10 книжок листопада: «Місто перемоги» Рушді й фанфік про Драко та Герміону, що став бестселером

«Місто перемоги» Салмана Рушді; фанфік про Драко та Герміону, що став бестселером; «Токійський експрес» Сейчьо Мацумото – детектив, у якому час відправлення поїздів узято зі справжніх розкладів; а також «Сингулярність уже близько» Рея Курцвейла – про майбутнє, у якому ми зіллємося зі штучним інтелектом. Віледж обирає 10 книжок місяця й пояснює, чому їх варто прочитати.

Останні правки до «Міста перемоги»  Салман Рушді зробив у липні 2022 року. Через місяць, 12 серпня, на нього напав чоловік із ножем. Рушді поранили понад десять разів через що він втратив зір на праве око.

Редактор New Yorker Девід Ремнік розмовляв із письменником перед виходом роману. Тоді Рушді зізнався, що після нападу писати важко: «Я пишу, але це суміш порожнечі й сміття, яке наступного дня видаляю». Про «Місто перемоги» він сказав: «Я завжди думав, що мої книжки цікавіші за моє життя. На жаль, світ, схоже, не згоден».

Сюжет книжки складний, як і в романі «Опівнічні діти», який Віледж радив раніше. Дівчинка Пампа Кампана отримує від богині силу й довге життя, а потім своїми розповідями створює ціле місто. Воно росте, воює й руйнується, а вона бачить усе це на власні очі.

Мія Левітін в Irish Times пише, що напад на Рушді накладає «зайвий тиск» на те, як читають цю книжку, а її теми тепер звучать моторошно.

Роман вийшов у 1922 році у видавництві Hogarth Press, яке Вірджинія Вулф із чоловіком Леонардом заснувала 1917 року вдома в Річмонді, неподалік Лондона. Це був її перший роман, виданий у власному видавництві: обкладинку до нього намалювала сестра письменниці, художниця Ванесса Белл. Дослідниця Емілі Коплі називає «Кімнату Джейкоба» першим експериментальним твором Вулф.

Шлях Джейкоба нагадує мандрівку: дитинство в містечку на півночі Англії, літо на південному узбережжі, Кембридж, де він читає Вергілія, лондонські вечірки й кохання, а далі Греція.

Вулф перетворює гомерівську ідею повернення додому на історію про неможливість повернення. Прототипом героя став її брат Тобі Стівен, який помер від тифу у 26 років, захворівши після поїздки до Греції. У романі Джейкоб теж прожив лише до 26 років. Вулф не веде нас у його думки, а показує очима інших людей.

Критикиня Розмарі Діннедж у New York Review of Books зауважує, що після смерті Тобі Вулф вирішила: майже всі її романи будуть елегіями.

Сейчьо Мацумото народився 1909 року на тому самому острові Кюшю, де починається його роман. Він навчався самостійно й першу книжку видав, коли йому вже було за сорок. За сюжетом роману, одного морозного ранку на острові Кюшю на південному заході Японії знаходять два тіла, чоловіка й жінки. Місцева поліція одразу називає це подвійним самогубством закоханих, але досвідчений детектив із Фукуоки, великого міста на цьому острові, у це не вірить. Слід веде з Кюшю аж до Хоккайдо, найпівнічнішого великого острова Японії. 

Мері Ґіліс в Asian Review of Books писала, що розслідування «тримається на доволі складних деталях залізничного розкладу». А сам Мацумото зазначив, що час відправлення поїздів узято зі справжніх розкладів 1957 року.

Лора Гекетт у The Sunday Times назвала Мацумото «японською Аґатою Крісті». А Браян Каретнік писав, що цей «стислий і незмінно популярний роман є шедевром стислості й точної побудови сюжету».

Роман виріс із подорожі до Помпея: Елоді Гарпер поїхала туди для досліджень і відвідала лупанарій (римський публічний дім).

Авторка побачила там пʼять тісних кімнат із камʼяними ліжками, а над дверима – еротичні фрески. «Мене вразило, що місце, де жили реальні жінки, досі сприймають як туристичну розвагу, а не як частину їхнього життя», розповіла Гарпер у колонці для блогу книгарні Barnes & Noble.

Імена трьох жінок, які працювали в лупанарії, вона побачила на стінах: Кресса, Береніка й Вікторія. «Про Крессу й Береніку ми не знаємо нічого, крім імен, і мало що про Вікторію», сказала Гарпер в інтервʼю World History Encyclopedia. А головну героїню Амару, яку продали в рабство, авторка вигадала сама. Гарпер каже, що намагалася бути точною «на 99 відсотків», а там, де фактів бракувало, придумувала. 

Також письменниця зізналася Paste Magazine, що під час роботи «буквально забула», що Везувій вивергнеться. Тому це книжка про буденне життя Помпей, а не про катастрофу. 

У рецензії для The Guardian Александер Лерман писав, що «помпейський бордель першого століття нашої ери – не найочевидніше місце дії для роману про жіночу самоствердженість», але яскрава й захоплива історія Гарпер насичена історичними деталями й водночас торкається сучасних проблем.

Роман став інтернет-феноменом, бо спершу це був фанфік про Драко й Герміону з «Гаррі Поттера», який авторки виклали в інтернет під псевдонімом СенЛінЮ. За даними Bustle, цей текст на платформі для фанфіків став другим за кількістю прочитань за весь час. Самі авторки, як пише журналістка Шарлотт Шейн, називають його не любовною історією, а антиутопічним горором.

Фанфік почали продавати без дозволу: хтось друкував копії, хтось робив мерч із цитатами. Тому у 2023 році СенЛінЮ переписали історію як окремий роман, магію замінили на некромантію й алхімію, а імена героїв змінили. Героїня, алхімікиня й цілителька Гелена Маріно, потрапляє в полон до некромантів і не памʼятає, що було перед тим.

«Алхімізовані» дебютували на першому місці списку бестселерів The New York Times, до списку також потрапили ще два романи, які почалися як фанфіки про Драко й Герміону. А студія Legendary Entertainment заплатила за права на фільм за «Алхімізованими» семизначну суму.

Уся історія розгортається довкола трюфелю. Тосканське село ледь тримається на плаву, аж поки мисливець за трюфелями Джованні та його собаки знаходять найбільший білий трюфель на землі. Цей гриб може врятувати село, але він швидко псується, тож мерка міста Деліція має організувати аукціон за рекордні пʼять днів. 

Кіра Джейн Бакстон взяла ідею роману з власного життя: її батьки живуть у маленькому середньовічному селі в Тоскані, а родина має там будинок майже 30 років. «Трюфель не росте, якщо між грибом і деревом немає добрих стосунків», каже письменниця й порівнює це із сільським життям.

Розповідають цю історію не лише люди. Як каже Бакстон в інтервʼю для The Nerd Daily, на події дивляться собаки Арія та Фаджоло, і бджола, і кішка на імʼя Аль Пачіно, «яка не терпить нісенітниці». Сюжет ускладнюють украдений ключ, зникла людина й сумнівна ясновидиця.

Американський науковець Майкл Манн називає нафтогазову індустрію «оком Саурона». Манн пише, що стара кліматична війна вже майже виграна, бо майже ніхто не сперечається, що клімат змінюється. Тепер він воює з тими, хто визнає проблему, але гальмує її розвʼязання.

Таких противників він ділить на вісім груп, від тих, хто применшує проблему, до тих, хто відкладає рішення на потім. Його план складається із чотирьох кроків: не піддаватися відчаю, учитися в дітей, пояснювати тим, хто ще не розібрався, і вимагати системних змін замість особистого вибору вдома. Під цими змінами Манн має на увазі, зокрема, ціну на викиди вуглецю й перехід на відновлювану енергію.

Дослідниця Ребекка Пітерс у журналі International Affairs пише, що книжка стала «приємною альтернативою літературі про кліматичну загибель». Професор Кембридзького університету Майк Гулм в Issues in Science and Technology оцінює книжку інакше. Він називає розповідь Манна «непослідовною й украй некорисною», бо в ній усі, хто думає інакше, стають ворогами. Водночас Гулм погоджується, що розмова змінилася: тепер питають не «чи є проблема?», а «що з нею робити?»

Білл Ґейтс назвав Рея Курцвейла «найкращою людиною з усіх, кого я знаю, у передбаченні майбутнього штучного інтелекту». Курцвейл працює футурологом і понад десять років досліджував ШІ в Google. Журнал Time включив його до сотні найвпливовіших людей у цій сфері, а книжка «Сингулярність уже близько» стала бестселером New York Times.

Найвідоміший його прогноз зʼявився ще в 1999 році: до 2029-го буде ШІ, який зможе переконливо видати себе за людину. У своїй новій книжці Курцвейл обіцяє ще більше – злиття з ШІ, а також «відносно недороге» життя на рівні, який сьогодні вважається розкішним.

Медицина, за його прогнозом, додаватиме людині понад рік життя щороку. Щоб це справдилося, пише письменник Натаніел Річ у рецензії для New York Times, у кров треба «впустити» мільйони роботів, які самі себе відтворюють. Курцвейл вважає, що вони зʼявляться за кілька років, а про ризики говорить небагато, наголошуючи: «Коли ця технологія поширюватиметься, суспільство адаптується».

Передмову Марʼяна Франко починає з дитинства. Їй було пʼять, коли вона втратила обох батьків. Слова «емоційна травма» вона тоді ще не знала, але вже зустрілася з нею. Потім були психологія й роки роботи з тривогою, втратами та панічними атаками. А 24 лютого 2022 року довелося зустрітися з травмою вдруге, уже в дорослому житті. Франко стала кризовою психологинею, травмотерапевткою й волонтеркою.

Усю книжку вона будує навколо запитання: «З якого часу я зараз реагую?» Тобто коли ми зриваємося на близьких, боїмося помилитися чи тримаємося за токсичні стосунки, варто спитати себе, чи це реакція на сьогодення, чи відлуння чогось давнього. У другому розділі авторка розповідає про японського солдата Оноду, який воював ще 30 років після кінця війни, бо не знав, що вона закінчилася.

У книжці авторка міркує про тригери, межу між стресом і травмою, роботу мозку. Редакторка «Віхоли» Анна Стояновська пише, що від цієї книжки лишається «враження безпечного простору», ніби говориш із терапевтом як із рівною собі людиною.

У містечку Юрика-Спрінгс в Арканзасі розташований готель Crescent, відомий своїми привидами. Психолог Колтан Скрівнер щороку організовує там фестиваль фільмів жахів і хід зомбі, на якому змагаються, хто швидше зʼїсть желейний мозок. Свою роботу він називає вивченням «хворобливої цікавості».

Це інтерес до всього, що може бути небезпечним: від серійних убивць до катастроф і привидів. Слово «хвороблива» тут не означає «погана». У розмові з Ейлсою Чанґ на NPR Скрівнер пояснює, що така цікавість корисна: завдяки історіям і фільмам люди дізнаються про небезпеку майже без ризику для себе. Сам автор не вірить у привидів, але готовий змінити думку, якщо будуть докази. 

Психолог Стівен Пінкер називає книжку «захопливим дослідженням тієї грані людської природи, яка притаманна кожному з нас та яку більшість засуджує та мало хто розуміє».