, а про ідеологію. Головний герой — військовий, а наставник його дитинства, рідний дядько — колаборант. Адаменко до останнього тримає в напрузі конфлікт, вдаючись до телевізійних кліше, однак намагається говорити про тригерну тему ностальгії за СРСР у частини старшого покоління, яка може фізично шкодити молодшому.
Роман Хімей і Ярема Малащук у своїх «Додаткових сценах» (фільм здобув призи і на «Молодості», і на «Кіноколі») розповіли історію вивернутої реальності війни на прикладі Павла Алдошина — актора, який пішов на фронт. Тепер він військовий, який у відпустці грає цивільного. Спорадичний набір сцен тут створює відчуття трансформації кожного й кожної через війну.
Про процес трансформації через війну говорить і Соня Лелюх в анімації «Комма». Герой її стрічки намагається скласти цілісну картину реальності, яку надиктувала війна. Для цього Лелюх вдало використовує метод накладної анімації, створюючи ефект відновлення пам’яті завдяки нашаруванню газетних вирізок і фронтових фото.
Анімаційний фільм «Комма»
Життя після втрати
Інша дуже тригерна й важлива тема, з якою працюють режисери й режисерки короткометражного кіно, — це життя після втрати. Російсько-українська війна забрала щось у кожного українця: майбутнє, дім, родину, близьких, життя. Навколо прийняття втрати розбудовують сюжети Микола Рідний, Анастасія Канарова, Марина Шкрабалюк, Леся Дяк, Гала Козютинська, а також Роман Хімей і Ярема Малащук.
Хімей і Малащук у другому представленому на «Молодості» короткому метрі «Вибухи біля музею» намагаються показати втрату культурних цінностей, що їх Росія викрала в України під час окупації Херсона. Росіяни розорили місцевий музей, і тепер, відчиняючи двері на першу екскурсію, він показує експозиційну пустку.
Микола Рідний у стрічці «Район» водить глядача спальним районом, де він виріс — Північною Салтівкою в Харкові. Некваплива й дуже світла зйомка показує типові панельні будинки, довжелезний гаражний кооператив, покриті травою пустирі. Закадровий голос розповідає прості історії з життя на Північній Салтівці: про перші закоханості, радянський пам’ятник-літак і ворожнечу між реперами й рокерами. Лише фінальні титри повідомляють, що 70 % Північної Салтівки зруйнувала російська армія і весь цей фільм — це своєрідний реквієм за втраченим домом.
Кадр з фільму «Район»
Анастасія Канарова в роботі «Чи справді місяць зроблений із сиру?» говорить про втрату майбутнього. У форматі відеоесе-монологу її героїня-астрофізик розповідає про плани на майбутнє своїй ще ненародженій доньці. Про те, як вони житимуть разом, як вона пояснюватиме їй таємниці космосу та світобудови. Однак все це відкладене майбутнє, яке настане лише після війни.
Найбільш тригерними були роботи Марини Шкрабалюк, Лесі Дяк і Гали Козютинської, адже вони про втрату людського життя.
Чорно-біла стрічка «Територія дитинства» Марини Шкрабалюк у стилі магічного реалізму розповідає трагічну історію про дитячу смерть, нагадуючи, що через війну в Україні щодня гинуть діти. Фільм отримав спецвідзнаку Національного конкурсу коротких метрів.
Документальна робота Лесі Дяк з промовистою назвою «Рани» — це кілька ґрунтовних портретів матерів, чиї сини загинули, захищаючи Україну. Камера режисерки делікатно показує, як (не)можливо пережити втрату дитини, що загинула на війні. Хтось з матерів пише вірші, хтось знаходить себе у волонтерстві. Фільм «Рани» — це 24 хвилини нестерпного болю й трагедії, яку вже немає сил кричати.
Перемогу в Національному конкурсі короткометражних фільмів здобув документальний фільм «Лелеки завжди повертаються додому» Гали Козютинської. Це історія про режисерку та її хлопця Віктора, які вирішили жити щасливо посеред карпатської пасторалі, однак кохання під час війни — це почасти й про те, що ніколи не повернеться. Ця болісна історія про втрату не лише кохання, а й дому, майбутнього. Про втрату як таку. І що найважливіше — вона про те, як пережити цю втрату й рухатися далі.
Осмислення минулого і соціального
Короткий метр у Національному конкурсі торкався не лише тем війни. Режисери Тарас Співак, Олексій Радинський і Геник Заєць намагались осмислювати минуле через техніку found footage. А Микола Демченко, Руслан Кологойда, Аня На й Наталія Ільчук говорили про екзистенції, сексуальність, ідентичність і гумор.
Тарас Співак й Олексій Радинський — учасники творчого об’єднання «Група Кінотрон». Вони відновлюють архівні відео студії «Київнаукфільм». На основі цих матеріалів створили короткометражні фільми.
Кадр з фільму «Під знаком якоря»
«Під знаком якоря» Тараса Співака — це робота про єдиний у СРСР заклад, який готував політруків для радянських ВМФ, Київське вище військово-морське політичне училище. Корпуси цього училища нині — це Києво-Могилянська академія. Копнувши археологічний пласт радянської агітхроніки й любительських відео з ютубу, Співак намагається аналізувати той абсурд, у який вилилися намагання радянської влади показати свою велич, а також помислити фінал російської імперської величі на прикладі авіаносця «Київ».
Робота Олексія Радинського «Там, де закінчується Росія» — це докуфікшн, де за радянською хронікою життя корінних народів Далекого Сходу та Крайньої Півночі звучать щоденникові записи неназваної сценаристки радянського ігрового кіно про Далекий Схід. Використовуючи found footage, Радинський розповідає про жахливе становище північних корінних народів у складі СРСР, а також про історію російського колоніалізму. Назва фільму плавно підводить глядача до теми проголошення суверенітету далекосхідними республіками у 1990-х роках, який уже оновлена російська влада придушила та продовжила колоніальну експансію Далекого Сходу та Крайньої Півночі. Радинський підводить до думки, що кінець російського імперіалізму настане з національними повстаннями на її крайніх рубежах.
Кадр з фільму «Там, де закінчується Росія».
Третя found footage робота — це короткометражка «Відеокамера sony dcr-trv265e digital8». Повноцінним фільмом назвати її можна хіба умовно. Адже фактично це рандомний запис на касету, зроблений попереднім власником камери, яку режисер Геник Заєць придбав на olx. У загальному потоці відео є записи якогось чи то корпоративу, чи то дня народження з початку 2000-х, кадри домашнього порно, тестування камери перед продажем і короткі відео самого режисера, зроблені, щоб розібратися з роботою придбаного апарата. Цей фільм викликає чимало рефлексій, починаючи від осмислення дійсності в нульові і завершуючи питанням: а хто ж автор у цифрову епоху? Чи дійсно ця робота є фільмом? І де межа між кіно й відео?
Величезне 30-хвилинне відеоесе Ані На «8×sex» фіксує людську тілесність і краплі з бурульок під інтимні зізнання невідомих про їхній перший сексуальний досвід. Однак за кожною сексуальною історією лежить також відображення соціального досвіду героя. У, здавалось би, нудному чергуванні історій про перший секс криється режисерське висловлювання про те, що людська сексуальність і її сприйняття є лише відображенням соціального контексту, в якому перебуває людина.
Про ідентичність і прийняття себе й іншого розповідає короткий метр Наталії Ільчук «Клабінг». Історія про двох галицьких панянок, які соромляться говорити одна з одною про власні страхи, і про те, як сприйняття себе й інших заважає їм жити, нагадує епізод телешоу «Сімейні мелодрами», який випадково зняла артхаузна режисерка.
Кадр з фільму «Клабінг».
Найслабшими у програмі Нацконкурсу стали фільм «Не/Доброзичливець» Миколи Демченка й «Ось, власне, що я думаю про все це» Романа Кологойди.
Перший — це комедійна історія про грабіжника, який допомагає власній жертві, яка вплутується в іншу халепу через цю спробу пограбувати. Стрічка має певний шарм новелістики О’Генрі, але пласкі діалоги й аматорський монтаж виказують недосвідченість режисера й роблять фільм на голову слабшим за його конкурентів у конкурсі.
Стрічка Кологойди викликала в залі непідкупний сміх, хоча жодного комедійного моменту режисер у стрічку не закладав. Протягом усього фільму Львовом носиться типовий байронічний персонаж (щоправда, в сучаснішому пальто) на фоні псевдофілософських рефлексій з пафосними метафорами й порівняннями. Звісно, стрічка чорно-біла, щоб кожен точно знав, що це артхаус і рівень рефлексій тут достойний кращих лавреатів Канн і Венеції. Збоку видається, наче творчо обдарований підліток сублімує проблеми пубертатного періоду у відеоесеїстику. Таке, звісно, має право на існування в просторах інтернету, аби потім стукати до творців примарою кринжу з минулого, але для чого ця стрічка в Нацконкурсі вагомого кінофестивалю, лишається загадкою, яку відбірники посилають глядачам.
Джерело: Війна, секс і Радянський Союз: про що знімають режисери-початківці
