«Якщо подзвонять з ТЦК, значить, мене вже немає»
Я саме йшла рано на пробіжку в наш улюблений парк. Я тоді була в Одесі. Мені подзвонили з ТЦК і сказали, що мені треба бути вдома, і щоб поряд зі мною була рідна людина. Пилип знав, як відбувається ця процедура, тому попередив: «Якщо подзвонять із ТЦК, значить, мене вже немає».
Я особливо не плакала, не кричала, а просто почала діяти. Добре, що поруч зі мною були мої друзі. Це жорстоко для людей, які отримують таку інформацію: неможливо пояснити, що відбувається всередині.
Я як дружина мала ухвалювати того дня дуже багато рішень, про які ніколи не думала. Наприклад, де поховати Пилипа, яка церква має бути, що робити з тілом. Плюс мені довелося впізнавати його тіло. Це дуже травмувальні речі, які досі інколи мені сняться. І деякі свої дії я б хотіла змінити, але вже мирюся з ними. Наприклад, я б дуже хотіла, щоб його тіло покоїлося на меморіальному кладовищі біля Києва. На той момент його ще не було, тому тіло Пилипа покоїться у Славутичі, нашому рідному місті.
Водночас усі ці ритуальні речі, які мають робити близькі загиблих, трошки систематизують. Доводиться розбиратися з документами, приходити в різні інстанції. І хоч зовсім не хочеться цього робити, це організовує життя, яке начебто розбилося в один момент.
Після загибелі настільки рідної людини, яка була мені партнером, з якою ми ухвалювали найголовніші рішення на все життя й майбутнє, я відчула, ніби мені хтось видав книжку про те, що я тепер доросла. І там багато пунктів, як жити далі, але в мене немає часу прочитати їх усі. Тому я начебто екстерном складаю цей екзамен на дорослий світогляд.
Ми тоді їхали з друзями машиною через усю країну, з Одеси у Славутич, щоб зустріти тіло Пилипа. І дорогою я дуже-дуже багато про нього говорила, розповідала історії. А ще ми співали його улюблені пісні й мої також.
Я пам’ятаю, як дзвонила рідним Пилипа й повідомляла про його смерть. Я чула у відповідь звинувачення: як так сталося, можливо, його десь обдурили. Тоді я зрозуміла, що точно не хочу йти таким шляхом. Багато хто в розгубленості відчуває різні емоції, і це нормально. Але мені хотілося все ж відчувати більше вдячності й гордості за нього та давати йому відповідальність за всі рішення, які він ухвалював.
Зовсім нікому не хотілося, щоб так сталося. Але він був на війні, у дуже небезпечній ситуації, і таке стається. Дуже шкода, але це було його рішення – піти туди добровільно й робити все можливе, бути корисним на максимум. Він цим дуже пишався, і я так само ним пишалася.
Тому в день його смерті намагалася триматися більше за його життя, ніж за смерть. І навіть зараз, попри те, що я багато плачу й сумую через його смерть, намагаюся святкувати його життя, згадувати, яким він був, коли був живим.
Джерело: «Поки що я живу наполовину»: як дружина загиблого військового вчиться жити далі
