Кожного тижня ми шукаємо одне життєве питання та досліджуємо разом із експертами, як його пояснює наука. У цьому тексті говоримо про те як змінюються спогади і яке значення це має для нашого життя.

Ви можете прослухати цей текст у форматі аудіо

 

 

Пам’ятаєте як Дарт Вейдер каже «Люк, я твій батько»? Але такого він не казав. Насправді у фільмі звучала фраза «No, I am your father», проте багато хто пам’ятає інакше. Цей феномен називається ефектом Мандели. Назва з’явилась у 2009 році, коли дослідниця Фіона Брум виявила, що вона і сотні інших людей чітко «пам’ятають», як Нельсон Мандела помер у тюрмі в 1980-х. Насправді він вийшов на волю в 1990-му, став президентом ПАР і помер у 2013 році.

Здавалось би, невинний приклад того, як мозок грається з фактами. Але ось інша історія. Браян Вільямс, ведучий NBC Nightly News, 12 років розповідав, як під час репортажу в Іраку його гелікоптер збили гранатою. У 2015 році солдати, які були на місці, спростували цю версію: гранатою влучили в інший гелікоптер, а той, у якому летів Вільямс, сів у пустелі через піщану бурю – годиною пізніше. Вільямса відсторонили від ефіру. Але дослідники пам’яті стверджували: цілком можливо, він не брехав – а справді так пам’ятав.

Наука про життя —

у вашій пошті

Підпишіться на розсилку «Простими словами» і щотижня отримуйте найцікавіші історії про те, як наука допомагає жити більш якісно

Підписатися

Наскільки можна довіряти власним спогадам?

Томас Ребер, професор з когнітивістики університету FernUni у Швейцарії, досліджує роботу людської пам’яті. Він пояснює: те, що нам здається кіноплівкою із послідовним записом подій, насправді працює інакше.

Коли ми переживаємо подію, мозок обробляє величезний потік інформації – спочатку конкретну сенсорну, потім її значення і врешті контекст. Наприклад спочатку мозок розпізнає: червоне невелике коло, потім маркує це як яблуко і тоді вже добудовує: «я їм яблуко на кухні зранку». Смак, асоціації, відчуття задоволення – все це існує в моменті. Але зберігає далеко не все, а лише грубий каркас: що сталось, де і коли. Тобто весь спогад це “яблуко – кухня – ранок”.

«Коли ми згадуємо подію, інформація рухається у зворотному напрямку – від цього каркасу назад до сенсорних відчуттів. По суті, це не відтворення спогаду, а його реконструкція», – каже Ребер.

Мозок зберігає каркас і вдало добудовує решту. Настільки вдало, що ми не помічаємо різниці. Але що відбувається, коли ми згадуємо одну й ту саму подію знову і знову?

Звідки беруться напівфантастичні історії з життя і сімейні байки

Згідно із дослідженням 2009 року при згадуванні мозок розпаковує збережений каркас і реконструює решту. Але поки спогад розпакований, він залишається пластичним – на нього впливає самопочуття в момент згадування, зовнішні обставини, контекст, навіть формулювання питання, яке нам задають.

Професор Ребер додає, що емоції не найкращі помічники для точного запам’ятовування – вони радше фіксують момент більш яскравим, аніж чітким.

Це іноді можна вловити в історіях, які розповідають батьки чи старші в родині – ніби з кожним роком з’являються нові деталі і історія стає дедалі яскравішою. Справа тут не в умисному домальовуванні, а в надбудовах, які з’являються при кожному переказі.

Якщо досі не віриться, що фальшиві спогади існують, ось цікавий експеримент. У 1995 році дослідниця пам’яті Елізабет Лофтус зібрала 25 учасників і провела детальні інтерв’ю з родичами кожного. Надалі вона записала три реальні історії з дитинства для кожного учасника – і одну вигадану, спільну для всіх: про те, як у віці п’яти років вони загубились у торговому центрі і були врятовані кимось із дорослих. Учасників попросили протягом шести днів повертатись до цих історій і додавати якомога більше деталей, які виринатимуть у пам’яті. П’ятеро з двадцяти п’яти «згадали» деталі фальшивого спогаду і не змогли відрізнити його від реальної пам’яті.

Проте мозок домальовує спогади не хаотично. Дослідники вважають, що головна мета цього процесу – зберегти цілісну автобіографію, послідовну історію про те, хто ми є.

Як прості моменти з життя переростають у переконання про себе

Професор Ребер пояснює, що існує декілька видів пам’яті, два з них: епізодична та семантична. Епізодична – це якраз таки життєві спогади про конкретні моменти. Семантична – це радше факти, які ми зберігаємо. Париж – це столиця Франції – ми навряд чи згадаємо, коли вперше про це дізнались, і найімовірніше просто чули цю інформацію безліч разів, тому вона зберігається як факт без прив’язки до контексту.

Але так само ми засвоюємо факти про самих себе. Ще в 1960-х психіатр Аарон Бек описав це явище: повторювані негативні епізоди формують глибинні переконання – core beliefs – які людина з часом починає сприймати не як висновок до конкретних подій, а як очевидну правду про себе. Бек поклав це спостереження в основу когнітивно-поведінкової терапії. А нейронаука тепер пояснює, як саме це працює: через той самий механізм переходу від епізодичної пам’яті до семантичної.

Уявімо: ви погано закінчуєте навчальний рік у сьомому класі – останній серед однолітків. І в цей момент чуєте: «ти невдаха» – чи то від одного з батьків, чи від забіяки в класі, чи навіть у себе в голові. Поки що цей висновок прив’язаний до конкретної ситуації. Проте пройде час і вам знов щось не вдасться, в цей раз вже в університеті, і ви згадаєте той день з сьомого класу. А потім буде перша робота і провалений дедлайн – ви вже не згадаєте сьомий клас і табель, а тільки «ти невдаха» – і так поступово конкретний дуже короткий і обумовлений момент з життя стане переконанням про себе.

І тут важливо згадати про іншу здібність нашого мозку. У 2007 році нейронауковці Деніел Шактер і Донна Роуз Аддіс за допомогою нейровізуалізації виявили, що при згадуванні і плануванні майбутнього в мозку активується одна і та сама базова нейромережа.

Якщо уявити це метафорично, то спогади про минуле і фантазії про майбутнє мозок будує з одних і тих самих деталей конструктора. Тому інформація, укріплена в пам’яті, має ще і величезне значення для формування бачення про майбутнє. Якщо в нашому «конструкторі» закріпилась деталь «я невдаха», то коли ми уявляємо, скажімо, співбесіду на нову роботу – мозок будує цей сценарій із тих самих деталей. І замість нейтральної картинки «я йду на співбесіду» з’являється «я йду на співбесіду, де мене, скоріш за все, не візьмуть».

Як це виглядає на практиці?

Томас Ребер говорить, що факт пластичності спогадів відкриває для нас унікальну можливість для роботи із переконаннями.

Одна з технік когнітивно-поведінкової терапії пропонує пройти зворотний шлях: від вже сформованого і укріпленого переконання про себе – назад до першої ситуації, де ця ідея народилась. І переоцінити первинну ситуацію з дорослої позиції. Поганий табель у сьомому класі? З дорослої позиції – це просто епізод, який визначився купою конкретних обставин. Коли переконання повертається до свого початкового контексту, воно втрачає статус абсолютної істини.

Отже, наскільки можна довіряти власним спогадам? Не на сто відсотків – і це ок, так це працює – пам’ять не кіноплівка, яку можна відтворити з абсолютною точністю. Вона створена для того, щоб ми могли адаптуватись, вчитись і будувати майбутнє. Проте, є і інша сторона – історія, яку ми розповідаємо собі про себе – це теж реконструкція, яку ми можемо змінювати.