Про загони холостяків, спецстатус для ірландців та жіночий рух “сорому”: досвід мобілізації Великої Британії

Мобілізація громадян на війну є завжди непростим завданням для влади будь-якої країни. Сьогодні розповімо про досвід Великої Британії. В цій країні військова служба майже завжди була добровільною. Лише двічі в її історії за темпами та охопленням призов до війська можна було назвати мобілізацією.

Military Service Act: перша мобілізація в історії країни

До Першої світової війни британська армія не знала масового призову: в країні завжди вистачало охочих служити монархії. Тож на початку війни, у 1914 та 1915 роках, військовому командуванню вдавалося набирати заплановану кількість військовослужбовців завдяки добровольцям. План навіть із лишком було перевиконано: завдяки патріотизму, що охопив країну на початку війни, заявки подали пів мільйона молодих людей замість необхідних 100 тисяч.

Але що довше тривала війна, то менше було бажаючих воювати, а «м’ясорубка» на континенті вимагала дедалі більше живої сили. Під час Першої світової війни було вперше використано військову авіацію, хімічну зброю, танки, зенітні кулемети та багато інших смертоносних «новинок», тож людей на цій війні гинуло в рази більше, ніж у старі добрі часи.

У січні 1916 року країна вперше у своїй історії запровадила обов’язковий військовий обов’язок. Було ухвалено Military Service Act, за яким призову спочатку підлягали всі неодружені чоловіки від 18 до 41 року (пізніше стали брати також одружених, а вік підвищили до 51 року).

Від призову звільнялися, окрім непридатних за станом здоров’я, представники необхідних у тилу професій, годувальники сімей та вперше у світовій історії Conscientious objectors – особа, яка не могли служити в війську або тримати в руках зброю з моральних чи релігійних принципів. Такі люди мали доводити свої переконання місцевому військовому трибуналу. Але відомо, що члени трибуналів, призначені командуванням і зацікавлені у збільшенні кількості солдатів, нерідко відмовляли тим, хто намагався стати «ухилянтом».

Засідання часто проходили так: «Ну і скільки ж тобі років, синку? – Вісімнадцять. – Значить, ти досить дорослий і маєш достатньо совісті, щоб не ухилятися від служби за батьківщину. Наступний». Якщо комусь все ж таки вдавалося отримати спеціальний статус, то його направляли на інші армійські роботи, не пов’язані безпосередньо з бойовими діями.

Цікаво, що від військової служби в 1916 році також були звільнені всі ірландці. Адже Ірландію тієї весни охопили заворушення, відомі як Великоднє повстання, що за кілька років переросли у Війну за незалежність. У метрополії розсудливо вирішили не давати зброї в руки тим, хто може повернути її проти них.

 «Біла пір’їна» від жінки, як знак боягузтва

Загальна мобілізація викликала неоднозначну реакцію у суспільстві. Так, у квітні 1916 року на Трафальгарській площі в Лондоні зібралося 200 тисяч противників мобілізації. З іншого боку, багато хто її гаряче підтримував. Наприклад, учасниці руху суфражисток, які боролися проти дискримінації жінок у правовому полі, політичному та економічному житті.

Молоді робітниці на військових підприємствах (так звані munitionettes), замінили чоловіків не тільки біля промислових станків, але і в пабах. Вони стали однією з найяскравіших ознак того часу.

Жіночі патріотичні організації стали важливим елементом у державних пропагандистських кампаніях. Вони соромили чоловіків, які не хотіли йти до війська. Жіночі рухи вигадали спеціальний символ «білу пір’їну», як знак боягузтва, що вручали на вулицях чоловікам призовного віку, які були одягнені в цивільний одяг. І навпаки – підтримували тих, хто призивався, підбадьорювали посилками та листами.

У березні 1917 року жінки-активістки сформували Жіночий допоміжний армійський корпус (Women’s Army Auxiliary Corps — WAAC), який об’єднав усі окремі жіночі організації, що допомагали військовим. У WAAC існувало п’ять широких категорій зайнятості: обслуговуючий персонал, куховарки, механіки-водії, клерки та доглядальниці за могилами загиблих.

Історія корпусу стала історією боротьби жінок за рівні з чоловіками права. У листопаді 1918 року близько 90 000 жінок служили в WAAC і в аналогічних службах на флоті та в авіації. У британському суспільстві досі триває дискусія щодо мотивів, які спонукали молодих жінок вступати до лав WAAC під час Першої світової війни.

Мобілізація тривала до 1920 року. Усього через Першу світову пройшло 5 млн британських військовослужбовців, з них близько 2,5 млн – за призовом. Велика Британія втратила 886 тисяч військовослужбовців всіх родів військ. Ця війна досі залишається найкривавішою в історії країни.

 Британська армія у Другій світовій війні

Вдруге у Великій Британії обов’язкову військову службу було запроваджено у травні 1939 року – за кілька місяців до початку Другої світової війни, коли стало зрозуміло до чого все йде.

Спочатку призивалися лише молоді люди віком від 20 до 22 років. Вже у травні 1939-го вони розпочали шестимісячну військову підготовку. Військовозобов’язаних записували не в регулярну армію, чисельність якої перед війною становила (разом із резервом) менше 400 тисяч осіб і яка була професійною та поповнювалася добровольцями, а в «ополчення» чи «міліцію» (Militia). На відміну від професійних військових, ці сили отримували не лише уніформу, а й цивільний одяг.

У вересні, коли гітлер напав на Польщу і Велика Британія оголосила йому війну, правила змінилися: було введено закон про Національну службу, за яким призову підлягали всі чоловіки віком від 18 до 41 року. До грудня 1939 року до збройних сил були мобілізовані півтора мільйона осіб із 47 млн жителів Сполученого Королівства (без колоній). З них до Британської армії пішли 1,1 млн, решта були направлені до ВМФ та ВПС.

Стати солдатом, попри очікування, було непросто. По-перше, новобранець мав пройти медичний огляд. На службу не брали не лише непридатних, а й тих, хто мав алергію на продукти, які регулярно постачалися в армію для харчування солдатів. Не брали також мешканців Північної Ірландії – через ті самі побоювання, що й під час Першої світової війни.

Крім того, у збройні сили, як і раніше, не брали тих, хто був принципово проти війни. Проте свої переконання їм треба було довести в суді. Але навіть якщо суд підтверджував, що призовник справді не може брати до рук зброю, його все одно могли залучити для виконання небойових обов’язків. А обов’язки були різні: добре, якщо пацифістів брали на кухню, в санітари чи комірники. А могли запросто послати і в сапери – робота з розмінування була не менш небезпечною, ніж участь у боях, але бойовою не вважалася.

Також від військової служби звільнялися студенти та працівники «критичної інфраструктури». До таких належали працівники залізниць, поліцейські, телеграфісти, священики, наглядачі маяків і пекарі. Деякі працівники звільнялися лише після досягнення певного віку. Наприклад, призову не підлягали бухгалтери віком від 30 років.

У 1942 році мобілізаційні межі знову розширили: стали забирати чоловіків, віком від 18 до 51 року, незаміжніх жінок від 20 до 30 років, а також тих, які не мали дітей віком до 15 років.

З 1943 року призовників направляли не лише до армії, а й на обов’язкові роботи на вугільні шахти. Ця практика тривала і після війни – до 1948 року. Шахтарі отримали прізвисько Bevin boys – на честь Ернеста Бевіна, міністра праці в коаліційному уряді Черчилля. У народі їх не дуже любили: казали, що вони «відсиджуються в шахтах, поки хлопці воюють». Мобілізовані вуглекопи не отримували нагород за службу, а уряд Її Величності визнав їхній внесок у перемогу над нацизмом лише в 1995 році.

З 1939 по 1945 рік у Британській армії відслужило 3,5 млн чоловіків і жінок. За даними В. Черчилля, збройні сили Великої Британії за роки Другої світової війни втратили вбитими та зниклими безвісти 303 240 осіб, а разом з домініонами, Індією та колоніями — 412 240. Втрати цивільного населення склали 67 100 осіб, а втрати риболовецького та торгового флоту — 30 000.

Повоєнний час і нова загроза

Національна військова служба тривала ще 18 років після завершення війни. Британські солдати служили, зокрема, в окупованих секторах Німеччини та Японії. У ці роки обов’язкову військову службу несли всі чоловіки від 18 до 30 років. Знов-таки, був список непризовних – від представників «критичних» професій до ірландців та британців колоніального походження.

Служба становила 18 місяців і включала шість тижнів навчальної підготовки. Солдати отримували дуже скромну платню – до 1960 року вона становила майже два фунти на тиждень, хоча середня тижнева зарплата в ті роки була понад 15 фунтів.

Усього за два післявоєнні десятиліття у збройних силах Великої Британії відслужили близько 2 млн військових. Останні солдати-строковики демобілізувалися в 1963 році, і британські збройні сили знову стали повністю професійними, якими залишаються досі.

Проте останнім часом усі види британських збройних сил переживають кризу найму та утримання війська, а кількість повністю підготовлених солдатів в армії постійно скорочується. Щоб виправити ситуацію, попередній прем’єр-міністр Великої Британії Ріші Сунак мав намір з вересня нинішнього року повернути в країні систему загального військового обов’язку для молоді, але влітку він програв вибори, тож жодних змін не відбулося.

Проте, ще 16 червня 2022 року начальник Генштабу Великої Британії, генерал Патрік Сандерс сказав британським солдатам, що вони є тим поколінням, яке має підготуватися «до того, щоб знову битися в Європі». Він попередив, що у разі війни з росією британців чекає нова мобілізація.