На п’ятому році повномасштабної війни слово «безпека» стало своєрідним тригером для українців. Ідеться не лише про ракетні й дронові атаки, ми втратили базове відчуття безпеки – удома, дорогою на роботу, серед колег і друзів, в особистих стосунках.
Створення безпечного простору на локальному рівні – відповідальність кожного й кожної з нас. Ми багато говоримо про відновлення країни: будівель, міст, інфраструктури. Але що означає відновити відчуття безпеки для людей?
Віледж разом з Ольгою Поляковою, виконавчою директоркою правозахисної організації Gender Stream, зібрали 10 пунктів, подекуди неочевидних, про те, що таке безпечна країна.
«Сама спровокувала» – два слова, які є вироком системі, де жінка може опинитися в небезпеці через «неправильну» довжину спідниці чи обтислий одяг; де яскравий колір волосся може привернути увагу, а може – накликати біду.
Безпека – це одягатися як заманеться, і не чекати через це осуду, обурення або погрози насильства. Це про рівність кожної людини, незалежно від її самовираження та стилю, і про прийняття з боку суспільства.
Війна змінила наше ставлення до мови – і це природно. Для багатьох українська стала не лише способом спілкування, а й питанням самоідентичності та спротиву. Водночас люди мають різний досвід, середовище та бекграунд, а зміни рідко відбуваються миттєво.
Безпечне суспільство – це простір, де людина може переходити на українську, помилятися, вчитися й шукати власний голос без страху осуду чи приниження.
виконавча директорка правозахисної організації Gender Stream.
Наразі в Україні доступно багато безплатних курсів української й англійської мов. Але мова не має ставати інструментом сорому чи виключення із суспільства. Навпаки, це має бути про можливості, підтримку й поступовий рух назустріч одне одному.
Безпечна країна – це ще й та, де людині не потрібно складати «іспит на нормальність», щоб її прийняли. Не потрібно пояснювати, звідки приїхала, хто її батьки, чому так говорить або одягається. Зробити комфортним громадський простір – завдання для всіх.
Обрати ту віру, церкву й ті свята, які мають значення для вас, і не пояснювати вибір іншим. Це теж про безпечну країну, у якій немає місця осуду чи глузуванню з вибору інших, а натомість є прийняття.
Поліціянти, військові, медики чи кур’єри сервісу доставлення – на кожного суспільство встигло навісити «ярлики». Часто за ними ховаються упередження, агресія та неприйняття. Призма власного негативного досвіду нашаровується на стереотип чи думку інших. Так з’являються кліше про «медиків, які купили диплом», «патрульних, які не вміють стріляти» чи «кур’єрів Glovo з Азії».
Безпека в суспільстві починається там, де не потрібно ховати шеврони, однострій чи лікарський халат, щоб уникнути засудження.
відкрита бісексуалка й перформерка
Кількість разів, коли в публічному просторі я почувалася безпечно, можу перерахувати на пальцях. Якщо я їду кудись поза центром (не Майдан, Золоті чи Поділ), намагаюся вдягатися непомітніше, більше ховаю тіло, менше незвичних прикрас, ніякої веселкової символіки, синьої помади тощо. Якщо дозволяю собі проявити «нєфорство», але знаю, що повертатимуся затемна – беру із собою чорне величезне худі чи плащ, щоб злитися з простором і стати непомітною.
Дівчина додає: що далі від великих міст, то більше ризиків переслідувань і фізичного насильства для тих, «хто відрізняється». Хоча рівність починається там, де вам не треба змінювати поведінку, зовнішність чи голос, щоб не привертати небажаної уваги.
Обіймати на вулиці, триматися за руки – і не боятися, що скажуть чи зроблять інші. Знати напевно, що рівність і прийняття – не красиві слова, а риси нашого суспільства.
Не зважати на гендерну ідентичність чи сексуальну орієнтацію, бо за вибором завжди стоїть людина. Та, яку поважають просто тому, що вона є.
Користуватися міським простором без бар’єрів і без відчуття, що тебе розглядають або жаліють.
Ветеран Денис Шевчук із позивним «Люцифер» після поранення проходить реабілітацію в центрі Superhumans. Він втратив дві ноги, руку й око, але каже, що найскладніше в повсякденному житті – не фізичні обмеження, а реакція суспільства. Його дратує не допомога сама по собі, а допомога без згоди та постійна жалість. Розповідає, що часто люди або демонстративно відводять очі, або навпаки – розглядають так, ніби він «не такий».
Денис згадує випадок у Центрі Довженка у Львові, куди прийшов із дружиною на симфонічний концерт. Спершу простір справив хороше враження: пандуси, підіймач, місця для людей на кріслах колісних. Але після концерту платформа зламалася просто під час спуску.
ветеран
Люди проходили повз і дивилися на мене чи то з жалем, чи то з відразою. Наче на прокаженого
В Україні існує «псевдоінклюзія», коли доступність є формально, але система не продумана до кінця, а суспільство досі не звикло бачити людей з інвалідністю як рівних учасників спільного простору.
Попри все Денис продовжує жити активно: зустрічається з друзями, ходить у кав’ярні, на концерти й багато жартує із себе у власному ТГ-каналі. Каже: найбільше хоче, щоб люди бачили в ньому ту саму людину, якою він був до поранення.
Повертатися додому ввечері, їхати у громадському транспорті, проходити гамірні площі – і не оцінювати кожну ситуацію як потенційно небезпечну.
Не залишатися з проблемою наодинці – і бути впевненими, що закон працює, а не залежить від випадку.
юристка та правозахисниця Gender Stream
Люди часто не звертаються по правовий захист через низький рівень довіри до правоохоронної системи, страх осуду чи віктимблеймінг, ризик аутингу, а також через складність доведення окремих форм дискримінації.
Нині громадськість активно обговорює законопроєкт №13597, який пропонує розширити перелік ознак дискримінації.
Після ухвалення законопроєкту інакше можуть розглядати ситуації, пов’язані з дискримінацією та насильством на ґрунті нетерпимості, де раніше виникали складнощі з кваліфікацією або належним реагуванням.
Документ запроваджує додаткову правову основу для захисту своїх прав. А правоохоронці й суспільство прокачують навичку визначати, сприймати та реагувати на такі правопорушення.
Очевидно, що закон працює тоді, коли ним керуються, а суспільство росте, коли визнає свої помилки й дбає про кожного й кожну, незалежно від віросповідання, кольору шкіри чи гендерної ідентичності.
Зрештою, безпечна країна – це не та, де нічого не стається. Це та, де вас не залишають із цим наодинці й де закон працює для всіх.
Матеріал підготовлено за підтримки
Джерело: Жити в безпечній країні – це як? 10 неочевидних ознак дорослого суспільства
