Джеймс Макевой майже не слухає музику й не любить байопіки, але його режисерський дебют – поєднання цих двох речей. Біографічний мюзикл «Каліфорнійська схема» – це історія про реп-дует 2000-х років під назвою Silibil N’ Brains, учасники якого прикинулися американцями, які знають Емінема. Чому? Бо лейбл не хотів їх підписувати через шотландський акцент.
Ґевін Бейн і Біллі Бойд вигадали історію, де вони – репери, які познайомилися у батлі у Сан-Франциско. Свої старі треки дует перезаписав, але тепер з американським акцентом, і це спрацювало – їх підписали Sony Music UK. Дует турив із хіп-хоп гуртом Емінема D12 і навіть виступив на MTV. Утім, коли продюсери дізналися правду, гурт перестав писати музику й повернувся додому в Данді.
За 30 років карʼєри Макевой зіграв у понад 40 фільмах – від 23 особистостей у трилері «Спліт» до Професора Ікса в супергеройському всесвіті Marvel і ролі Роббі Тернера у воєнній драмі «Спокута» разом із Кірою Найтлі.
«Каліфорнійська схема» – це лише перша спроба Макевоя у кріслі режисера. Фільм дебютує в Україні на кінофестивалі «Миколайчук Open» (19 червня), де його покажуть ексклюзивно. У прокат стрічка вийде пізніше, дистрибʼютор – Green Light Films. Поки що на Rotten Tomatoes фільм має 96% «свіжості» на основі майже 50 рецензій кінокритиків. The Guardian ставить три зірки з пʼяти, а Little White Lies називає стрічку «передбачуваною» і також ставить «трійку». Сам Макевой каже, що не читає огляди, але знає напамʼять один пасаж з огляду на «Людей Ікс», де його називають «повненьким».
Віледж поговорив із Джеймсом Макевоєм про режисерський дебют, його рідне місто Ґлазґо, схожі проблеми Шотландії й України, повʼязані з більшим і багатшим сусідом, а також чемпіонат світу з футболу, де його збірна грає вперше за 28 років.
Трейлер фільму «Каліфорнійська схема», режисерського дебюту Джеймса Макевоя
– Збірна Шотландія тільки-но зіграла свій перший матч на чемпіонатах світу за 28 років [інтервʼю записували зранку 14 червня, після нічного матчу Шотландії – ред.], і виграла – 1:0 у Гаїті. Як почуваєшся?
– Утомлений. Але це було неймовірно. У Шотландії це була друга ночі. Я із сімʼєю й кількома друзями пішов дивитися матч у місце, де зібралися близько 6000 людей. Хоч у мене й був квиток на матч у Бостоні, я не зміг поїхати, бо працював у Ґлазґо. Ми могли б зіграти й краще – думаю, ми гратимемо краще. Але я стільки разів бачив, як Шотландія добре грає та програє, що мені підходить ця перемога. Джон Макгінн – неймовірний гравець [забив переможний мʼяч проти Гаїті – ред.]. Не можу повірити, що він так і не зіграв за «Селтік».
У нас нарешті є хороші гравці. Скотт Мактоміней боровся за «Золотий мʼяч», Джон Макгінн продовжує дивувати рік за роком, тренер Стів Кларк побудував команду на цілісності, автентичності, побудував фундамент збірної. Дух, характер і фундамент – те, що дає змогу перемагати, навіть коли ти аутсайдер. Я вважаю, що це передається в моєму фільмі – ти можеш робити правильні вибори, робити мистецтво й бізнес, але якщо в тебе немає ґрунту під ногами, справжності, цілісності, то в тебе немає нічого. І неважливо, чи ти маєш щось, бо ти не стоїш, а висиш у повітрі, і ти врешті впадеш, розумієте?
– Про Шотландію у футболі часто кажуть: «Боролися сміливо, але програли». Як у фільмі «Хоробре серце». Зараз ця сміливість нарешті привела їх на чемпіонат світу, і це найголовніше – просто продовжувати боротьбу. У цьому Шотландія схожа з Україною
– Так, але Україна набагато більша й за розміром, і населенням. У Шотландії ми надто часто визначаємо себе в парадигмі стосунків із більшим сусідом [Англією – ред.] Це призводить до того, що ми нібито втрачаємо нашу ідентичність. Не знаю, чи є у вас схожий вислів, але ми в Шотландії часто кажемо: «Надія – вбиває». Бо скільки б ми не старалися, ми часто зазнавали поразок. Можна програвати, особливо якщо робиш це красиво, але саме надія завдає болю.
@evhandagain Someone needs to check on the fans from Scotland in Boston. Because just when you thought their story, couldn’t get any crazier… The Tartan Army proceeds to drink almost every ounce of booze in the city of Boston. So much so that bars are scrambling to find more beer 😂😂😂 ##TikTokCampaign##soccertiktok ♬ original sound - evhandagain
Понад 20 тисяч фанатів «Тартанової армії» спорожнили запаси пива у Бостоні, де їхня збірна грала перший матч чемпіонату світу. Власники барів кажуть, що «ніколи такого не бачили» й замовляють нові бочки з пивом, пише The Independent
– Це частина однієї проблеми, але конкретно наш біч – «меншовартість». Якраз те, про що ти говорив щодо ідентифікації людей – навряд чи вийде збудувати сталу ідентичність на ґрунті опозиції до ворога чи конкурента…
– Англія, США, Франція, Німеччина – усі вони розуміють, хто вони такі. Не знаю, як в Україні, але в Шотландії це радше: «Ми не з ними». Це мій найбільший аргумент за незалежність. Ким би ми могли стати, якби не порівнювали себе із сусідом?
– Ще одна історія цього року – перемога футбольного клубу «Селтік», за який ти вболіваєш. Увесь сезон ви пасли задніх за «Гартс», але у фінальному очному матчі вирвали перемогу й забрали трофей. Як ти проживав цей момент?
– Мабуть, інші фани «Селтіка» розізляться, але тут я вагаюся. Так, я радий, що ми виграли, а Мартін ОʼНіл – мій улюблений тренер, нагадує мені мого дідуся. Утім, мені здається, ніби ми не заслужили на перемогу, коли інша команда («Гартс») із маленьким бюджетом, і якій не допомагали з розкладом матчів, перевершила очікування. Було відчуття, що це має бути їхній трофей. Та й «Селтік» заслужив на копняка під зад – уся структура «Селтіка», керівний склад клубу.
– Часто такі нібито буденні історії, як-от перемога футбольної команди, стають для тебе джерелом натхнення? Щоб сказати щось світові і як актор, і як режисер.
– Так. Стосунки між батьком і сином – одна з тем, які я хотів би дослідити у фільмі. Це і про мій досвід батька двох синів, і про мої стосунки з татом і дідусем, який був для мене другим батьком. Уже 30 років я стежу за людськими стосунками як актор. Це вже на автоматі – як коли люди зі сфери кіно чи телебачення кажуть, що вже не дивляться фільми й серіали, бо це занадто технічне заняття для них. У мене так сталося й із самими людьми, тож я подумав: я ж просто стежу, а не беру участь [у житті]. Тому років з 15 тому я вирішив, що треба перемкнутися – проживати життя, а штудіювати його.
– Я часто чую це від музикантів – мовляв, музики й так забагато в житті, потрібен час побути в тиші. Зважаючи, що твій режисерський дебют – це фільм про реп-гурт, мене цікавить: які в тебе стосунки з музикою?
– Я не так часто слухаю музику. Це дивно, бо я люблю танцювати під музику. Коли прибираю вдома – класно, якщо грає музика. Слухаю радіо, але радше новини чи якісь програми, або ж аудіокниги. Стараюся нічого не слухати на тлі – якщо вмикаю, то приділяю цьому увагу. Тож так, я не те щоб слухаю музику. Але я маю музику на телефоні, щось із цього я слухаю з 15 років. Я – не та людина, яка першою спаде на думку, щоб зрежисувати музичний байопік про хіп-хоп гурт із 2000-х. Бо не надто слухаю музику й не те щоб люблю біографічні фільми. І мій дебют – це музичний байопік. З розуму зійти. Утім, це було правильне кіно для мене, яке дало можливість розповісти такі історії, які мені до вподоби. Крім того, це фільм, який я би й сам хотів подивитися.
Трек “Medicine” від гурту Silibil N’ Brains (альбом Losers)
– Розкажи про своє рідне місто Ґлазґо. Я знаю, що воно відоме музичною сценою (Franz Ferdinand, Primal Scream, Mogwai, Simple Minds), але передусім цікаво, як саме воно тебе сформувало.
– Ґлазґо має репутацію жорсткого й іноді жорстокого, але водночас – привітного. Це відчувається так, ніби от-от і почнеться бійка, але цей мужик, який прийняв наркотики й багато випив, також може взяти й обійняти тебе на вулиці. У Ґлазґо багато гумору, і він тут відчувається «по-ґлазґівськи». Я ріс у районі [Drumchapel – ред.], ніби він із кіно. У тебе немає тих ще можливостей, як у багатших сусідніх районів, але в дитинстві ти цього ще не знаєш. Життя відчувається цікавим, як пригода. Виходиш за поріг – а там небезпека, насильство, секс, містика. За мною щодня ганялися діти – більші й навіть менші, але їх 12, а ти – один. Тому в «Каліфорнійській схемі» за персонажем ганяються саме менші діти. А потім у 18 ти потрапляєш в акторську школу й розумієш, що в цих людей не так і багато було можливостей. Усвідомлюєш, що тобі пощастило. Чи міста формують нас? Мабуть, так. Не знаю, як саме Ґлазґо сформувало мене, але навчило важко працювати, показало, що жорстокість і комедія можуть співіснувати в одному місці.
– Як вважаєш, світові дійсно зараз потрібно більше гумору, сатири? Бо, здається, він і так занадто драматичний.
– Так – гумор, ескапізм, розваги. Потрібні будь-які форми сторітелінгу, які втішають, розважають, жахають і навчають. Мені подобається саме розважальна частина. Хоча, можливо, наступного разу як режисер я розважатиму менше. Тож так, гумор потрібен. Сатира теж важлива, але з нею важче, бо світ настільки надмірний, ніби і є сатирою. Дивні часи для політичної комедії й сатири.
– Коли ти перше натрапив на реп-гурт Silibil N’ Brains і зрозумів, що хочеш зняти про них кіно?
– Є документальний фільм 2013 року про них [“The Grear Hip-Hop Hoax” – ред.], я його подивився, мені сподобалося. «Хтось має зняти про це художнє кіно», – подумав я [сміється]. Роки із чотири тому продюсер Денні Пейдж показав мені сценарій, бо чув, що я хотів би спробувати себе в ролі режисера. Крім того, він розумів, що обидва головні герої будуть маловідомими акторами, а це не допомагає продати кіно. Тож якщо є можливість знайти більш-менш успішного митця в режисерське крісло – це трохи рятує ситуацію. Я отримав 10 сторінок сценарію й зрозумів, що це неймовірно – я хочу це зрежисувати. Ми витратили близько двох років на покращення сценарію, зробили його щільнішим, бо так я бачу це кіно – не хочу дві години хронометражу. Але як це завжди буває з незалежним кіно, сталися всі можливі фінансові проблеми, ми втратили два мільйони, а це – більше як половина бюджету.
Джерело: Джеймс Макевой майже не слухає музику, але дебютує як режисер з байопіком про хіп-хоп гурт. Інтервʼю
